Польський письменник Ян Парандовський у своєму трактаті «Алхімія слова», присвяченому письменницькому мистецтву та психології творчості, стверджував, що натхнення вийшло з моди. В такому разі я — чоловік старомодний, бо у те, що називають натхненням, вірю насправді. Причому не лише у літературі й мистецтві, а також і у філософії, науці, коханні...
Античні греки взагалі слушно вважали натхнення станом духу, що не піддається раціональному поясненню.
В епоху романтизму існувало щось на кшталт культу натхнення. Митці наввипередки повідомляли про найрізноманітніші форми зв’язку з найвищими сферами.
Юліушеві Словацькому його рядки нашіптували янголи. Поет і художник Вільям Блейк навіть іменував себе секретарем небесних сил, котрі диктують йому строфи та образи.
Одне з найкращих визначень невизначеного спромігся дати Фрідріх Шіллер, котрий назвав натхнення «несподіванкою душі». Щоправда, часом такі несподіванки ставили людину на межу божевілля, а то й життя чи смерті.
Адам Міцкевич лякав слухачів, коли після своїх знаменитих імпровізацій втрачав свідомість.
Один вітчизняний прозаїк під час відпливу натхнення, прийнявши вогняної води, кажуть, виходить на вулицю й може віддатися глибокому здоровому сну в якому завгодно місці — від ліфта до пісочниці у дитсадку. Причому як чоловік культурний він завжди — незалежно від сезону — роздягається до трусів та акуратно складає одяг під голову. Кажуть, йому дуже імпонує Флобер, котрий опустив натхнення на землю, зазначивши, ніби полягає воно єдино у тому, аби щодня в один і той самий час сідати до рукописа.
Сучасники, до речі, любили порівнювати творчі методи авторів «Пані Боварі» та «Трьох мушкетерів» наступним чином: Флобер, мовляв, на краєчку письмового столу обідає, а Дюма на краєчку обіднього пише. (Можливо, Дюма вважав, що натхнення полягає у тому, аби щодня в один і той самий час обідати).
Нахабно присусідившись до олімпійців, скажу кілька слів і про себе, коханого.
Подмух янгольських крил я чув лише на операційному столі перед наркозом. Знамените ньютонівське яблуко на маківку мені не падало. Свідомості, як Міцкевич, не втрачав. До трусів роздягався у інших ситуаціях.
Але траплялося... Траплялося...
Якось писав історичну повість.
Точніше, не писав, а чекав, наче кінь над порожнім цебром. І раптом — така несподіванка.
Відмахав сторінок двадцять, не зауваживши, що вечір давно скінчився і від ночі також нічого не лишилося.
Але вразило не це: зиркнув за вікно, а там іде дівчина, й на ній замість шовкової сукні та саф’янових чобітків якісь блакитні потерті ногавиці.
Так і з глузду з’їхати недовго.
Я розповідаю вам дуже інтимні речі. Та коли вже взявся, розкажу й про зовсім недавню несподіванку.
Їм, цим несподіванкам, зазвичай передують дні, коли голова цілковито порожня, а думки сплять, ніби котенята на печі. Хіба одна з них шарпнеться щодо того, чи не сходити до крамниці по щось червоненьке.
Словом, гнав цілісінький день порожняк, потім швиденько поспав, а як прокинувся — з нічного смарагдового баговиння срібною рибинкою вилузався перший рядок.
А на денці тарілки з вівсянкою вже чекав на мене вірш. Зовсім не легковажний.