Легенди сивого Седнева

Сіновал з інтернетом

«Близькість Києва до нашого Чернігова — це наша туристична радість, з одного боку, і наш біль — з іншого, — зазначає «УМ» начальник відділу розвитку туризму Департаменту культури і туризму, національностей і релігій Чернігівської облдержадміністрації Олег Герасименко. — Туристів зі столиці приїжджає сюди дуже багато, але через те, що їхати сюди на гарному авто трохи більше години, вони не зупиняються в готелях і не замовляють інших послуг».

За словами пана Герасименка, мало хто знає, що справжній «зелений туризм» із незвичними для розбалуваних туристів розвагами можна знайти трохи північніше Чернігова — у старовинному містечку Седнів. «Якось спілкувався з одним поважним гостем, а він і каже мені: я тут, на Чернігівщині, все знаю, нічого цікавого для мене не лишилося, — розповідає пан Олег. — Я повіз його до Седнева на кінний двір, а там ще й готельні номери, хочеш з Wi–Fi та усіма зручностями, а хочеш прості кімнатки (курені) з написами «Осавул», «Отаман», «Бунчужний» тощо, де замість постільної білизни — пахуче сіно. То гостя з того сіновалу кілька днів не могли забрати, так йому сподобалося!».

На той кінний двір прибуваємо і ми. Місцеві учасники кінного театру «Козацький дух» під керівництвом свого «отамана» вправляються не лише у верховій їзді, а й демонструють журналістам iз Києва свої вміння: верхи й на повному скаку рубають шаблею пляшки з фарбою, стріляють iз лука тощо. Поруч корчма, де можна поїсти смачних селянських страв, і вищезгадуваний готель–сіновал з iнтернетом.

Лише п’ятнадцять хвилин пішки луками — і ми опиняємося на березі річки Снов, де на нас уже чекає сучасний пліт «Отаман» iз моторизованим двигуном. Два десятки людей він витримує без проблем, тож ми відправляємося на оглядову водну екскурсію. Десь видніються намети «дикунів», десь стадо корів охолоджується по шию у воді, а трохи далі — декілька міських пляжів, на яких гріються на сонці й дорослі, і малі. Впадає в око, що дітлахи Седнева дуже вправно плавають.

Прості домівки місцевих часто змінюють розкішні садиби. Люди пошепки кажуть, що є тут нерухомість i нардепа–«регіонала» Михайла Чечетова, й інших політиків. Щоправда, вказати, яка саме садиба належить парламентському «диригенту», який є куратором Чернігівщини, відмовляються. Спільне між будинками багатіїв і місцевих людей одне: усі вони мають східці до води просто від воріт і човни. Різниця лише в моделях і ціні транспортних засобів.

Козацькі мощі в церквах і відьми в домовинах

Краєвиди вражають: на високих пагорбах Седнева відкривається гарна панорама на кам’яницю та величну муровану Воскресенську церкву (вважається, що обидві споруди поєднував підземний хід зі скарбами Лизогубів, які досі ніхто так і не знайшов). Храм у центрі містечка, на так званій Чорній горі, ще у 1690 році побудував чернігівський полковник Яків Лизогуб як родинну усипальницю. Нетлінні мощі одного з Лизогубів (фахівці сперечаються, чиї саме) і зараз знаходяться у храмі.

Уже коли ми піднялися на круту гору пішки, ситуацію нам прояснив настоятель Воскресенської церкви отець Євген. За його словами, родинні мощі Лизогубів підняли зі склепу більшовики ще у 1924 році. Відтоді більшість із них зникли. «Червоні тоді боролися з релігією і назвали мощі цих глибоко віруючих людей iз роду Лизогубів, які стільки зробили для містечка, «седнівськими муміями», хоча які ж це мумії? Це мощі праведних людей, — каже настоятель храму. — Вже в роки незалежності ченці Києво–Печерської лаври знайшли нетлінні мощі, які, як ми вважаємо, належать Якову Лизогубу, і повернули їх до родинної усипальниці».

Лише за 150 метрів від Воскресенської церкви розташована унікальна дерев’яна Георгіївська церква, побудована на місці давньоруського городища на початку ХVІІІ ст. Справжня перлина Седнева, вона вважається одним iз кращих творів української народної архітектури і не має аналогів в Україні. Саме тут знімали одну зі сцен радянського фільму жахів «Вій» за мотивами твору Миколи Гоголя (до речі, мати Миколи Васильовича також походила з роду Лизогубів).

