Іван Заєць: У 1991–му році Америка й Англія не зрозуміли душу українців

«У нас сьогодні партії, які борються тільки за владу»

— Іване Васильовичу, як реагуєте на той анекдот — «не стрибайте по залу»? Його й досі часто згадують.

— Іван Степанович [Плющ] був великим майстром впливу на депутатів. Він вибирав такі слова, які, з одного боку, розслабляли навіть фанатично зациклених парламентаріїв, а з іншого — збільшував впізнаваність того чи іншого політика. Такий вплив збільшив і мою впізнаваність. Але багато хто знає мене як тодішнього політика і за моїм самопредставленням: «Іван Заєць, місто Київ».

— Минуло 22 роки. Якби ви могли відмотати історичну плівку назад, що б змінили у своїх діях та рішеннях ваших політичних сил? Що було хибним у національно–демократичній політиці?

— Теперішня криза якраз і стала наслідком занепаду національно–демократичної політики. Національно–демократичні сили розпорошені, на місце партій ідеологічного спрямування прийшли вождистські партії, партії–проекти. Ідеологія консерватизму не є сьогодні в пошані, і саме з цього ідуть усі біди. Тому що консерватори ставлять попереду дух, традицію, звичаї свого народу, які потім породжують економічне благополуччя і решту, а ліберали ставлять попереду гроші. Тому вони довго не втримаються при владі.

У нормальних демократичних країнах змагаються три політичні течії: ліберальна, консервативна і ще, може, якась ліва ідеологія. Ліберальна ідеологія на якийсь певний момент звільняє енергію кожної людини, і нація робить великий поступ, але потім іде диференціація в суспільстві, й тоді воно занепадає. Надалі, як правило, на зміну приходять люди, які сповідують консервативну ідеологію, збирають усіх докупи, і відбувається духовний ефект вирівнювання того, що було зроблено. У нас сьогодні чітко виражених ідеологічних партій немає. Це партії, які борються не за шляхи розвитку України, а тільки за владу, і в цьому є велика трагедія нашого часу.

Річ у тім, що нам потрібна нова якість влади. Ми вступили в такий етап, коли треба модернізувати Україну, осучаснювати життя української нації, і та стара еліта, яка нині править Україною, не відповідає вимогам сьогодення. Треба відверто говорити, що до сьогоднішнього моменту у своїй масі українська влада була продовженням радянської влади, і ми бачимо, що теперішній владний режим Януковича ментально по самі вуха інтегрований у радянську дійсність. Ми перебуваємо в тій точці, де повинна відбутися радикальна зміна влади. Влада повинна бути патріотичною, професійною, зі значно вищим рівнем моральності. Команда Януковича не може зі своєї середини породити цю нову якість влади. Цього треба шукати в опозиційному таборі. Але, на жаль, наші опозиційні політики концентруються лише на парламентській опозиції, думаючи, що лише в тому середовищі може виникнути нова якість влади. Позапарламентський сегмент вони не бачать у принципі. Відсутність широкої співпраці парламентської опозиції з позапарламентською й громадськими організаціями є однією з найбільших проблем опозиційного табору, хоча це єдина можливість отримати нову якість влади.

— А «Свобода» хіба не є новою, й при цьому консервативною партією?

— Жодна з партій не може сама закрити сегмент національної демократії. «Свободі» властивий певний радикалізм, який не дозволяє їм заповнити всю цю нішу національної демократії. Ми ж говоримо про об’єднання парламентської і позапарламентської опозиції. Зламати владу Януковича і усунути його від влади можна лише спільними зусиллями.

«Ідею нової Конституції мусують, щоб змінити засади національної Української держави»

— Як нині виглядає об’єднаний Рух, де ви стали заступником голови, і чим він займається у позапарламентській опозиції?

— Ми усвідомлюємо, що позапарламентський сегмент опозиції сьогодні не розбудований, тому наше завдання сьогодні — організувати цей сегмент національної демократії. Об’єднання УНП з Народним рухом — це перший крок, і він є досить успішним. Нам потрібна дуже впливова політична сила, тому сьогодні є потреба у злитті різних політичних партій в одну політичну силу.

З одного боку, оновлений Рух є позапарламентським політичним об’єднанням, з іншого боку, ми є партією з дуже давніми традиціями. Це партія, яка здобула найбільшу перемогу для нації — незалежність країни. Ми вважаємо, що в даний момент потрібно розширяти поле компромісу між партіями, треба разом модернізувати країну й робити комплексні реформи у всіх сферах життя. Бо ми загрузли в минулому... На нашій дорозі можна побачити, як зі швидкістю космічної ракети мчиться якесь «Бентлі», а поруч їде чоловік на возі кіньми. Це аритмія нашої динаміки, яка — як аритмія серця — рано чи пізно призводить до великої біди. До великого розриву і загибелі держави. Щоб не жити в шоці ще впродовж 22 років, варто прожити в шоці півроку і задати інший вектор розвитку...

