«Андрій» iз Таромського

Про ОУН дізнався з резолюцій... з’їзду ВКП(б)

Як розповів Леонід Климович, iз програмою ОУН він познайомився зовсім випадково. У 1939 році, коли західноукраїнські землі стали територією Радянського Союзу, звідти масово стали вивозити «шкідливу» літературу. Одного разу Леонід, якому не виповнилося й 16 років, маючи невгамовну спрагу до читання, на своїй залізничній станції Таромське (це околиця нинішнього Дніпропетровська), виявив на простої цілий вагон такого чтива. Він тоді вiдвiв душу сповна, передислокувавши до своєї оселі чимало літератури, якої годі було шукати в бібліотеках.

Та чи не найбільше був вражений, виявивши під обкладинкою «Резолюции ХVIII съезда ВКП(б)»... програму ОУН. Жадібно вчитався у кожен її рядок і зловив себе на думці: «Це те, що треба». «Саме в цій програмі я побачив організоване українство, що бореться за свою державу», — пригадує Леонід Климович.

А з весни 1942–го Воловик став активним учасником підпілля ОУН на Дніпропетровщині. До міста німецькі окупанти, що тоді дуже швидко рухалися на схід, вступили вже 25 серпня. Слідом за ними пересувалися й похідні групи ОУН.

Леонід вiддавав себе підпільній діяльності сповна, з молодечим запалом, останній нерідко штовхав його на доволі ризиковані вчинки. Розповсюджував організаційну літературу, передавав адресатам документи, переховував друкарську техніку та радіоапаратуру, здійснював зв’язок з іншими групами ОУНівців.

«З Дніпродзержинська ще у вересні вийшла група, очолювана, вірогідно, агентом НКВС, у складі якої перебували провідник Верхньодніпровського району Леонід Воловик («Андрій»), Микола Страшко та друга група підпільників iз Лівого берега Дніпродзержинська на чолі з невідомим військовим, капітаном. У дорозі вони зустрілися ще з двома командами. Однiєю з них, імовірно, була група підпільників із Карнаухівки і Тритузного (околиці Дніпродзержинська), очолені Володимиром Крамаренком (псевдо у Дніпро­дзержинську — «Анатолій Буряк») і Володимиром Ропацьким («Микола Діброва»)», — так писав про ті події незадовго до своєї загибелі Дмитро Куделя.

Як стверджує Леонід Воловик, згаданий Дмитром Куделею агент НКВС їх, зрештою, і здав. Добравшись до залізничної станції Фундукліївка, частина ОУНiвцiв iз Дніпропетровщини мусила повертатися додому, бо подальший шлях їхнього пересування вже був відомий німцям.

Інші ж групи, не розсекречені, рухалися далі. Дніпропетровці у складі загонів «Батька» (Омеляна Грабця) взяли участь у боях iз німцями під Києвом, просуваючись далі на захід, звільнили з Літинської тюрми 30 в’язнів, на яких наступного дня, як засвідчував німецький наказ, чекав розстріл.

Проте й удома спокою не було. У січні 1943–го Леонід, якому не було ще й вісімнадцяти, потрапив під облаву гестапо, що знайшло в нього якусь листівку. Зрештою, опинився в одній камері з радянськими підпільниками Миколи Сташкова, пам’ятник якому встановлено в Дніпропетровську. Від них дізнався, що їх розсекретили завдяки зраді жінки на прізвище Рукельська. На щастя, за кiлька місяців Воловика звільнили, не знайшовши в його діяннях жодної провини. А вже восени того ж 1943–го Леоніда мобілізували до діючих частин Червоної Армії.

«Гестапо нам и в подмётки не годится!»

Воювати став на північно–західному напрямі. Бої під Луцьком і Ковелем. Поранення. А в госпіталі дізнався, що його вже розшукують «органи». Отож навіть не долікувавшись, потрапив iз ліжка не на фронт, а до... рідного Дніпропетровська, у ту ж саму одіозну споруду в центрі міста, відому як тюрма НКВС. Саме тут, у камері № 14, його тримали коричневі. Червоні ж «поселили» Леоніда в камері № 18. Ото й уся різниця. Хоча не зов­сім... Капітан–гебешник, дізнавшись, що Воловик у підземній тюрмі не вперше, його запевнив: «Убедишься сам — гестапо нам и в подмётки не годится!». І це було чистою правдою. Куди тому гестапо? До камер, розрахованих на 7–8 осiб, запроторювали по 50—60. Від червоних справді ніхто не виривався. Навіть ті, що потрапили за «колоски». А для націоналістів, ідейних ворогів більшовизму, шлях був один — ГУЛАГ.

Зрештою, опинився Леонід Климович у Воркуті, на зоні, яка називалася ОЛП, шахти №5, що тільки розбудовувалася. «Наприкінці 1948 року в цій зоні нараховувалося до шести тисяч в’язнів, — пригадує. — Умови життя були нестерпними. У бараках спали на голих двоярусних нарах. Годували двічі на добу з перервами до 12 годин і більше. Не було ні посуду (їжу роздавали у банках з–під консервів), ні їдальні, а тільки кухня. Давали ж харчі у таких кількостях, що все з’їдав–випивав одним залпом і залишався таким же голодним. Люди виснажувалися, масово помирали. Отож я вижив справді всім смертям на зло, провівши у Воркуті 10 довгих років».

«Тепер Україна болить ще більше»

Волю отримав за хрущовської «відлиги» з формулюванням «освободить со снятием судимости». Але й це звільнення було, швидше, умовним. Адже весь час відчував за собою нагляд КДБ. З 1956–го по 1975 рік нарахував сім агентів, які відстежували буквально кожен його крок. Навіть їхні прізвища Леонід знав. Неодноразово його викликали і «для бесіди».

На «пильне око» наштовхувався постійно. Вступив до гірничого інституту — згодом був відрахований «за приховування фактів біографії». Щоправда, пізніше все ж зміг закінчити вечірнє відділення металургійного і практично все своє трудове життя відпрацював на Дніпропетровському трубному заводі.

Вийшовши на пенсію, продовжує жити Україною. Постійно занотовує свої думки стосовно найвагоміших подій у становленні нашої незалежної держави. «Протягом усього життя мені боліла Україна, а тепер болить ще більше, бо хіба ж на таку державу, як нині, ми сподівалися», — скрушно хитає головою «останній з могікан» націоналістичного підпілля Леонід Воловик.