Під крилом Вірляни

«Важливо, щоби ми стали частиною світової культури»

— Вірляно, що спільного в англійця Джона Сміта, одного з перших поселенців Північної Америки, з українськими піснями, що ви так рясно викори­стовуєте у новій виставі?

— Так, капітан Джон Сміт у 1607 році створив перше поселення у штаті Вірджинія. Але ще в 1603 році він був у Коломиї. І мене то зацікавило. Щоб поліпшити свій стан, Сміт вирішив піти в армію, на війну з турками, і воював на боці князя Сиґізмунда Баторія із Трансильванії. Але потім він потрапив у полон, і його продали в Константинополь, уже звідтам він утік через Азовське море і Дике Поле. Це все Джон Сміт згадує у своїй книжці, написаній у 1629 році, оригінал я знайшла у Нью–Йоркській бібліотеці. Усі знають третю частину тої книжки, як його врятувала Покахонтас, а перші дві частини ніхто не читає — а це, власне, війни, його раб­ство, подорож через Східну Європу. Вся графіка у нашій виставі з тої книжки — це гравюри Джона Пейна, хоч ми їх і оживили, зробили такі мультики. А Юліян Китастий виконує всі музичні теми саме з того часу, наприклад, епічні пісні — «Ішли молодці», «Молодець хвалиться зброєю», мотиви традиційних балад.

— Ваша Yara Arts Group відома тим, що у своїх постановках ви задіюєте представників різних етносів, різних культур, навіть у тих виставах, що на українському матеріалі. От Мавку грала кореянка, а Лукаша — афроамериканець. Для України, де більшість населення — українці, білі, це якщо не шок, то дивовижа.

— Я не роблю це заради такого ефекту, а просто вибираю найліпшого актора. От «Лісову пісню» робила вже тричі, й у третьому варіанті (вистава називається «Вогонь. Вода. Ніч». — Ред.) Мавку грає Дженні Ліона, італійського походження, а Лукаша — афроамериканець. Вони були найцінніші актори, яких я мала на ту хвилину, і з них вийшла така файна комбінація. Актори різного похо­дження добре реагують на український матеріал, а «Лісова пісня», яка є дуже універсальною темою, добре звучить.

Йдеться про те, що дуже важливо розкрити українську культуру для світу, щоб ми стали частиною світової культури. Ще один спосіб — це переклади. Я бачу, що зацікавленість в українській культурі є у людей, які представляють іншу, не загальну американську культуру. Бо кожен є звідкись... На наші вистави приходить багато молоді, студентів, люди, які цікавляться world music, також учасники інших наших проектів, часом киргизи чи буряти приходять на українські вистави. Ми існуємо 23 роки, і люди весь час приходять.

— Тобто ситуація насправді відмінна від стереотипного уявлення, що українське може бути цікаве здебільшого діаспорі.

— Ви знаєте, українська діаспора вже не є така, як була: наймолодші, що туди приїхали після війни, мають 85 років, вони не ходять вже ні на ніщо. Узагалі, діаспора — не одна річ, їх десять! От ті, що їхні предки приїхали в 1890–х (я працювала з ними в Канаді), — то є феноменальна річ, з них ніхто не говорить українською, але всі дуже цікавляться українським. Є також ті, які приїхали тамтого тижня, працюють в Google і хочуть авангардного театру, і знаходять нас. Сьогодні це велика мішанина, а тої післявоєнної української діаспори, яка була дуже зорганізована, вже майже немає.

Не всі мої приятелі уміють добре говорити по–українськи, через це певною мірою я і почала перекладати. Коли хотіла показати їм щось із Тичини — потрiбен був переклад, щоби зрозуміти і суть, і мелодику його віршів.

— От ви кажете, що не всі ваші друзі знають українську мову. Але ж навіть діти тих, хто у 1990–ті переїхав в Америку, мають проблеми з українською і абсолютно занурені в американську масову культуру. Ця асиміляція проходить дуже сильно.

— Тепер немає причин чому. Коли обмежували українську культуру в Союзі, в Америці треба було її законсервувати, тому ми всі ходили до школи, вчилися говорити по–українськи.

— Як протистояти тій асиміляції?

— Зробити українське цікавим! (Сміється). Чому я то роблю? Через те, що хочу поділитися дуже цікавим матеріалом, маю унікальний доступ до того — чи то до Жадана, чи до Бабкіної, чи до Лишеги. Я думаю, це речі світової вартості. Не можу сказати, що маю політичні завдання перед собою, але — як сказали мені недавно — до певної міри все, що ми робимо, є політичним.

«У Нью–Йорку не дивляться на освіту, а на те, хто як працює»

— Коли «Джон Сміт» з’я­вить­ся на сцені в La MaMa?

— У нас інша система, немає репертуарного театру, і ви не можете побачити наші колишні вистави — вони як пройшли, так і пройшли. Тому я не знаю коли, може, на весну. Цього року я маю кілька інших проектів. 27—29 грудня робимо в Торонто коляду «Зимова ніч», яку робили в грудні минулого року в Нью–Йорку. Це величезний проект: епічні історії про створення світу, старовинний вертеп 1770–х років, колядники з Криворівні, гурт Lemon Bucket Orkestra з Торонто, троє дівчат, які співають, — дуже музична річ і водночас театральна. Будемо показувати у Harbourfront Center — це один з найкращих театрів у Торонто, якраз на таку велику кількість людей. Хоча наш театр La MaMa не є великий, на 300 людей, він камерний.

— Як ви підбираєте акторів? Вони не обов’язково мають мати професійну освіту?

— Я ходжу, зустрічаю багато людей і бачу, з ким можна щось зробити.

— Тобто ви працюєте інтуїтивно?

— Певно, що так. Мене цікавлять люди, які уміють творити, бо більшість наших постановок не є написані, ми їх робимо. Я маю щастя на молодих акторів, працюю з найкращими у світі. Думаю, що їх я захоплюю творенням. Ніна Аріанда до того, як зробила Venus in Furs («Венера у хутрі», за роль Ванди актриса отримала «Тоні». — Ред.), зіграла у мене у «Тече річка» 2008–го року Смерть, вона молода, але дуже файна актриса. В Україні я працювала з багатьма важливими акторами: Олексій Богданович, Мар’яна Садовська були у моїй першій постановці про Курбаса «Світло зі Сходу», Степан Пасічник, що працює у Харкові режисером.

У Нью–Йорку не дивляться на освіту, а на те, хто як працює. У нас є багато акторів, які не мають постійної роботи в театрі, але мають кілька робіт водночас — експериментальні постановки, фільми, телевізія, робота офіціантом.

— Як при такій багатоспрямованості можна сконцентруватися на окремій роботі?

— Так наш світ працює (Усміхається). Файно, коли довго робляться п’єси, але для нас то нереально.

P.S. Виставу «Джон Сміт їде в Україну» буде представлено 25—29 вересня у Центрі Леся Курбаса (Київ).