Українські птахи в українському краєвиді

Птахи — одвічні герої нашої поезії. Згадаймо хоч би розкішний зачин «Слова о полку Ігоревім», де автор порівнює пальці віщого співця Бояна із соколами, а струни — із лебединою зграєю: «Випускає він десять соколів / А на зграю лебединую: / Котру сокіл доганяє, / Та перша і пісню зачинає...» Згадаймо втілений в образі сокола романтичний порив ins Blau в елегії Михайла Петренка «Небо»: «Дивлюся на небо та й думку гадаю: / Чому я не сокіл, чому не літаю? / Чому мені, Боже, ти криллів не дав? / Я б землю покинув і в небо злітав...» Згадаймо щемку мініатюру мого краянина Платона Воронька: «— Журавлі, журавлі, / Скільки треба вам, любі, землі, / Скільки моря вам треба? / — Небагато землі, / Щоб прожити в теплі. / Моря — тільки шматиночку треба, / Щоб було куди впасти із неба»... Але якби мене спитали, хто з українських поетів є співцем птахів, то першим я б назвав, мабуть, Василя Голобородька. Справді, ось уже понад десять років минуло відтоді, як ми з дружиною готували до друку його книжку «Українські птахи в українському краєвиді», а я ще й досі ніби чую цю дивовижну симфонію ритмів і образів. Наприклад, рядки про сонечко–вивільгу: «Вивільго, вивільго, / ти — жовта пташка, / ти — найжовтіша пташка серед усіх жовтих пташок, / як побачиш тебе на дереві, то наче прогляне / сонечко золотим сяєвом крізь гілки...» А поруч — вівсянка, горлиця, ракша, зеленяк, золотий та зелений щур, рибалочка, сойка, галка, біла лелека. І оце зараз, коли птахи вже відлітають за моря, у свій далекий «край–вирай», я — не знати чому — взяв із полиці книжку Голобородька, і вона зазвучала в мені їхніми голосами, якими ще й досі озивається моє дитинство, а ще — поезією Шевченка, яку я часто перечитую останніми роками.

Ось кує зозуля — чи не найзагадковіший птах в українській традиції. «Наче якийсь таємничий зв’язок єднає її з людиною, — писав про неї Микола Костомаров. — Ця мандрівна бездомна птаха ніби для того й створена, щоб бути тлумачем сердечних передчуттів, органом долі, беспристрасним і вірним». Так–так, зозуля — ворожка. Як у Шевченковій поемі «Сова», де мати співає своєму синочкові: «Е... е... лю–лі, / Питала зозулі, / Зозуля кувала, / Правдоньку казала. / Буду сто літ жити, / Тебе годувати...» Поет переробляє тут старовинну колискову пісню «Е–е–е, люлі»: «Е–е–е, люлі, / Питала зозулі, / Скільки тобі жити. / Зозуля кувала, / Правдоньку казала. / Будеш сто літ жити, / В золоті ходити...» У колисковій зозуля лічить роки дитині, а в Шевченка вона робить це для матері. І тоді поет скрушно питає в зозулі–ворожки: «Ой зозуле, зозуленько, / Нащо ти кувала, / Нащо ти їй довгі літа, / Сто літ накувала?» Справді, нащо їй ті довгі роки страждань?.. Та ні! Зозуля — добра птаха, бо в старовинній колисковій вона, кажу, накувала сто літ не матері, а дитині. І то літа щасливі для них обох: «Будеш сто літ жити, / В золоті ходити, / Матір шанувати, / Вік догодувати».

