Радість і біль «Лужників»

Упродовж останніх трьох років на кожному з головних стартів сезону українські легкоатлети відзначаються неабиякою стабільністю, щоразу роблячи «медальний хет–трик». На чемпіонаті світу, що завершився в Москві позавчора, «синьо–жовта» збірна продовжила традиції «мундіалю»–2011 в корейському Тегу та Олімпіади–2012 в Лондоні, коли українські спортсмени тричі піднімалися на п’єдестал пошани. Цього разу в нас два «золота» (семиборки Ганни Мельниченко й «висотника» Богдана Бондаренка) й «бронза» (її здобула стрибунка потрійним Ольга Саладуха), це восьме місце загального протоколу.

Попри те, що до ЧС–2013 вітчизняні спортсмени готувалися під патронатом нового керівництва Федерації легкої атлетики, кількісного прориву не відбулося. Ба більше, за показниками Україна йшла на чотири медалі. Але через заминку в передачі палички, якої припустилася жіноча естафета 4х100 м у півфіналі, наша збірна недорахувалася, можна сказати, «обов’язкової» нагороди — адже мала третій час у сезоні після команд Ямайки та США.

Осічка естафети

Осічки, яка коштувала українкам місця в фіналі, припустилися Марія Ремень та Єлизавета Бризгіна. Аби не вийти за межі коридору, Ліза — наш четвертий номер квартету, приймаючи паличку, мусила зупинитися, через що втратила майже секунду. Згаяного часу забракло як для прямої кваліфікації (напряму до фіналу виходили по дві збірні з кожного із трьох відбіркових забігів), так і для проходу в кращу вісімку в числі інших двох команд із порівняно кращим результатом.

Власне у своєму забігу бронзові призерки ЧС–2011 та Олімпіади–2013 фінішували третіми після британок і канадійок з часом 43,12, а в підсумковому протоколі опинилися на десятій сходинці, програвши останній — восьмій — кваліфікаційній позиції (Тринідад і Тобаго) 0,11 сек.

Як видно, минулі заслуги не гарантують успішних виступів у майбут­ньому. Дівчата були впевнені в собі, підтримували бойовий дух малюнком синьо–жовтого прапора на руках вище ліктів, але підтвердити свій високий клас їм завадив людський фактор. «Не забувайте, що естафета — це технічний вид спорту», — застерігав уболівальників від передчасної радості очільник бігового квартету Костянтин Рурак. Те, чого побоювалися, зрештою й сталося — українська надія на медаль в естафеті обірвалася в найтоншому місці, принісши Україні найголовніше розчарування всього турніру.

Варто зауважити, що нинішнім складом (Олеся Повх, Наталія Погребняк, Марія Ремень та Єлизавета Бризгіна) наш квартет досягав серйозних висот досить давно — у 2010 році дівчата виграли континентальне «золото», після чого тренерський штаб щоразу змінював кадровий склад основної четвірки. І в Тегу, і в Лондоні таким собі медальним джокером виступала Христина Стуй. Нині місця в «основі» їй не знайшлося.

В естафеті 4х100 м несподівано високе для себе місце — п’яте — посіли росіянки.

А ми можемо втішитись тим, що наша Ремень єдина з європейок змагалася у фіналі 200­метрівки. «Я розуміла, що боротися за медалі буде складно. Але я бігла з такими людьми! Зі мною в забігу була Шеллі­Енн Фрейзер­Прайс. Якщо хлопці мріють пробігти з Усейном Болтом, то ми — з Фрейзер­Прайс. Вона — як Болт, тільки менша на зріст. Цим можна пишатися», — не приховувала емоцій Марія, яка, до того ж, була єдиною білою спринтеркою в цьому фіналі. Її час — сьомий (22,84). А восьма учасниця, чотириразова олімпійська чемпіонка Еллісон Фелікс зі США, не фінішувала. При тому, що у фінал вона потрапила з найкращим часом, у ході вирішального забігу 27­річна фаворитка отримала травму зв’язок колінного суглоба, і тренери винесли темношкіру красуню з центральної арени «Лужників» на руках.

У півфіналах 200 м Бризгіна показала час 22,87 сек., Стуй — 22,98. Це середні показники для кожної з відбіркових вісімок.

Схвальних відгуків заслуговує наша чоловіча естафетна четвірка — Руслан Перестюк, Сергій Смелик, Ігор Бодров, Віталій Корж, — яка за підсумками півфіналів показала 12­й результат (38,57 — третє місце у своєму забігу).

Різнокольорові кросівки лідера

Хай там як, але перед тим, як в останній день змагань отримати неприємну новину, вітчизняні шанувальники легкої атлетики кілька діб насолоджувалися «післясмаком» феєричної перемоги нашого Богдана Бондаренка в секторі для стрибків у висоту.

