І хліб, і до хліба
Станом на 23 травня, за інформацією прес-служби Мінагрополітики, ярі зернові та зернобобові культури з кукурудзою при прогнозі 7,3 млн. га посіяли на площі 7 млн. га, суттєво перевершивши минулорічні показники. >>
Кооперація у прострації
22.08.2013
Йосип Децовський.
Ефективність і потрібність сільськогосподарської кооперації доводити нема потреби. Це давно зробила успішна діяльність таких кооперативів в усіх цивілізованих країнах. А завдяки видатному українському кооператору Євгену Храпливому ще в 20–х роках минулого століття на Галичині була створена потужна модель сільськогосподарської кооперації, що дала змогу місцевим селянам налагодити прямі поставки своєї продукції до багатьох європейських країн. Та модель, стверджують фахівці, запросто могла б бути еталоном для розвитку кооперативного руху в сучасній Україні. Натомість ось уже третє десятиліття наша держава топчеться щодо цього питання на одному місці, лише все більше поглиблюючи існуючі на селі проблеми. Про все це ми розмовляємо з послідовником та популяризатором ідей видатного кооператора, завідуючим лабораторією менеджменту та агробізнесу відокремленого підрозділу Національного університету біоресурсів і природокористування України «Заліщицький аграрний коледж імені Є. Храпливого» Йосипом Децовським.
«Ілюзія, що з приходом приватної власності все зміниться, засліпила»
— Йосипе Йосиповичу, ви багато років займаєтесь проблемами кооперації на селі? Чому за всі роки незалежності Україні так і не вдалося досягти відчутних успіхів у цій справі?
— Аграрна реформа розпочалася в грудні 1990–го. І якби тоді хтось сказав, що через 22 роки наші села ледве животітимуть, то його обізвали б дурнем і негідником. Сумну ж історію сільськогосподарської кооперації незалежної України можна поділити на наступні періоди. 1991—1998 рр. — закладався фундамент аграрної реформи і засівалися перші помилки, гіркі плоди яких споживаємо зараз. Одна з головних таких помилок — це те, що у села забрали переробну галузь, зруйнувавши відлагоджену раніше схему виробництво–переробка–торгівля. Усім відомо, що сталося з консервними, цукровими та молокозаводами, які були раніше в кожному районі. Ілюзія того, що з приходом приватної власності все зміниться на краще, як за помахом чарівної палички, наче засліпила. Це була фатальна помилка від нерозуміння і під впливом людей, які вже мали певний капітал і прагнули вхопити ласі шматки від приватизації тих підприємств. У всьому світі на аграрний бізнес дивляться як на сукупність виробництва, переробки і реалізації...
Або ось у 1997–му аплодисментами зустрічали прийняття Верховною Радою закону про сільськогосподарську кооперацію. Так, законодавчо це був крок уперед, але ж виконавча влада почала формувати зовсім іншу політику. Приклад — закупівля потужної імпортної техніки типу комбайнів «Джон Дір», на базі якої створювались державні МТС. Але ж якби політика аграрного міністерства була послідовною, то створювали б МТС кооперативні, а так держава лише вбухала величезні кошти, які канули в Лету. На тому ж першому етапі відбувалося паювання землі і скрізь звучав девіз: «Повернемо селянину статус господаря на своїй землі!». От тільки селяни не спішили цього статусу набувати, бо не бачили шляхів вирішення багатьох проблем. Кооперація ж дала б змогу їх вирішити. Адже, приміром, потужні колективні господарства можна було трансформувати у виробничі кооперативи, де кожний член мав би чітко визначені права та обов’язки і все відбувалось би прозоро. Бракувало лише відповідної державної політики. Відтак другий період — 1999—2004 роки — відзначився форсованим руйнуванням і розкраданням матеріальної бази села. Пригадуєте, коли Кучма вимагав термінової приватизації колективних сільськогосподарських підприємств? Правда, на початку 2000–х нам деякий час надавав потужну підтримку в розвитку кооперації Євросоюз. Тоді у нас працювали дуже сильні французькі спеціалісти–консультанти з агробізнесу, а Франція — це країна кооперації, і це дуже позитивно відчувалося в усьому. З 2005–го по 2009–й тривав чи не єдиний період реальних спроб уряду таки налагодити роботу обслуговуючої та кредитної кооперації на селі — уряд Тимошенко мав досить цікаву програму, навіть виділялися певні кошти, але і вони виявилися невдалими. Відтак у 2010 році розпочалися агресивна латифундизація та стрімкий розвиток агрохолдингів. А великому земельному «дерибану» кооперація лише заважає, бо ж об’єднані в кооперативи люди ніколи не віддадуть землю за смішні чи навіть за великі гроші. Хоча агрохолдинги мали б бути зацікавлені в розвитку кооперації, бо вона допомагала б селянам виживати на невеличких присадибних ділянках.