— Ви говорите про модернізацію. Чи може в цьому прислужитися нова Конституція, розробка якої триває?

— Сьогоднішня Конституція ще не вичерпала свого потенціалу, і намагання різних політичних сил прийняти нову Конституцію чи її нову редакцію — це для нас не аргумент. Проблема Конституції полягає не в тому, що вона не відповідає історичному моменту, а в тому, що ми технологічно не забезпечили її виконання. Конституція зобов’язувала прийняти до ста законів, які б створили законодавчі механізми, здатні реалізувати положення Конституції. Таких законів і десятої частини не прийнято.

Можу до Дня прапора навести приклад. Стаття 20 Конституції зобов’язує парламент прийняти закон про порядок використання державних символів України. Але й по сьогоднішній день у нас немає закону про використання Державного прапора. Звідти його незахищеність, як і всієї державної символіки. Тому всілякі виродки й роблять акції, де намагаються спаплюжити прапор.

Ми розуміємо, чому сьогодні мусується ідея нової Конституції. Щоб перезаснувати Українську державу. Наша держава засновувалася у річищі європейської державотворчої традиції, де звичаї і традиція кладуться в основу державної організації. Тому наша держава є державою національного типу. Вона ґрунтується на традиціях і звичаях української нації. Звідси і єдина державна мова — українська, синьо–жовтий національний прапор, тризуб. І ми вважаємо, що сьогодні немає потреби радикально переписувати Конституцію, а тільки внести точкові зміни.

В Україні дуже монополізована економіка. Олігар­хократія не дозволяє побудувати економіку на конкурентних засадах. Глушиться дрібний і середній бізнес. І ми це бачимо по стосунках із Росією. Сьогодні Москва почала дуже інтенсивну торгову агресію щодо України, хоче затягнути у цілий комплекс торговельних воєн. І центральним напрямком Кремль хоче вдарити по українських олігархах, бо в Москві усвідомлюють, що цілі галузі української економіки підвладні фактично одній людині. Метою Москви є паралізувати волю олігархів і таким чином схилити Україну до вступу у Митний союз. А якби на сьогоднішній момент Україна побудувала економіку за європейським стандартом, а не пережитком радянського мислення, ми б не мали цих монополістів–мільярдерів, навпаки, мали б дуже велику кількість підприємств, які репрезентують середній і малий бізнес.

Там, де економіка базується на великій кількості суб’єктів, — там іде не роз’єднання, а об’єднання, тому що велика кількість людей мають одні й ті самі проблеми, виклики і загрози. Скажімо, в Україні дуже тяжко іде розгортання кооперативного руху. Чому? Тому що сама структура сільського господарства утруднює цей процес. У нас є великі агрохолдинги, підприємства і незначна частина фермерів. І агрохолдинги не зацікавлені в кооперативному русі, тому вони роз’єднують цю економічну систему.

За ініціативою Руху створювалася Асоціація фермерів України, на першому з’їзді мене називали одним із кандидатів на її очолювання. На жаль, усе пішло в іншому напрямку. Перемогло комуністичне мислення, яке базувалося на ідеологічній, а отже, й на економічній монополії. І сьогодні вони породили сільське господарство, в якому фактично заправляють великі господарські виробничі одиниці. Господарі — ті сидять у містах, далеко від ланів. Тому доводиться говорити про фінансово–промисловий міський капітал, який у селі довго не живе. Він проникає в село тільки тоді, коли погана ситуація в промисловості й фінансовому секторі. Якщо там тільки змінюється ситуація, цей капітал покидає село. Коли він повністю покине село, буде повна руїна. Тому на сьогоднішній день варто зрозуміти, що базовим господарством у селі має бути фермер. Це надзвичайно важливе політичне питання...

«На початку 90–х треба було використати антирадянську налаштованість суспільства»

— Повернімося до помилок 90–х років. Тоді в України і країн Балтії були однакові стартові умови для вступу в ЄС. Перед проголошенням незалежності в нас поширювали мільйонними тиражами листівки, які доводили, що Україна може забезпечити себе і продукцією, і корисними копалинами, аби стати на рівні з провідними державами Європи. Але прибалти вже в ЄС, а ми — ні. Що стало на заваді?