А в баладі «Причинна» зозуля–ворожка символізує ще й весну, щастя, радощі. Пам’ятаєте? Дніпрові русалки залоскотали дівчину, і вона помирає. Русалки довго милуються її вродою, та ось співають треті півні й казкові істоти зникають у хвилях Дніпра. Трохи згодом сходить сонечко, тріпоче під повівом леготу листя на деревах, заводить пісню плугатар, кує зозуля... Але дівчина нічого того вже не бачить і не чує — «...спить під дубом / При битій дорозі. / Знать, добре спить, що не чує, / Як кує зозуля, / Що не лічить, чи довго жить... / Знать, добре заснула». Зозуля — це життя, це антитеза смерті–сну. А ближче до кінця балади є ще одна згадка про зозулю. На цей раз птаха постає в образі плакальниці. Вона прилітає на могилу козака й дівчини, щоб кувати–плакати за ними. Тим часом у поемі «Марина» перед нами зозуля–золотоключниця. Там дівчина каже: «Утечу, / У ірій знову полечу, / Бо я зозулею вже стала...» За народними віруваннями, зозуля не лише першою відлітає у вирій, а ще й тримає ключі від нього.

Образ дівчини–зозулі зринає і в мініатюрі «Закувала зозуленька...», написній 1848 року на Кос–Аралі: «Закувала зозуленька / В зеленому гаї, / Заплакала дівчинонька — / Дружини немає. / А дівочі молодії / Веселії літа, / Як квіточки за водою, / Пливуть з сього світа...» Зозуля не в’є собі гніздечка, тобто не має родини, зозуля — самотня птаха. І все це — виразні паралелі до бідної дівчини, чий сумовитий образ поет накидав і на самого себе. Цей образ набуває ще глибшого ліричного звучання в поезії «Ми вкупочці колись росли...» Це ніби «листочок» власного життя. Поет і його подружка–сусідка Оксана Коваленко. Їхня дитяча любов. А потім доля їх розвела. Коли ж у 1843 році поет навідався додому й спитав у брата про Оксану, той відповів: «Помандрувала / Ота Оксаночка в поход / За москалями та й пропала. / Вернулась, правда, через год, / Та що з того. З байстрям вернулась, / Острижена. Було, вночі / Сидить під тином, мов зозуля, / Та кукає...» Нічого такого насправді не було. На ту пору перша Шевченкова любов уже вийшла заміж і жила собі тихо в сусідньому селі, виховуючи двох донечок. Але ж це правда звичайного світу, а для поета значно більше важить світ «паралельний». І тоді його фантазія перетворює просту селянку на жінку–парію, жінку–зозулю. Саме ця кенотична нота і надає їй святості...

Нарешті, образ зозулі зринає в Шевченковому переспіві плачу Ярославни зі «Слова о полку Ігоревім», що його Рільке вважав найкращим фрагментом усієї поеми. Він розпочинається так: «В Путивлі–граді вранці–рано / Співає, плаче Ярославна, / Як та зозуленька кує, / Словами жалю додає». Старовинне слово «зегзиця» поет перекладає як «зозуля». Саме так розуміли його, здається, всі українські автори ХІХ століття, які перекладали «Слово...»: і Максимович, і Шашкевич, і Руданський, і Федькович, і Панас Мирний, і Франко... Чи правильний цей переклад? Хтозна. Під Путивлем іще зовсім недавно «зегзичкою» називали не зозулю, а чайку. Тим паче що далі в плачі юної Ярославни йдуть такі слова: «Полечу, — рече, — зегзицею по Дунаєві, омочу бебрян рукав в Каялі ріці, утру князю кровавия єго рани...» Воно й справді: чого б це зозулі ні з того ні з сього літати над водою, торкаючи її крилом? Зозуля мешкає в лісі. Чи то вже просто зозуля, чи зозуля–ворожка, чи зозуля–плакальниця, чи зозуля–золотоключниця, чи зозуля–самітниця...

Річкову вологу значно більше любить соловейко — ще один давній образ нашої поезії. Маю на думці і старовинні народні пісні, і поезію книжну. Ось хоч би «Тератургема» Кальнофойського, надрукована в Києві 1638 року: «На тополі тьохнув соловейко, / Заболіло та й моє серденько...» З чим же поети асоціюють цю пташку? Найперше, мабуть, із коханням. Справді, голос соловейка — то голос самої любові. Про це йдеться і в пречудових романсах: послухаймо хоч би «Не щебечи, соловейку» Глинки на слова Забіли чи «Соловейко» Марка Кропивницького, — і в поезії Гайнріха Гайне Die Linde blhte, die Nachtigall sang, так гарно перекладеній юною Лесею Українкою: «Співав соловейко, і липа цвіла, / Всміхалося сонце, скрізь радість була; / А ти цілувала мене, обіймала / І так до тремтячих грудей пригортала...»

