Звичка повторюватися

Кохана Європою Кіра Муратова свого глядача виховувала та зрощувала довгі роки. Не дивно, що нову стрічку від майстра чорно–білої трагікомедії чекали з нетерпінням, заочно поставивши їй найвищий бал. «Вічне повернення» — це в тисячний раз повторювана дилема про нещасне кохання, розіграна за дві години екранного часу безліч разів. Теза про те, що всі історії вже давно розказані, а сучасні митці їх лише огортають в актуальне тло, тут спрацьовує на раз — режисерка будує фільм на двох–трьох діалогах, не намагаючись зняти щось нове, натомість підкреслено «не нове» у її виконанні має всі шанси пробудити у глядача нову форму сприйняття кіно.

Головні герої, як і годиться, — чоловік та жінка. Вони не бачилися багато років, а колись давно були однокурсниками. Чоловік у відрядженні, та робота в голову не лізе. Завітавши до давньої подруги, він iз порога розкаже, як кохає свою дружину і коханку, попросить поради, кого ж обрати. «А ти хто взагалі, Юра чи Олег?» — відповість жінка. Вона навіть імені його згадати не може! Той самий діалог «за життя» ніяк не відбудеться, натомість у репліках цих двох чужих, по суті, один одному людей Муратова створює архетип неможливого порозуміння, розмова глухих, що не несе жодної розв’язки, подібно до мотузки, що її жінка намагається розплутати протягом усього фільму.

За однієї сценою неочікуваного візиту розпочинається ще одна. Ті самі репліки, однак декорації та їх виконавці вже інші, так наче сцени відбуваються не одна за одною, а одночасно — така собі модель світу, в якому водночас незліченна кількість чоловіків переймається проблемою вибору між дружиною та коханкою, а тисячі жінок безсило опускають руки, зітхаючи «я не порадниця».

Зацикленість фільму — головна його небезпека. Вже за півгодини та невелика кількість реплік крутиться у голові, наче вірш, який вчив ще у молодших класах, однак досі зумієш протарабанити. Зацікавленість глядача у сюжетних поворотах зникне як така — ми знаємо початок і знаємо кінець, а кожна наступна сцена — наче страшний сон, що повторюється без кінця. Саме в цей момент атрофії глядацької уваги на авансцену виходить актор, котрий тепер став об’єктом фільму, а досі був лише суб’єктом, — і своїм виконанням доносить до нас основний месидж картини. Ось це режисерське сприйняття, коли історія не важлива, а важливе те, як її розіграє актор, відкриває друге дихання у глядача і нову форма сприйняття екранної дійсності.

«Я вже давно хотіла зруйнувати ці сюжетні, драматургічні стереотипні побудови у фільмі, — розповідає Кіра Георгіївна,— хотілося зробити якусь разючо іншу конструкцію. І ця картина вийшла підкреслено концептуальна. Тут видніється її скелет, її схема. І за наявності таких чудових акторів вона чарівна саме своєю схемою, не своєю концепцією, а тим виконанням, яким актори наповнюють її». Засадничими справді стають ті нюанси, на які звертає увагу хіба що директор iз кастингу під час відбору актора на фільм, — інтонації, жести, що ними обрамлюють ці кілька реплік актори.

Муратова любить задіювати перевірених виконавців, своїх улюбленців театральної та кіношної сцени. Так у «Вічному поверненні» зіграли Рената Литвинова, Олег Табаков, Сергій Маковецький, Алла Демидова, Віталій Лінецький, Наталія Бузько, Георгій Делієв. При цьому різні акторські фарби наділяють стрічку щоразу новим змістом: від фірмового муратівського гротеску до трагічної іронії. Стабільність у акторському складі Кіра Георгіївна пояснює тим, що своїх акторів вона ще «не вичерпала»: «Знаєте, як буває: спілкуєтеся з людиною, подобається, продуктивно, потім спілкування вичерпується. І не тому, що ця людина вичерпується, а тому що я з цієї людини вже не вмію щось витягнути. Я дуже люблю сюрпризи в роботі, я люблю, коли актор вміє здивувати новим».

«Білі нитки», невідшліфованість історії замилює око, аж до того моменту, доки не стає зрозуміло, що перед глядачем і не фільм зовсім, а «сире тісто» — кінопроби, фрагменти репетицій фільму, що так і не відбувся. Виявляється, режисер задуманого кіно помер, залишились плівки з відзнятими пробами, сценарій і продюсер, котрий шукає спонсора, аби кіно продати. Лячна метафора «мертвого режисера» наштовхує на думку, що «Вічним поверненням» 78–річна Кіра Муратова прощається з глядачем і ставить крапку у власній режисерській кар’єрі. Віталій Лінецький зізнався, що, попри цікавий сценарій, історія одвічних проб його також налякала. «Шкода цих артистів, куди вони дінуться після того, як режисера не стало, що буде з кіно, коли їхні напрацювання і ці зачатки фільму розбирають чужі люди? — міркує Лінецький. — У цьому було щось таке сучасне, і трохи для мене страшне. Але прочитавши текст, історія мені здалася дуже мелодійною, співзвучною мені, здалося, що я знаю, як ці діалоги проговорити».

Іронія «Вічного повернення» ще й у тому, що настільки специфічна стрічка просто не спрацює без її творця. Гротескна акторська гра, пустопорожні балачки, скуто химерна поведінка героїв — манера фільму Муратової може здатися пересічному глядачеві невдалою спробою зробити авангардне кіно. Однак стиль Кіри Георгіївни, викристалізований роками роботи, тут дійшов найвищого піку. По сутi, це є взаємозалежність — як жоден фільм Муратової неможливо дивитись без її духовної пристуності у кожній репліці, так і сама Кіра Георгіївна, здається, завжди проживатиме свої фільми: «Це можна назвати станом закоханості, тому що я понад усе на світі люблю кіно. Завжди прагну знімати, без цього я себе відчуваю, неначе дівча, що загубилася в лісі, — відразу починаю шукати спідницю. А спідниця — це кіно. Вхопилася за неї і далі йду по життю».