Наш співвітчизник став головним героєм шостого дня «мундіалю», змусивши весь світ із затамованим подихом стежити за його спробами. Неймовірний інтерес до Богдана був зрозумілим, адже він — перша людина в світі, яка небезпідставно замахнулася на планетарний рекорд кубинця Хав’єра Сотомайора (2,45 м), встановлений у далекому 1988 році, й була близькою до його побиття.

Однак зробити це в «Лужниках» харків’янину не вдалося. Попри те, що штурмувати 2,46 м Бондаренку вже не заважали суперники (планетарне «золото» українець забезпечив іще на висоті 2,41, це рекорд чемпіонатів світу), підкорити наступну висоту йому не вдалося. «Бажання та емоції зашкалювали», — пояснив новоспечений чемпіон світу і додав, що до Олімпіади в Ріо­2016 рекорд Сотомайора впаде.

За словами Богдана, окрім емоцій, показати максимум йому завадили проблеми зі ступнею, через що у сектор він виходив у різнокольорових (один — жовтий; інший — червоний) кросівках. «Просто вони різного розміру, а я підбирав, котрі з них менше давлять на хворе місце», — сказав український чемпіон, посміхаючись.

Варто відзначити, що «цирк» із взуттям — не весь «святковий репертуар» Бондаренка в день свого світового тріумфу. Через проблеми з ногою наш співвітчизник дуже ощадливо ставився до спроб, пропускаючи стартові висоти. Якщо його головні конкуренти — катарець Мутаз Баршим, канадець Дерек Друїн та росіянин Іван Ухов — почали фінал із висоти 2,20, то Богдан одразу заявив 2,29. «Думав пропустити й 2,35, але пожалів тата», — так прокоментував свою доволі авантюрну стратегію Бондаренко, який, у підсумку, виконав удвічі менше спроб, ніж його конкуренти.

Після легкого подолання 2,35 Богдан збив планку під час першої спроби на наступній для себе висоті — 2,41. При тому що на той час Баршим і Друїн узяли 2,38 — відповідно, з першої й другої спроб. 241 м (рекорд чемпіонатів світу) суперникам не підкорився, при тому що катарець приберіг одну марну спробу і на 244.

Із першого на третє

Цілком реально українська збірна могла виграти в Москві й третю золоту нагороду, проте фаворитці змагань у секторі для стрибків потрійним Ользі Саладусі не вдалося захистити свій чемпіонський титул. Якщо у Тегу донеччанка показала 14,94 м, то в Москві обмежилася вельми скромними 14,65. Це принесло їй бронзову нагороду.

Натомість колумбійка Катерина Ібаргуен, яка на попередньому «мундіалі» була третьою, в «Лужниках» стрибнула найдалі — 14,85, тоді як срібна медалістка — росіянка Катерина Конєва — програла переможниці чотири сантиметри.

«Думаю, що варто було приїхати раніше й звикнути до швидкої доріжки «Лужників». Проте для мене значно краще, коли перед стартами мене ніхто не чіпає, немає ніякого ажіотажу», — розмірковувала над промахами підготовки Саладуха.

Віктор Кузнєцов серед чоловіків у стрибках потрійним не потрапив до фіналу, показавши результат 16,60 м.

Рідні стіни допомагають

В останній день чемпіонату ще можна було трохи сподіватися на «постріл» метальниці списа Віри Ребрик, але, «заваливши» у фіналі три з двох спроб, 24­річна кримчанка з результатом 58,33 м спинилася на 11­му місці серед 12 учасниць. А їй належить юніорський рекорд світу — 63,01 м...

Натомість росіяни завдяки неймовірному ажіотажу й палкій підтримці своїх уболівальників в останні дні змагань здобули кілька знакових золотих медалей (див. таблицю золотих медалістів) і спромоглися випередити в загальному заліку маститих американців. Показовою була естафета 4х400 м, коли «Лужники» на кожному етапі скандували ім’я російської бігунки, й Антоніна Кривошапка на фініші таки витримала пресинг американки.

Підтримала московська публіка й блискучого Усейна Болта, котрий, як і його співвітчизниця Фрейзер­Прайс, здобув три золоті нагороди (а загалом гігант­ямаєць має вже вісім найвищих відзнак чемпіонатів світу). Позавчора ввечері, після останнього виду програми — естафети 4х100 м у чоловіків — переможець Болт роззувся і пішов у присядку, виконавши щось схоже на російський танець.

Цікаво, що в попередні дні, коли свої медалі виграли наші атлети, а трибуни були напівпорожні, однією з найпомітніших та найгучніших у «Лужниках» була армія українських уболівальників у синьо­жовтих кольорах.