Спільним же для всіх чотирьох періодів було те, що сільськогосподарській кооперації ніколи не відводилось в аграрній політиці тієї важливої ролі, на яку вона заслуговує.
«Основним гальмом є недосконалість законодавства»
— Якою є ситуація сьогодні?
— Нині кооперація перебуває у стані стагнації. Вона наче й жива, але нема жодного поступу вперед. Зате має місце велика фінансова несправедливість. У малих приватних господарствах України виробляється близько 80 відсотків продовольчої продукції. При цьому 80 процентів бюджетної підтримки адресується великим підприємствам олігархів, які мають лобі в законодавчій чи виконавчій владі. Ось лише один приклад: за два останні роки великі птахофабрики одержали від держави 150 мільйонів гривень, а кооперація — лише 5 мільйонів. Головного виробника, селянина, влада фактично не підтримує ніяк.
Основним же гальмом кооперативного руху на селі стала недосконалість нормативного законодавства. Згадуваний закон про кооперацію, прийнятий у 1997–му, потім ще разів 10 корегували і вдосконалювали (востаннє — у листопаді минулого року), але в ньому так і залишилася дірка, придумана завбачливими ділками. Приміром, господар помідорів передає їх для продажу голові кооперативу. Зауважте — не продає, а залишається їх власником, що мало б бути відповідним чином обумовлено в податковому законодавстві. Але цього так і не зроблено, тож податкові інспектори трактують таку передачу продукції як продаж. У результаті йде подвійне оподаткування, тому селяни бояться кооперативів. Відповідно, важко знайти на селі і людей, які готові взяти на себе відповідальність очолювати кооперативи: ті, хто має відповідні знання, воліють краще займатися приватним бізнесом. Заважає і низька поінформованість населення про суть кооперації, навіть у ЗМІ можна знайти лише епізодичні публікації.
До речі, в 2015–му Україну чекає велика проблема, пов’язана із зобов’язаннями перед СОТ щодо організації стандартно обладнаних скотобоєнь та пунктів прийому молока. Збут продукції опиниться під загрозою, а кооперація дала б змогу це вирішити. Як і проблему стихійних ринків, коли селяни стоять обабіч доріг iз кількома пляшками молока. На Заході це показують у телесюжетах як якусь жахливу дивину. Про найболючіші точки сільськогосподарської кооперації, які ми обговорювали на присвяченій їй науково–практичній конференції, я нещодавно написав особистого листа голові Верховної Ради Володимиру Рибаку. Я змушений був виконати свій обов’язок громадянина і фахівця.
«Псевдокооперація — це серйозна хвороба»
— Йосипе Йосиповичу, створений вами у 1993–му перший в Україні сільськогосподарський кооператив «Ратай» успішно працює й досі. Але чи є в нього послідовники, чи є в області інший позитивний досвід кооперації?
