ВИБРАНЕ

22.08.2013

Уладзімер Арлов. Зі збірки есеїв «Пакуль ляціць страла» («Доки летить стріла»), 2012 р.

А на десерт — монета Жигмонта

Ходить чутка, ніби в дитинстві батьки підмішували вам у їжу метал від стародавніх монет. Скажіть, будь ласка, які монети треба їсти, щоб стати письменником?

Коля Чарниш

Коли ви народились у Полоцьку, ваше дитинство просто неможливо уявити без пошуків скарбів та стародавніх підземних ходів. Один літературознавець якось слушно написав, що саме сутерени і привели мене на історичний факультет.

Та існувала ще інша причина, конкретніша.

Найкращою шукачкою скарбів тоді була наша Двіна. Привітання з минулих сторіч я отримував після кожного паводку. Так склалась моя невелика нумізматична колекція. Її окрасою стала монета Великого Князівства Литовського з портретом князя Жигмонта Августа на аверсі та древнім гербом «Погоня» на реверсі.

Звісно ж, таких учених слів я тоді ще не знав, як і нічого не чув у тогочасному п’ятому класі про саме Князівство й наш стародавній герб. Однак Жигмонтів профіль подобався мені своєю гонористою виразністю, а ще більше вражав войовничий вершник–лицар.

Кожної суботи я мав заповітні хвилини, коли розкладав колекцію на маминій швейній машинці, що правила мені за стіл для уроків. Зазвичай монети утворювали кол, із середини якого на мене позирав суворий та бородатий Великий Князь Жигмонт.

Уявіть собі мій жах і розпач, коли одного разу улюблена монета безслідно зникла...

Проливши ручаї гірких пекучих сліз, я врешті дізнався, що слово «безслідно» у цьому випадку було не зовсім точним. Бо — сам того не відаючи — я найдорожчу свою монету — з’їв...

Тепер потрібно зробити невеликий лірично–медитативний відступ.

Не скажу, що я був бешкетником і хуліганом, проте і до зразкового хлопчика мені теж було далеко. Я натхненно лазив по чужих садах. Ще більший гріх — я писав імена своїх симпатій на стінах та іржавих куполах Богоявленського собору, що стояв тоді занедбаний. Та при цьому — варто було мені гепнутися на землю не те, щоб звідкись з висоти, а зі звичайної яблуні чи вишні — неодмінно ламав собі руку й довго ходив з гіпсом. Коли ми бавилися в індіанців, я мав незмінну кличку — Брат Кістяна Рука. А оскільки я примудрявся ламати переважно праву руку — не писав контрольних і диктантів, успішно отримуючи оцінки за чверть на підстав самих лише усних відповідей.

Батько не поділяв моєї радості. Із властивою його прокурорській посаді суворістю він одного разу пообіцяв, що швидко вилікує мене. Спершу здалося, що ліки будуть традиційні — його широка шкіряна портупея. Однак я помилився. Замість портупеї тато почав частувати мене після вечері якимсь несмачним порошком.

Так минув тиждень, а в суботу було зроблено те сумне відкриття на маминій машинці.

Як стало відомо, знаний полоцький лікар повідомив татові, що у його сина ламкі кості, бо у юному організмі не вистачає міді. Тато зазирнув у мою колекцію і взяв напилка. Він міг зробити мені ліки з мідних російських копійок Петра І, однак вибрав монету Великого Князівства, де міді було значно менше.

Вибір виявився бездоганним: більше я нічого собі не ламав. Думаю, що, крім таблиці Менделєєва, мені допоміг ще й Жигмонт Август — не лише здібний політик, а й переможець лицарських турнірів і талановитий коханець. А ще більше кісточкам, видно, пособила з’їдена разом із монетою «Погоня». У кожному разі історія, а може й сама Історія увійшла в мої кров і плоть, наперед визначивши і вступ на університетський істфак, і всю подальшу долю.

Що маємо у результаті? Аби стати білоруським письменником, треба з’їсти монету з Жигмонтом Августом і «Погонею». При бажанні ви знайдете її зображення на обкладинці моєї книги «Слони Ганнібала».

Але є один нюанс: монету потрібно знайти після паводку на березі Двіни побіля Софійського собору в Полоцьку.

Четверта подія — це...

Три події, які відіграли для білоруської нації головну роль, це...

Явген Васьковіч, Мар’їна Горка

Це національно–визвольне повстання Кастуся Каліновького.

Це проголошення незалежності Білоруської Народної Республіки у 1918–му.

Це утворення незалежної Республіки Білорусь у 1991–му.

Четверта подія — це...

