Коров’ячий ріг достатку

Старі Богородчани, що привільно розкинулися в передгір’ї Карпат, на лівобережжі Бистриці Солотвинської, — село велике, заможне й гонорове. Споконвіку воно славилося породистою домашньою живністю: невелика вулиця, що прилягає до площі Ринок, дотепер по–простонародному зветься Свинською, бо на ній колись кипіла торгівля хрюшами, сало яких вважали неперевершеним за смаком.

Та опорою приватного господарства тут, зрештою, була не свиня. І за цісаря, і за Польщі, й радянської влади гонорового старобогородчанського ґазду визначали не за халявами, а за кількістю корів. У 70—80–ті роки минулого століття майже на кожному місцевому обійсті мукала своя Лиска чи Берізка, яка в часи тодішнього злиденного асортименту продовольчих крамниць системи «Укркооп­спілки» була надійним джерелом більш–менш збалансованого харчування селян.

Проте, всупереч багаторічному позитивному досвіду, від середини дев’яностих років минулого століття із рятівниці–годувальниці корова несподівано почала перетворюватися на тягар для індивідуального селянського господарства.

Корова із втраченим статусом

Чому саме в незалежній Україні корова потрапила в немилість, намагалися з’ясувати як вітчизняні аналітики аграрної сфери, так і прості селяни. Винними вони здебільшого вважали підступних посередників, котрі, ніби змовившись, купували й купують у населення молоко для переробки за ціною, нижчою від мінеральної води. Зате продають утридорога, жируючи на чужій важкій праці.

Сільський голова Старих Богородчан Ярослав Здерка, ветлікар за фахом, копає глибше. «Дешеве молоко, — пояснює він, — було можливим лише завдяки дешевим бензину, солярці, природному газу та електроенергії. Коли ж у структурі затрат на виробництво сільгосппродукції енергоносії перевищили 50 відсотків, радянська колгоспна система господарювання із застарілими «енергопожираючими» технологіями розвалилася. Тваринництво стало збитковим і в індивідуальному секторі. Наступний етап його занепаду, на мою думку, пов’язаний з масовим виїздом українців, передусім галичан, за кордон у пошуках фінансової стабільності. У гаманцях заробітчан невдовзі зашурхотіла валюта, яка й не снилася колгоспникам. Побувавши в цивілізованих країнах, наші люди побачили, як заможно живуть, зокрема відпочивають, прості європейці, тому й самі почали потроху відходити від традиційного способу життя батьків і дідів».

За висновками пана Ярослава, наприкінці ХХ століття як гриби після дощу в селі зарясніли ошатні особняки, в які чималі кошти вкладали саме заробітчани. Завдяки привезеним із–за кордону капіталам у багатьох тутешніх майстрів, яких наймали на новобудови, теж з’явилася високооплачувана робота. Щоб там як, а рівень життя в селі за останні десятиліття–півтора таки помітно зріс. Крім того, відкрилося чимало приватних крамниць, які запропонували розмаїття продуктів харчування на рівні міських супермаркетів. Отже, корова день за днем втрачала, так би мовити, статус незамінності. Старобогородчанське стадо невпинно скорочувалося, сягнувши дна падіння зо п’ять років тому, коли в селі з понад тисячею дворів зосталося тільки дві сотні корів. Люди поважного віку тримали їх переважно за старою звичкою, молодші — винятково з нужди.

Орієнтація на «гольдштинок»

На тлі гнітючого регресу молочного тваринництва в Старих Богородчанах, як і на Прикарпатті в цілому, навряд чи хтось навіть із найзавзятіших оптимістів сподівався на поліпшення ситуації в найближчій перспективі. Тим паче що розроблений Кабміном Миколи Азарова стимулюючий механізм виплат спеціальної бюджетної дотації за утримання молодняка ВРХ «сповзав» із Печерських пагорбів із таким скрипом, що ледь не розвалився по дорозі до селянських господарств. «Я два роки тому здала бичка вагою 6 центнерів, але, крім квитанції, мені за нього не дали ще жодної копійки, — бідкається Параска Дем’янко, колишній колгоспний агроном. — Щоправда, моя подруга, яка зробила це на тиждень раніше, гроші отримала. Така незрозуміла політика з виплатами сіє сумніви щодо доцільності утримання молодняка».