— «Ратай» був свого роду пілотним проектом у той час, коли селяни тільки отримали земельні та майнові паї і не знали, що з ними робити. Сьогодні він об’єднує 150 осіб і надає 16 видів послуг сільгоспвиробникам за цінами, що на 25—30 відсотків нижчі, ніж у приватників. Однак необхідність і ефективність кооперації на селі «Ратаю», на жаль, вдалося довести лише відсотків на 60, але не зі своєї вини. Поясню на прикладі. Кооператив збирає в людей молоко і везе на один iз молокозаводів. Але якось регулювати ціну на молоко кооператив теж не може, бо її монопольно встановлює мережа, до якої входить завод. Це призводить до великої фінансової несправедливості. В розвинутих країнах як? Там обслуговуючий кооператив, куди входять і виробники, має свої точки продажу продукції. Відтак прибуток розподіляється таким чином: приблизно 60 процентів отримує виробник, 22 iде на переробку, а 18 залишається торговельному підприємству. У нас же молокозавод виступає посередником, чималий куш забирає торгівля, а виробнику дістається заледве 22 відсотки.
У цілому зараз в Україні нараховується 947 обслуговуючих сільськогосподарських кооперативів. Але діючих — менше половини (десь сотня з них працюють при допомозі різних міжнародних фондів), решта існують лише на папері. На Тернопільщині з десяти зареєстрованих теж реально працюють лише три–чотири. Серед них — «Молочне джерело» і «Полуничний рай» у селі Лосятин Кременецького району, які розвинулись передусім завдяки особистим якостям сільської голови Надії Залевської. Нещодавно наш міністр агропромислової політики оприлюднив факт, що 80 процентів сільських голів України — за розвиток сільгоспкооперації. Але бути «за», нічого не роблячи, дуже просто. Надія ж Залевська з Лосятина продемонструвала справді гідний приклад самовідданої праці задля розвитку свого села. А тепер наведу приклад іншого кооперативу — «Гермаківський агроторговий дім» у Борщівському районі. Створений на хвилі підвищення зацікавленості сільгоспкооперацією в 2009–му, він отримав солідні кошти на створення і розвиток. Однак до його складу і досі входять лише три особи — подружжя і їхня дочка, а про існування такого кооперативу в селі довгий час не знала навіть голова сільради, то про яку користь селу чи ефективність використання бюджетних коштів можна тут говорити? Однак за минулий рік він був визнаний... кращим серед обслуговуючих кооперативів області і йому виділили черговий транш. Інакше, як псевдокооперацією, це назвати не можна. Подібних кооперативів в Україні нині багато, і це серйозна хвороба сучасного кооперативного руху.
ДОСЬЄ «УМ»
Йосип Децовський народився 1942 року в селі Михайлівці Борщівського району Тернопільщини. Закінчив Кам’янець–Подільський сільськогосподарський інститут та економічний факультет Чернівецького держуніверситету. Працював на різних відповідальних посадах у сільському господарстві. Впродовж двадцяти років очолював Західноукраїнський регіональний центр фермерства Української академії аграрних наук. У 1988–му за його ініціативою було створено першу і єдину в Україні зональну Школу фермера. А в 1993–му — перший в Україні сільськогосподарський обслуговуючий кооператив «Ратай».
Автор більше 50 наукових статей та публікацій із проблем агробізнесу та сільськогосподарської кооперації. Послідовник та популяризатор наукової спадщини відомого вченого і громадського діяча минулого століття, професора Євгена Храпливого. Власну наукову діяльність тривалий час поєднує з викладацькою роботою в Заліщицькому аграрному коледжі.
ДО РЕЧІ
— Що робить для вирішення проблем сільгоспкооперації очолювана вами лабораторія?
— Вона якраз і була створена, щоб вивчати й акумулювати передовий досвід кооперативного руху, популяризувати його, не давати йому затухнути, ну і, звичайно ж, координувати ініціативи молоді в цьому напрямi. Заручившись підтримкою і розумінням директора коледжу Володимира Глови, робимо все можливе, щоб цей навчальний заклад став форпостом кооперативної ідеї. Також читаю студентам спецкурс з основ кооперації і щиро радію, коли бачу в їхнiх очах зацікавленість, чую свіжі думки, гострі запитання. Переконався, що студенти після вивчення основ кооперації докорінно змінюють своє ставлення до неї в реальному житті, а саме на молодь маємо велику надію. Їхня свідомість не засмічена негативним досвідом минулого, й у них сьогодні значно більше можливостей вивчати передовий світовий досвід.