А Шевченко озвучує голосом соловейка ідилічний український пейзаж. Так він робить і в баладі «Причинна», і в поемі «Гайдамаки», і в містерії «Сон», та передовсім, звісно, у славетній ідилії «Садок вишневий коло хати...»: «Сем’я вечеря коло хати, / Вечірня зіронька встає. / Дочка вечерять подає, / А мати хоче научати, / Так соловейко не дає». І це не просто пташина пісня. Поет перетворює її на подячну молитву Творцеві. Пригадуєте рядки поезії «Сон — Гори мої високії...»? «І місяць з зорями сіяв, / І соловейко на калині / То затихав, то щебетав, / Святого Бога вихваляв...»

Зрештою, саме людське серце можна уявити в образі співучого соловейка, як у поезії «Думи мої, думи мої»: «А серденько соловейком / Щебече та плаче...» Ця метафора стає особливо промовистою, коли йдеться про серце поета, адже соловейка споконвіку порівнювали з поетом. Особливої популярності образ поета–соловейка набув за часів романтизму. «Поет — це соловейко, який співає в темряві, скрашуючи свою самотність дивовижними звуками, — писав Шеллі в трактаті «Апологія поезії». — Ті, хто його слухає, схожі на людей, зачарованих мелодією невидимого музиканта; вони схвильовані й розчулені, самі не знаючи чому». Тут суто романтична візія поета — самітник, незрозумілий людям, а може, і самому собі, бо його слова несила збагнути розумом. А хіба не те саме в поезії Костомарова «Соловейко»? Поет–соловейко прощається зі світом і лине високо–високо в небо, так високо, що його спів простим смертним уже й не чутно: «Співає пташка, і ніхто / Не взяв її в примітку! / Співа співець — ніхто йому / З душі не кине квітку!» Якраз оці мотиви звучать і в Шевченковому посланні «На вічну пам’ять Котляревському»: «Сонце гріє, вітер віє / З поля на долину, / Над водою гне з вербою / Червону калину, / На калині одиноке / Гніздечко гойдає. / А де ж дівся соловейко? / Не питай, не знає». Та й самого Шевченка не раз називали «соловейком». Але, мабуть, найглибший і найпроникливіший образ Шевченка–соловейка вже на початку ХХ століття змалював Інокентій Анненський у статті «О современном лиризме». Старі поети–романтики, каже він, на відміну від поетів сучасних, — люди–легенди: Жерар де Нерваль, Пушкін, Шевченко. І трохи далі Анненський згадує російського поета «срібного віку» Михайла Кузміна: «А що, до речі, Кузмін, як автор «Праздников Пресвятой Богородицы», чи він читав Шевченка, старого, змученого Орською та іншими фортецями, соловейка, коли з його напівпомерклих очей раптом полились такі нестримно ніжні сльози — вірші про Пресвяту Діву? Ні, не читав. Бо якби прочитав їх, то, мабуть, спалив би свої «Праздники». Чому? Ось початок «Праздников...»: «Прости неопытную руку, Дева, / И грешный, ах, сколь грешный мой язык, / Но к клятвам верности я так привык, / Что Ты словам хвалебного напева / Внемли без гнева». Стихія книжності. А ось початок «Марії»: «Все упованіє моє / На Тебе, мій пресвітлий раю, / На милосердіє Твоє, / Все упованіє моє / На Тебе, Мати, возлагаю...» Наскільки потужніше, вільніше, глибше, сердечніше звучить голос нашого поета, в якому бринить музика кондака Пресвятій Богородиці: «Все упованіє моє на Тя возлагаю, Мати Божія, сохрани мя под кровом Твоїм»... А за цими словами — власне життя–легенда.

Отакі от, дорогий читачу, українські птахи в українському краєвиді.

Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук, професор кафедри
української та світової
літератури Харківського
національного педагогічного
університету ім. Сковороди