«Ось тут панночка літала в домовині у кіно, тоді пані Варлей ледь не розбилася на смерть!» — зі знанням справи розповідає одна з прихожанок Георгіївської церкви, що нині належить УПЦ КП. Служби у храмі відновили лише кілька років тому, попередньо відреставрувавши пам’ятку.

Слідами Глібова і Шевченка

«Ці мальовничі краї давно облюбували знімальні групи, а от туристів поки що негусто. Необхідна для цього інфраструктура лише починає розвиватися», — каже Олег Герасименко. Промовистий факт: один з будинків творчості художників України знаходиться саме у Седневі.

Але не лише художники набиралися тут творчого натхнення. Ще під час річкової прогулянки на плоті ми побачили на високому пагорбі одиноку альтанку Глібова. Кажуть, що український байкар міг провести в альтанці цілий день, милуючись панорамою річки Снов унизу та безкрайніх полів і луків на горизонті. Достеменно відомо, що саме тут, перебуваючи в гостях у братів Андрія та Іллі Лизогубів, він написав вірш «Журба».

Нині ж тут набираються іншого «натхнення»: підійшовши до альтанки, ми побачили місцевих, які саме «заправлялися» пивом. Побачивши групу журналістів, чоловіки сором’язливо зникли у кущах. Навколо альтанки Глібова вистачає сміття: пляшок, обгорток від чипсів тощо.

А от Тарас Шевченко під час своїх відвідин Седнева занадто близького спілкування із панами Лизогубами не шукав. Відвідував їхні обіди нечасто (хоча й жив у палаці), а все більше вивчав історію регіону, малював навколишні кургани, спілкувався з простими селянами про життя. Нині у мальовничому парковому архітектурному ансамблі Лизогубів є аж два пам’ятники Кобзарю: радянське погруддя, на якому Тарас Григорович зображений таким, яким був в останні роки життя, і нове — на якому Шевченко зображений молодим, адже саме таким він відвідував Седнів напередодні арешту. Тут Шевченко багато малював і завершив поему «Відьма». Відпочивати любив під липою, якій понад двісті років.

Залишаючи Седнів, який є справжнім музеєм просто неба, розумієш, що хотів би приїхати сюди знову і бажано на кілька днів, без поспіху. Щоб покупатися у річці, порибалити, покататися на конях, а ще послухати місцеві легенди, що передаються з покоління в покоління.

P. S. Автор вдячний за організацію поїздки до Седнева Департаменту культури і туризму, національностей і релігій Чернігівської облдержадміністрації та асоціації журналістів «Туристичний прес–клуб України».

ДОВІДКА «УМ»

Седнів — селище міського типу, розташоване на річці Снов (притока Десни), за 25 км від Чернігова. Вперше згадується в Іпатіївському літописі як давньоруське місто–фортеця Сновськ, поблизу якої у 1068 р. князь Святослав iз трьома тисячами воїнів розбив 12–тисячне військо половців. Із XVI ст. має сучасну назву Седнів. За легендою, «сиднями» місцевих мешканців назвали кримські татари, якi жодного разу не змогли подолати круті схили міста–фортеці. В перекладі з татарської мови «сидні» нібито означало «злі, хоробрі». Звідси — Седнів.

Із початком козацької революції під проводом Богдана Хмельницького Седнів став сотенним, а згодом полковим містечком. Наприкінці XVII ст. він став маєтністю козацько–старшинської родини Лизогубів. У середині XIX ст. місто поділялося на дві частини: Млини і Кожум’яки (так ці райони звуть і понині). Мальовничі краєвиди Седнева та річки Снов надихали багатьох діячів української культури. Тут двічі бував молодий Тарас Шевченко, частими гостями Лизогу­бів були байкар Леонід Глібов i Борис Грінченко, чимало художників тощо.

Селище входить до списку історичних населених місць України, затвер­дженого постановою Кабінету Міністрів України у 2001 році. 19 листопада 2009 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ «Про деякі заходи зі збереження визначних пам’яток історико–культурної спадщини селища Седнів Чернігівської області», доручивши уряду і Чернігівській облдержадміністрації створити державний історико–культурний заповідник «Садиба Лизогубів», провести ремонтно–реставраційні роботи комплексу Воскресенської церкви, інтер’єрів Георгіївської церкви, а також робіт з упорядкування території парку, прилеглого до садиби Лизогубів.