Сергієва перемога

«Син просив зробити смертельну ін’єкцію»

Без руки і ноги 39–річний Сергій Михайленко залишився у 2001 році. Тоді він, як і багато хто в Україні, поїхав на заробітки до Москви. Перед тим як син зібрався у Росію, його мама, Галина Олександрівна, пішла до ворожки і запитала, якою ж випаде синова дорога. У відповідь почула, що перша поїздка у нього буде вдалою, а от наступного разу виникнуть проблеми з опорно–руховим апаратом. «Я подумала: застудиться... Але не могла й припустити, що все обернеться саме так», — зізнається тепер Галина Олександрівна.

Жінка пригадує, що весь час, скільки син працював у Москві, її душу та серце не полишало відчуття незрозумілої тривоги. Ті недобрі передчуття справдилися, коли їй зателефонував знайомий сина й туманно повідомив, що Сергій у лікарні... Її синові в ту пору було всього 27 років. Він був одружений, мав сина та доньку. Разом із невісткою мати терміново виїхала в московську клініку. Каже, обоє мало не всю дорогу проплакали...

«Коли побачили Сергія, ледве стримувалися від горя та розпачу. А він заявив, що не хоче жити, просив, щоб медсестра зробила смертельну ін’єкцію», — Галина Олександрівна й тепер ледь стримує сльози. Головне, що «ти живий і при свідомості», заспокоювала вона сина.

Сергій розповів дружині та матері, що його збив автомобіль, коли він переходив дорогу. «Я й тепер не знаю, що то за авто було, бо з пам’яті стерлося кілька днів до аварії і після», — говорить «УМ» Сергій Михайленко. І додає, що тільки раз бачив слідчого, каже, московська міліція не стала розбиратися, як усе сталося, бо ж під колеса потрапив «нелегал».

Коли повернувся додому, в Україну, мусив пережити ще один удар: дружина не витримала, забрала дітей і пішла від нього. Як пережив зраду — лише йому відомо. Тепер зізнається, всяке бувало, навіть у чарку заглядав, а потім зрозумів, що треба жити далі.

Нині він має протез правої ноги, а руку, каже, не захотів протезувати, бо вона лише заважає. «Ніякої функції не виконує, а висить для «косметики», — зізнається чоловік.

«Мрію зустріти хорошу жінку»

Він каже, що вдома після операції довго без роботи не сидів — торгував газетами, канцтоварами, сторожував в ательє, працював у банку, навіть влаштувався в диспетчерську маршрутного таксі в місті Кременчук. А чотири роки тому його захопило різьблення по дереву. Нині він «розписує» кухонні дощечки. Господиням вони подобаються.

Сергій не падає духом і з оптимізмом дивиться на життя. При міському центрі соціально–психологічної реабілітації інвалідів «Добрада» він очолює ще й комітет спорту. І сам бере активну участь у спортивних змаганнях. На дні міста Кременчука був учасником пробігу на стадіоні, а в 2006 році на чемпіонаті України посів друге місце серед паралімпійців iз метання диску і штовхання ядра. 16–кілограмову гирю піднiмає більше 30 разiв, за три хвилини присідає 128 разiв, має понад півсотні грамот і нагород за змагання з шахів, шашок, настільного тенісу, аерохокею, дартсу, із присідання.

А недавно він вирішив здійснити заплив Кременчуцьким водосховищем, хоча, зізнається, плавати без рятувального жилета після ампутації довго боявся. «Коли про мій задум почув товариш Олександр Ткаліч, то вирішив теж зі мною пропливти. Ми пливли з ним без зупинок. Поряд на катері були рятувальники з лікарем і мої друзі», — пригадує Сергій Михайленко. Коли задумане вдалося, перемога над собою так гріла душу! Адже він подолав трикілометрову відстань за 1 годину 5 хвилин.

«Наступного року хочу пропливти Дніпром 12 км. Якщо ніхто з інвалідів такого ще не робив, тоді можна буде запросити експертів iз Книги рекордів України», — ділиться новим задумом Сергій Васильович.

Своїм прикладом він надихає людей з обмеженими можливостями, які від несподіваного горя здаються, замикаючись у чотирьох стінах. До нього по допомогу звертаються навіть незнайомі люди. «Пригадую, довго розмовляв iз чоловіком, якому ампутували прострелену руку. Я сказав тоді йому: якщо немає руки — це ще не кінець світу. Розказав про себе, показав свої ампутовані ногу й руку. Дав йому адресу, де замовляв протези», — пригадує Сергій Михайленко. Допомогло.

Тепер, зізнається, хо­тілося б влаштувати своє особисте життя з хорошою жінкою, щоб жити однією сім’єю. «Можу погодитися і на переїзд, — каже. — Головне, щоб там була для мене робота. Бо я не можу сидіти в чоти­рьох стінах».