Ганна Мельниченко: Допомогло те, що коханий був поруч

«Піднялася на нову висоту, коли почала тренуватися поруч із Льошею»

— Ганно, ви першою із трьох українських призерів чемпіонату світу повернулися на Батьківщину й стали об’єктом підвищеної уваги представників ЗМІ. Чи не втомилися щодня по кілька разів спілкуватися з пресою, приймати вітання?

— Ні, давати інтерв’ю для мене не обтяжливо, навпаки — дуже приємно, що звертають увагу, кажуть приємні слова. Дуже цьому рада.

— Спортсмени часто зауважують, що виграти великий турнір допомагають зірки, які правильно розташувалися на небі. Як було у вашому випадку?

— Дійсно, це було, напевно, вперше в житті, коли мене не тривожили травми — навіть боялася подумати, що нічого не болить. Збори провела хороші, моральний стан був легким, погода була моя улюблена, кохана людина поруч і особистий тренер — усе зійшлося.

— Ви вже зазначали, що 50 відсотків «золота» ЧС — це заслуга вашого коханого Олексія Касьянова, який надавав вам психологічну підтримку. А розкажіть–но і про заслуги вашого особистого тренера.

— У 2011 розі я категорично вирішила зав’язати зі спортом, адже через постійні травми не мала змоги тренуватися. Але, перебуваючи поряд зі своїм коханим (діючим десятиборцем Олексієм Касьяновим. — Авт.), повністю закинути легку атлетику не змогла і далі працювала поряд з Льошею вже просто в своє задоволення, не сподіваючись на високі результати. Наставник Олексія був не проти наших сумісних занять і навіть почав за мною наглядати. Через кілька тижнів тренувань я зрозуміла, що те, чим я займалася раніше, відрізняється від нинішнього тренувального процесу. Причому кардинально. І в мене з’явилася надія на великі змагання та, що важливо, хороший результат.

Заняття були цілеспрямовані — на розвиток необхідних якостей, нічого зайвого.

Вважаю, що таких тренерів, як Дмитро Льопа, — одиниці не тільки в Україні, а й у світі. Людина — з головою, тренер — від Бога.

— Виходить, із попередніми спеціалістами у вас не склалися стосунки?

— Дуже важливо вчасно змінити тренера, особливо в дитячо–юнацькому віці. Приходить час, коли спортсмен переростає свого «коуча», й важливо не пропустити цей момент.

Буває, коли тренер розлучається зі спортсменом чи, навпаки, атлет іде від наставника, ці моменти супроводжуються словами «кинув» або «вигнав». Але насправді це має бути обопільне рішення. Власне, потрібно щось змінювати заради кращого результату, й важливо, щоб це проходило без образ. До кожного спортсмена має бути індивідуаль­ний підхід: одному потрібно більше тренуватися, іншому — менше. І так у всьому — стратегії підготовки, навантаженнях тощо.

— На вашу думку, чому вам не вдалося зустріти потрібного наставника раніше?

— Тренерів багато, і кожен думає, що зможе вивести спортсмена на високий рівень. Але це не так. Я бачила, що Дмитро Льопа — хороший спеціаліст, але в мене й думки такої не було, що перейти до нього. Адже він займався з Олексієм — не хотіла їм заважати.

«Я була спокійна, бо чоловік міг підказати»

— Змагання в семиборстві пройшли під знаком боротьби сімейних пар: вам допомагав Олексій Касьянов, а вашу головну суперницю Брайан Тіссен–Ітон підтримував Ештон Ітон. Він на той час уже став чемпіоном світу–2013, а Касьянов не зміг закінчити змагання. Скажіть, чи прагнули ви якось компенсувати невдачу вашого чоловіка виграшем у кандійки?

— Не було такого, що хтось хотів помститися за невдачу своєї «половини». Кожен старався для себе, для свого тренера, намагаючись показати якомога кращий результат. А той факт, що на московському чемпіонаті світу в багатоборстві суперничали дві пари — з України та Америки, — це просто збіг, ніяких «сімейних боїв» не було. Але сталося так, що золоті медалі розділилися порівну — одна в Ітонів, інша — наша.

— Як вважаєте, що більше окриляє під час змагань — любов чи відчутний прогрес у результатах?