Проте, як запевнили кореспондента «УМ» у тутешній сільраді, в 2013 році дотації вже виплачуються справно. І якщо в цьому державному механізмі підтримки не станеться ще одного збою, селяни в боргу не залишаться. Раніше під ніж потрапляло близько 90 відсотків молодняка ВРХ місячного віку, тепер стільки ж відсотків бичків та теличок упродовж року старобогородчанці вирощують до ваги півтонни й більше. Розмір очікуваної дотації мав би покрити витрати на закупівлю концкормів на весь період відгодівлі, а чистий прибуток від продажу молодняка заготівельникам (12 гривень за кілограм живої ваги) — суттєво поповнити сімейний бюджет

За останні два–три роки кількість дійних корів у селі майже подвоїлася (дехто з господарів обзавівся навіть двома–трьома коровами), підростає ще дві сотні голів молодняка. Труднощів із кормовою базою немає, позаяк сільська громада не віддала в оренду облаштовані на землях запасу пасовища, а залишила їх у спільному користуванні. Більше того, на одному з них, неподалік нещодавно введеної в дію сонячної електростанції, подискували й підживили ґрунти, аби знизити їх кислотність і поліпшити якість травостанів.

Одночасно зі збільшенням дійного стада старобогородчанці, міркуючи по–європейськи, почали робити ставку на високопродуктивних корів, переважно гольдштинської породи. Якщо раніше добові надої в 10 літрів вважали добрим показником, то нині 20–25 літрів молока високої жирності — прийнятна норма. Одна з тутешніх господинь так і сказала: «Якщо із трилітрового слоїка молока не можна зібрати півлітра сметани, то нащо таку корову й тримати?».

Навіщо винаходити аграрний велосипед?

По–своєму в Старих Богородчанах вирішують також найскладнішу для українських селян проблему збуту молока. Хоча на території села діє чотири приймальні пункти, де за один літр зданої продукції можна отримати, залежно від сезону, від двох до трьох гривень, переважна більшість власників корів кілька разів на тиждень бере курс на івано–франківські ринки (благо, до обласного центру — якихось два десятки кілометрів). Городяни охоче купують м’який і твердий сири, сметану та масло домашнього приготування. Таким чином щомісяця до сімейного бюджету додається близько півтори тисячі гривень, що значно більше платні сільських працівників бюджетної сфери.

Та не тільки економічна вигода стала рушієм відродження молочного скотарства в Старих Богородчанах. Тутешні люди нарешті усвідомили, що нинішня орієнтація на куповані харчі не тільки відчутно б’є по кишені, а й, м’яко кажучи, не додає здоров’я, особливо незміцнілому дитячому організму. «Я тримаю дві корови і не знаю, як би без них зводила кінці з кінцями, — розповідає бухгалтер Ірина Трінчук. — Мінімального окладу ледь вистачає на оплату за газ, світло й телефон. Корови допомогли двом моїм дітям здобути вищу освіту, а всім нам — їсти смачну поживу, а не бозна–що, загорнуте в яскраву заводську обгортку. З цієї ж причини наші односельці почали тримати й більше свиней та птиці».

Щоправда, майже всі мої старобогородчанські співрозмовниці так чи інакше зауважували, що не хочуть, аби на плечі їхніх дітей також ліг тягар важкої праці біля домашньої живності. За словами цих невтомних трудівниць, вони, поки матимуть сили, не відмовляться від корів, але через десятиліття–півтора індивідуальний молочний сектор, мабуть, знову накриє хвиля занепаду. Напевне, остаточна. І що робити, аби цього не сталося, вони не знають.

«А тут не треба винаходити велосипед, — переконує війт Ярослав Здерка. — Відповідь уже давно знайшли більш цивілізовані країни. Наведу приклад хоча б сусідньої Польщі, де я вивчав аграрний досвід. Чому звідти нам вигідніше імпортувати, приміром, картоплю, ніж вирощувати її на наших родючіших ґрунтах? Та тому що польський фермер має дотацію на кожен гектар обробленої землі, тобто оплачені з бюджету оранку, насіння, добрива й гербіциди. Йому залишається посадити картоплю, обробити відведені під неї площі та зібрати урожай. Тамтешні сімейні ферми, на яких зазвичай утримується 7–10 корів, автоматизовані, оснащені сучасними холодильниками і входять до чітко налагодженої системи збуту. За такої стабільної державної підтримки займатися виробництвом сільгосппродукції стає вигідно. І молоді сім’ї також охоче за це беруться. Істина дуже проста, але її ніяк не осилять наші урядовці та парламентарії».