Із куреня — до школи

«Діти — не «мауглі»

«Про те, що в лісі в курені з клейонки живуть діти, повідомив місцевий грибник, — розповідає речник Управління МВС Київської області Микола Жукович. — Чоловік відійшов далеко від села і ніяк не очікував побачити малих без супроводу дорослих. Спочатку навіть не звернув особливої уваги. Але коли діти показали їхню «хатину», чоловік вирішив звернутися до міліції Борисполя».

Трирічний хлопчик не розумів, чому його домівка справила таке гнітюче враження на незнайомого «дядю». А співробітники міліції та соціальної служби, які виїхали наступного дня до лісової хатини, не розуміли іншого: як у цьому можна було жити, наприклад, під час лютих морозів... Дірки в целофанових «стінах», щедро заклеєні скотчем... Саморобна пічка посеред помешкання. Обідній стіл із залишками їжі, немитий посуд, миски зі свіжими грибами. Розкидані іграшки, книжки, дитячі речі та якісь ганчірки. Замість нормальних ліжок — матраци та ковдри, навалені на підлозі. Ззовні — велика кількість порожніх пластикових бутлів для питної води. Як з’ясується згодом, вода тут — великий дефіцит. Доводилося носити запаси для пиття й приготування страв із далекого джерела.

«Соціальні працівники забрали дітей, які перебували в неналежних умовах, і перевезли до Київського обласного центру соціально–психологічної реабілітації, — пояснює заступник начальника служби у справах дітей та сім’ї Київської облдержадміністрації Алла Шаповал. — Там усі нагодовані, в теплі, отримали новий одяг, багато іграшок. Із дітьми працює психолог. А починаючи з понеділка, старші діти (9 і 7 років) пішли перший раз у перший клас, треба ж їм наздоганяти... Із меншими (3 і 4 роки) почали займатися в самому центрі — там чудові вихователі. Зауважу, що діти не «дикі», не «мауглі». Вони бачили людей, можуть спілкуватися, мають соціальні навички, нормально реагують на ложку, виделку, зубну щітку. Старша дитина вміє читати і писати. Але, звісно, педагогічна занедбаність у них є, тому що діти ніколи не відвідували ні дитсадок, ні школу».

«Куди ж поділася мама?»

Як почуваються діти, яких забрали зі звичного середовища, з дикої природи, до будинку з усіма зручностями? Чи не плачуть малі, не просяться до батька? Як реагують на окремі ліжка, на новий режим харчування, на речі, які вже давно стали для нас банальними — просту електричну лампочку або телевізор? Щоб знайти відповіді на ці запитання, кореспондент «УМ» приїхала до Центру, де зараз перебувають діти, і зустрілася з фахівцями, які цілодобово перебувають із вихованцями.

Методист–психолог центру реабілітації Ніна Філіппова каже, що діти дуже швидко адаптувалися до нових умов: «Добре їдять, спілкуються, граються, бігають, сміються. Ніхто не плаче, не проситься додому... Ознак великого стресу, психологічної травми я не бачу».

Старший хлопчик у перші дні всіх завалював запитаннями: що це, навіщо воно, як працює? Питав і про електричну лампочку, і про вимикач, і про розетку. Інші діти більше цікавилися іграшками, бешкетували, лазили на другий ярус ліжечок, наче на дерево, підтягувалися, стрибали, бігали — словом, не могли всидіти на місці. А коли чергова з режиму пані Галина читала віршики, співала пісню, малі затихали й уважно слухали.

«Єдина проблема в тому, що діти практично не дають інформації про свою родину, про те, куди поділася мама, про батька, про те, як жили в лісовій «хатинці». Причому дивна річ: троє менших самі не відповідають, а спочатку дивляться на реакцію старшого хлопчика, що він буде робити. Якщо дев’ятирічний Толя мовчить, то й вони — ані пари з вуст. Погляд у підлогу, і все. Якщо він посміхається, жвавішає, щось каже (коли йдеться про природу, погоду і все, що не стосується подробиць життя в лісі), то й інші дітлахи можуть своє додати», — констатує Ніна Філіппова.