— Для кожної людини важливо, щоб у неї був внутрішній спокій. Але часто доводиться хвилюватися за власний дім, свою сім’ю. Водночас я була спокійна, тому що моя кохана людина була поруч і мене особливо ніщо не турбувало. Коли виникали якісь питання технічного плану — досить було подивитися на Льошу. Коли потрібна була порада — а тренер далеко — Олексій спускався з трибуни, підказував.

— Напевно, перед останнім видом семиборства — бігом, коли вирішувалася доля чемпіонства, все ж місця собі не знаходили?

— Під час змагань без тривоги не обійтися. Тут що важливо? Побороти саму себе. Усі погані думки відганяв Олексій, але остаточно знайти внутрішню рівновагу, налаштуватися на боротьбу доводилося самій.

— Після виграшу «золота» ви подякували держтренеру Михайлу Медведю, що не тиснув на вас у плані результату…

— Не задумувалася над цим, але можу сказати, що в нас, спортсменів, і справді з’явилося більше свободи. На нас не тисне тягар відповідальності за результат.

Ось сталася невдача з естафетою, та на дівчат ніхто не кричав, не лаяв. Усі дорослі люди, всі розуміють свої проблеми — вони ж не хотіли так зробити. Психологічного тиску з боку керівництва не було — це правда.

— І українські легкоатлети вперше за десять років виграли на чемпіонаті світу більше двох медалей…

— Звичайно, на результати змагань впливають умови підготовки, кількість та якість навчально–тренувальних зборів. У цьому аспекті особливо нічого не змінилося. Але тепер ми можемо виступати на тих турнірах, де хочемо, ніхто не забороняє туди їхати, як було раніше.

«У Європі з хамством, як у Москві, я не зустрічалася»

— Які ваші враження від організації московського «мундіалю»?

— Претензій до суддівства не було. Приємне враження залишили волонтери, які постійно перебували поруч із нами на змаганнях. Вони, можна сказати, щиро вболівали за нас, допомагали в будь–яких дрібницях.

Натомість готель був не дуже. Кажуть, що спортсменів постійно в ньому розселяють, але, думаю, можна було його трохи оновити. Та й із харчуванням були проблеми. Не секрет, що для нас важливо добре харчуватися, але вийшло так, що дійсно не було чого їсти. Доводилося самим забезпечувати собі раціон — ходили в кафе, робили бутерброди. Зрештою від «сухом’ятки» навіть почали боліти животи.

— У одному з інтерв’ю ви обмовилися, що були не в захваті від роботи московських «сек’юріті»…

— На змаганнях у Європі з такою хамською поведінкою ми не зустрічалися. Тому нас дуже здивував стиль роботи місцевих охоронців. Зрозуміло, що на стадіоні має бути порядок, однак легкоатлети — це адекватні люди, і наші вболівальники — інтелігентний народ. Тож вказівника «прохід заборонено» достатньо, щоб це зрозуміти. Не потрібно хапати людей за шкірки й кидати за огорожу, як це відбувалося.

Було дуже соромно, коли так чинили не тільки з нами, а й з іноземними спортсменами. Власне, яке уявлення у них складеться про слов’янську націю? Тепер вони й про українців так думатимуть?!

— Хай там як, а одразу після перемоги ви подякували численним українським уболівальникам, що перебували на трибунах «Лужників», за неймовірну підтримку.

— Спочатку ми доволі насторожено все те сприйняли. Адже раніше такої кількості наших уболівальників ми на жодних змаганнях не бачили. Думали, що їх силоміць пригнали й змушують кричати. Але коли ми побачили, як вони щиро переживають, фотографуються з нами, кажуть теплі слова, тоді зрозуміли, що то все — від щирого серця. Сподіваємося, вони розкажуть своїм знайомим, якою цікавою є легка атлетика. Насправді, вони принесли нам позитивні емоції: ми задоволені ними, а вони — нами.

— Нове керівництво ФЛАУ не раз наголошувало на необхідності популяризації легкої атлетики в Україні. У яких «промо–акціях» хотіла б взяти участь чемпіонка світу–2013 з семиборства?

— На даний момент мені цікаво все. Наприклад, була в нас з Олексієм ідея провести в Запоріжжі День бігу, ну хоча б для друзів. Хотілося б реалізовувати соціальні проекти, які б ближче знайомили людей зі спортом. Телевізор усього не покаже, а коли спробуєш це на собі, розумієш, як важливо займатися спортом. Також не відмовилася б від участі в рекламі — це нагода представити нас, легкоатлетів, потенційним уболівальникам.