1864

Вользі Някляєвій

я помирав

а ти

пісень співала

знемоглу п’ясть

стискаючи мені

 

як наша воля

кров’ю підпливала

в ті муравйовські

березневі дні

 

мине століття

я з’явлюся знову

з тобою поряд

вдруге на віку

 

і свічка

затріпоче

ніби слово

в твоєму

потаємному райку

 

о deja vu

примарний безтілесний

повстанцю ніжний мій

повстань воскресни

 

я помирав

а ти

мені співала

У кріслі міністра

Що б ви насамперед зробили, ставши міністром освіти?

Вальжина, жертва сучасної системи освіти

Повернув би до шкіл усіх рівнів білоруську мову й зайнявся створенням Національного університету.

Але подібні питання краще порушувати, коли зміниться влада. При теперішній міністр з такою програмою не встиг би навіть познайомитися­ з підлеглими.

Поки що

Що вас найбільше надихає?

Андрей, молодий літератор

Поки що — жіноча краса та жіноча сміливість.

І несміливість — також.

Подмух янгольських крил

Уладзімер, чи вірите ви в те, що називають натхненням?

Віталь Шастаков

Польський письменник Ян Парандовський у своєму трактаті «Алхімія слова», присвяченому письменницькому мистецтву та психології творчості, стверджував, що натхнення вийшло з моди. В такому разі я — чоловік старомодний, бо у те, що називають натхненням, вірю насправді. Причому не лише у літературі й мистецтві, а також і у філософії, науці, коханні...

Античні греки взагалі слушно вважали натхнення станом духу, що не піддається раціональному поясненню.

В епоху романтизму існувало щось на кшталт культу натхнення. Митці наввипередки повідомляли про найрізноманітніші форми зв’язку з найвищими сферами.

Юліушеві Словацькому його рядки нашіптували янголи. Поет і художник Вільям Блейк навіть іменував себе секретарем небесних сил, котрі диктують йому строфи та образи.

Одне з найкращих визначень невизначеного спромігся дати Фрідріх Шіллер, котрий назвав натхнення «несподіванкою душі». Щоправда, часом такі несподіванки ставили людину на межу божевілля, а то й життя чи смерті.

Адам Міцкевич лякав слухачів, коли після своїх знаменитих імпровізацій втрачав свідомість.

Один вітчизняний прозаїк під час відпливу натхнення, прийнявши вогняної води, кажуть, виходить на вулицю й може віддатися глибокому здоровому сну в якому завгодно місці — від ліфта до пісочниці у дитсадку. Причому як чоловік культурний він завжди — незалежно від сезону — роздягається до трусів та акуратно складає одяг під голову. Кажуть, йому дуже імпонує Флобер, котрий опустив натхнення на землю, зазначивши, ніби полягає воно єдино у тому, аби щодня в один і той самий час сідати до рукописа.

Сучасники, до речі, любили порівнювати творчі методи авторів «Пані Боварі» та «Трьох мушкетерів» наступним чином: Флобер, мовляв, на краєчку письмового столу обідає, а Дюма на краєчку обіднього пише. (Можливо, Дюма вважав, що натхнення полягає у тому, аби щодня в один і той самий час обідати).

Нахабно присусідившись до олімпійців, скажу кілька слів і про себе, коханого.

Подмух янгольських крил я чув лише на операційному столі перед наркозом. Знамените ньютонівське яблуко на маківку мені не падало. Свідомості, як Міцкевич, не втрачав. До трусів роздягався у інших ситуаціях.

Але траплялося... Траплялося...

Якось писав історичну повість.

Точніше, не писав, а чекав, наче кінь над порожнім цебром. І раптом — така несподіванка.

Відмахав сторінок двадцять, не зауваживши, що вечір давно скінчився і від ночі також нічого не лишилося.

Але вразило не це: зиркнув за вікно, а там іде дівчина, й на ній замість шовкової сукні та саф’янових чобітків якісь блакитні потерті ногавиці.

Так і з глузду з’їхати недовго.

Я розповідаю вам дуже інтимні речі. Та коли вже взявся, розкажу й про зовсім недавню несподіванку.

Їм, цим несподіванкам, зазвичай передують дні, коли голова цілковито порожня, а думки сплять, ніби котенята на печі. Хіба одна з них шарпнеться щодо того, чи не сходити до крамниці по щось червоненьке.

Словом, гнав цілісінький день порожняк, потім швиденько поспав, а як прокинувся — з нічного смарагдового баговиння срібною рибинкою вилузався перший рядок.

А на денці тарілки з вівсянкою вже чекав на мене вірш. Зовсім не легковажний.