Знову «задощило»...

«Нормальне телебачення» чи опозиція до телебачення?

Потреба згадувати скандал, унаслідок якого ТВі залишили, без перебільшення, одні з кращих журналістів та просто знакових і професійних постатей новітнього українського телепростору (йдеться передусім про Юрія Макарова), виникає бодай через те, що суспільно–політична позиція каналу внаслідок цього не змінилася на 180 градусів, як прогнозували скептики. Екс–гендиректор ТВі Микола Княжицький час від часу й за будь–якої нагоди наголошував чи принаймні намагався наголошувати: ми — канал не опозиційний, ми канал звичний, нормальний! З цим не можна не погодитися: ефірне телебачення, яке дивляться мільйони українців — не зовсім нормальне. Точніше, зовсім не нормальне. Бо в прайм–тайм, тобто в кращий ефірний час, на переважній більшості каналів іде продукт власного виробництва, який усюди за межами України, включно навіть із Росією, є насправді допоміжним.

Це відзначала, зокрема, Дарина Фіалко, в минулому — програмний директор каналу «1+1» та продюсер низки проектів на українському ТБ, і вже два роки як генеральний директор російського каналу ТВ–3. Як талант–шоу, так і реаліті з безкінечною кулінарією в Росії, Європі та США займають переважно денні ефіри, вечори віддаючи серіалам, новинам та, головне, аналітиці. Тому самому телебаченню, яке в роки моєї першої молодості, тобто більше двох десятків років тому, називали «розмовним». А ведучих та гостей студій іменували, відповідно, «головами, що говорять» та закликали з ними боротися.

Як показав час, «нормальне телебачення» — це не дорогі шоу, в яких учасники борються не стільки за грошовий суперприз (навіть 1 мільйон гривень, еквівалент 100 тисяч євро — сума, за яку навіть пристойної квартири в Києві не купиш), скільки за можливість потрапити в «ящик» хоча б на видiлені Енді Ворголом кожному землянину для слави 15 хвилин. Для людей, котрі сидять на диванах перед телевізором, після тривалої перерви стає дедалі значимішим формат «а поговорити?».

Кожен, хто промовляє до нас із телестудії й при цьому не пританцьовує та не підспівує, жуючи, будь це ток–шоу, проект із претензією на аналітику чи просто авторська програма, стає для громадян якщо не зовсім авторитетом, то принаймні особистістю, з чиєю думкою можна й слід рахуватися.

Такими свого часу, в розпал «перебудови», стали для мільйонів радянських людей журналісти програми «Взгляд» — Олександр Політковський, Владислав Лістьєв та Олександр Любимов, яких нині називають «бітлами» від журналістики». Прямо натякаючи на значення для світових не лише культурних, а й політичних, соціальних та суспільних процесів британської рок–групи The Beatles.

Таким ось останнім телевізійним «бітлом» сьогодення поки що вважають російського журналіста Леоніда Парфьонова. Саме він став одним із фундаторів та облич російського телеканалу «Дождь», чий напівофіційний девіз: «Дайте телебаченню ще один шанс». За форматом «Дождь», відкритий для різних експериментів, — здебільшого прямі ефіри, багато авторських програм, дискусії, навіть мистецькі перформанси, звісно, на додачу до новин. І ось тут знову виникає запитання: опозиційний «Дождь», який переважно критикує владу та кепкує з неї ж, чи все ж таки для будь–якого телебачення це норма?

Концептуально ТВі, хоч той, яким він був до скандалу та розколу ліберально–демократичної команди на два опозиційні табори, і той, котрим є тепер, із зовсім новими обличчями та проектами, зі згаданим «Дождём» доволі схожі. Коли вже говорити про певну опозиційність, то справді, норма — це коли телебачення, як і решта засобів масової інформації, продукує критичну думку й сприяє формуванню критичного мислення. Але діюча опозиційність у наших суто українських умовах — це не лише критика влади, а й спроба протиставити танцям, співам, одруженням та адюльтерам, показам у кращий ефірний час, серйозні розмови та програми з претензією на аналітичність.

Обличчя не з «тєлєка»

За словами нинішнього генерального продюсера ТВі Вадима Гарнаєва (який був одним із засновників «Дождя» і його виконавчим директором), канал здебільшого прагне залучати до співпраці не просто нові обличчя, переманюючи розкручених у медіа телеперсонажів. Навпаки, потрібні люди не з «ящика» — ті, кому справді є що сказати і хто може та вміє говорити, проте з телебаченням дотепер не асоціювався ані прямо, ані опосередковано.

Це — справді метод боротьби зі стереотипами. Тим більше телеведучий Олег Панюта все одно буде впізнаватися мільйонами українців частіше, ніж його колега з ТВі Єгор Чичеринда. Або взяти Вахтанга Кіпіані, у «першому складі» ТВі — ведучого підсумкової програми, тепер — ведучого «Історичної правди» на каналі ZiK: телезіркою в загальному розумінні він так і не став, причому, здається, навіть не прагне. Те ж саме варто говорити про тих, хто сьогодні є обличчями «розмовної» частини проектів каналу ТВі: поет і колумніст Андрій Бондар, рок–музикант Тарас Чубай, співачка Марія Бурмака, ведуча зовсім уже камерного театрально–мистецького «Третього дзвоника» Наталка Грабченко.

До певної міри наближеним до традиційного сприйняття «мена з тєлєка» можна було б вважати Антіна Мухарського, ведучого анархо–кабаре «Зелена лампа», аби не розуміння того, що телевізійний простір, у якому цей артист виринав раніше, теж не є традиційним та надто широким. Грубо кажучи, Антін Мухарський запросто міг стати поруч з Андрієм Доманським чи Юрієм Горбуновим, але не дуже–то й хоче. Йому, як і решті колег, комфортно в одній студії, де кожен має свою персоніфіковану декорацію.

Нові проекти й, відповідно, нові обличчя каналу — той самий другий контекст, у якому нині прийнято згадувати ТВі медійниками. Суттєвої різниці між, наприклад, авторськими програмами «Гра в слова й не тільки», яку вели Ірина Славінська та Віталій Гайдукевич, і «Ч/Б» з тандемом Чубай–Бондар, для мене особисто нема. В обох випадках авторське «я» домінувало, а гість лише підтримував діалог ведучих, не більше. Так само авторською можна сміливо назвати «Зелену лампу» — Мухарському просто дали ефірний час та студійний простір, тож він використовує його так, як вважає за потрібне. І не скажу, що це погано.

Єдине, чого бракує всім без винятку авторським неполітичним проектам ТВі, — дійсно нових облич серед запрошених гостей. Бо переважна більшість — це ті, кого частина думаючої аудиторії каналу знає навіть особисто та має змогу поспілкуватися з ними без посередництва телевізора. Отже, треба урізноманітнювати теми, розширювати світо­сприйняття. Головне, щоб залишатися каналом для homo sapiens, не скотитися до телевізійної «попси». Хоча для телеканалів неширпотребівський контент, як правило, малорейтинговий, тобто неприбутковий. Чи згоден власник ТВі займатися доброчинністю — питання поки що лишається відкритим.