У питанні «куди ж поділася мама» не можуть розібратися і співробітники міліції. Так званий батько дітей розповів, що сам родом із Росії, а до Київщини переїхав із Хмельницької області. Разом зі своєю співмешканкою та маленьким сином від безвиході поселилися в лісі. Грошей на житло не було, паспорт він загубив, на обіцяну роботу чоловіка не взяли, а назад повернутися вже не могли — продали за копійки житло на Хмельниччині. Тут, у лісовій «хатинці», жінка нібито народила троє дітей, а рік тому покинула родину й зникла в невідомому напрямку.

Проблема в тому, що чоловік не має жодного документального підтвердження батьківства. Немає ні свідоцтва про народження, ні медичних записів, ні позначок у паспорті батька, та й самого паспорта немає. Правоохоронці не виключають, що діти між собою — не рідні, що чоловік — не їхній батько. Водночас бориспільські міліціонери кажуть, що діти не виснажені, не голодні, а цілком доглянуті й здорові (це засвідчив медичний огляд). Здивувало міліцію й те, що малюки виглядали як звичайні сільські діти: в чистому, хоч і не новому одязі, вмиті, підстрижені.

Обличчя вмите, а під светром — бруд

Утім не все так просто. Працівники центру, які приймали малят, кажуть: діти лише на перший погляд були чистенькі. Руки й обличчя — вимиті. Але під майками і светрами була брудна–бруднісінька, аж чорна шкіра. Складалося враження, наче діти не милися кілька місяців. Можливо, так воно й було насправді, бо дітлахи якось обмовилися: води було небагато. Узимку сніг топили, а влітку ходили дуже далеко від хатини, щоб набрати повні бутлі. Тому влітку милися переважно під дощем, а взимку — в мисках із нагрітим снігом.

«Мене турбувало питання: як же дітки могли в целофановому курнику зиму пережити, — ділиться співробітниця згаданого центру пані Галина. — Я постійно розпитувала, і бувало діти відповідали. Точніше, говорив старший — Толя. Інші лише піддакували. Так званий батько постійно топив пічку, навіть серед ночі вставав, щоб дрів підкинути. Цього тепла вистачало, аби не змерзнути. Діти навіть казали, що іноді бувало жарко. Коли запитала, як гроші заробляли на одяг, на їжу, мені діти відповідали: траву заготовляли — лілейник — і носили на продаж, щоб у букети добавляли. Я показую старшому хлопчику: а телефон мобільний ти бачив? Каже, що бачив у тата. А до кого ж він дзвонив? До дядь і тьоть, яким продавав цей лілейник...»

Як розповів міліції батько дітей, улітку всі разом збирали ягоди і гриби, продавали на київських базарах, а гроші відкладали на зимівлю. Ближче до морозів купували борошно, картоплю, крупи, робили інші запаси, щоб протриматися до весни. Діти казали, що їм і цукерки часом перепадали, і печиво, і різні наїдки з магазину. Але все ж таки основою раціону були «дари природи». Із грибів «батько» варив суп, іноді смажив картоплю, але справжнім святом завжди був день, коли на столі з’являлися солодощі.

* * *

Яка ж доля чекає на дітей «із лісу»? Варіантів багато, зауважують соціальні працівники. 55–річний Володимир може довести своє батьківство через суд, а може махнути на все рукою й податися мандрувати по світу. Може несподівано з’явитися мама дітей, яка захоче проводити з малими більше часу. Щоправда, у неї також виникнуть проблеми із доведенням батьківства — у паспорт, який жінка чомусь залишила в халабуді, ці дітлахи не вписані.

Але в будь–якому разі, держава буде відстоювати права дівчинки і хлопчиків на нормальне харчування, житло, виховання, освіту. Тому в лісову халабуду людині без пристойного житла й роботи, без коштів для утримання родини дітей ніхто не віддасть. Навіть якщо Володимир офіційно доведе: він справді батько. В Україні багато випадків, коли осіб позбавляють батьківських прав, і діти залишаються під опікою держави чи потрапляють у прийомні сім’ї. Не виключено, що в цій ситуації буде аналогічний вердикт. А поки остаточне рішення не прийнято, діти залишаються в соціальному центрі...