— Не однакові можливості з Прибалтикою ми мали у 1991 році. Державність країн Балтії була знищена в 1940–му році, і в них наприкінці 1980–х років ще були люди, які ще жили в тому самостійному демократичному державному суспільстві. А ми цього не мали. Ми були колонією Москви, і в нашої політичної еліти самостійного життя не було. В країнах Балтії був інший досвід. Там наприкінці 80–х років навіть комуністичний сегмент усвідомлював, що Радянський Союз приречений, що треба виводити з його складу свої держави якомога швидше. Бразаускас та інші лідери комуністичних партій Прибалтики стимулювали ідеї економічного суверенітету. З іншого боку, в них позасистемний сегмент був значно потужніший, ніж у нас. Коли ми творили Рух у 1989 році, то ми його творили не тільки з дисидентів, а й тих, хто були членами партії, були змушені навіть залучати носіїв самої системи, які хочуть незалежності й демократії. Країни Прибалтики зробили люстрацію, і в 90–х роках там до влади прийшли позасистемні люди. В Україні були інші обставини. В Україні опозиція не прийшла до влади в 91–му році. Тому ми були приречені на еволюційний шлях.

Із теперішніх позицій картина бачиться інакше. Можна було використати антирадянську налаштованість і, врешті–решт, провести більш радикальні зміни. Але ми обрали інший шлях, по якому нас вели старі комуністичні кадри. Тому без їхнього остаточного усунення, без декомунізації і деколонізації України нічого прогресивного не буде.

Угода про асоціацію з ЄС дасть нам новий механізм, нові можливості з проведення реформ. Але з підписанням угоди життя автоматично не покращиться — покращаться умови для того, щоб ми могли провести реформи. Я вважаю, що після проголошення незалежності Угода про асоціацію ї Євросоюзом є другою за своїм значенням історичною подією. Вікно можливостей відкривається на короткий час, тому ми повинні все зробити, щоб у листопаді угода була підписана.

А ваше питання... Зрозуміло, що багато втрачено, що можливості наші були значно кращі, і тут є не тільки об’єктивні причини нашого колоніального, геноцидного минулого, а й суб’єктивного характеру, де наша політична еліта виявилася не на висоті.

«Рух був формою громадської самоорганізації українців»

— Зараз дедалі частіше у ЗМІ, коли повідомляється про розстріли мерів, бізнесменів чи політиків, звучить фраза: «Лихі 90–ті повертаються». А як із політикою? Чи можна вважати, що історія й у ­цьому зробила оберт по спіралі?

— Теперішня ситуація суттєво відрізняється від 90–х років. Ми тоді були на гребені національного духу, чого немає зараз. Але процес визрівання нації іде, дуже повільно, але йде. Однією з подій, яка стимулювала і пробудила націю, був Чорнобиль. Українці побачили, що в Радянському Союзі під загрозою не лише права окремих людей, а цілої нації. Дуже швидко народився екологічний і культурологічний рух, репрезентований тисячами неформальних організацій, що займалися практичною діяльністю з оздоровлення природного середовища. Люди із цих двох рухів побачили, що важко вирішити проблеми, якщо не поставити їх у політичну площину. Тому весь огром громадських організацій злився у Народному русі України. Це була новітня форма самоорганізації українців, яка найбільше адекватно відповідала на загрози для нації. Саме перехід у політичну площину і дозволив нам здобути незалежність України.

Якщо обернутися до тих часів, то українці прагнули незалежності саме через політичні вимоги. Це було унікальне явище в світовому масштабі, бо Україна зробила це проти волі Москви, Вашингтона й Лондона. Я пам’ятаю нашу депутатську зустріч із прем’єр–міністром Великобританії Маргарет Тетчер, і на моє запитання, чи визнають вони Україну за Декларацією про державний суверенітет, вона сказала: «Ми з Каліфорнією чи Квебеком особливих відносин не встановлюємо». А Буш–старший навіть 1 серпня 1991 року агітував нас за те, що демократію можна будувати й у складі Радянського Союзу. А чому? А тому що вони не могли зрозуміти нашу душу. Саме політичні вимоги творення свої держави вели вперед і були суттю наших прагнень. Вони того не відчували. Вони відчувають, тільки коли десь війна і ріжуть голови.

— Ви так піднесено говорите про політичний вибір українців у 1991 році... А яка, на вашу думку, ідеологія незалежної України тепер?

— Ідеологія споживацтва. Сьогодні все «упованіє» на гроші, це альфа і омега мільйонів людей. І воно підживлюється ЗМІ, владною та інтелектуальною елітами. Коли ми кажемо «гроші» — це не вибір між економічним і політичним. Це концентрація в одну точку, яка не дає відповіді ні на соціальні, ні на економічні, ні на екологічні, ні на політичні питання. Це все веде до духовної деградації нації. Суспільство атомізується, розсипається на мільйони окремих, ізольованих, жорстко конкурентних між собою одиниць.

...Україні потрібна громадянська ідеологія. Наша історична місія полягала в тому, щоб дати українському суспільству незалежність, і ми її дали. А тепер відповідальність нового покоління — берегти цю державу, зробити її багатою, безпечною, стабільною, потужною, впливовою у світі. І тут не може бути місця розчаруванню. Має бути розуміння: чи здатні ми взяти на себе відповідальність, чи обираємо життя лише у статусі споживача.