«Народна пісня — перевірена часом»

«Грав на весіллях — заробляв харчі»

— Анатолію Тимофійовичу, дата вашого народження — серпень 1933 року. Ви з’явилися на світ, коли Україна помирала. Як вашій родині вдалося вижити у той страшний час?

— Я народився у селі Федвар, що на Кіровоградщині. Батько й мати не любили говорити про ті трагічні події. Але все ж іноді щось та згадували. Тато був ветеринарним лікарем. Одного ранку хотів відкрити двері будинку й не зміг: до нашої хати йшли люди з надією, що, може, знайдуть тут якусь кісточку чи останки якоїсь тварини. Знесилені, вони падали біля дверей. І тоді зганяли тих, хто ще якось міг ходити; вони тягнули отих живих мертвих, які ще кліпали очима, але вже не могли рухатися, й скидали в рів, розташований неподалік. Упродовж 1933 року село перестало існувати — практично вимерло. Тому батько, дізнавшись, що на Одещині організовують радгоспи, де за працю платять грішми, знайшов там роботу. Наша сім’я переїхала.

Так і вижили. Батько розповідав мені навіть таку трагічно–комічну історію. До нього прийшла дружина представника ЧК — сита, гарно одягнена. Принесла песика. Мовляв, допоможіть, не хоче їсти. Батько глянув, а собака такий перегодований, що йому вже просто не лізе! Тато в мене був метикований, от і каже: «Ситуація складна, треба тварину в стаціонар помістити й серйозно лікувати не менше місяця. Але треба добре годувати: приносьте їй ковбаску, сальце, молочко» (сміється). Коли дамочка пішла, він каже санітару: посади її на воду і нічого не давай. Отак собака той нас і годував. Хазяйка, коли прийшла за ним і щось дала їстівне, то песик після такої дієти мало з рукою не відхопив. А жінка довго дякувала, що «лікування» допомогло.

— Після війни, коли країна потребувала робочих рук, інженерів, агрономів, ви раптом подали документи в музичне училище. Як ваші рідні сприйняли такий вибір?

— Я спочатку подав заяву в станкобудівельний технікум. Але музика в моєму житті була змалку. Я ще дитиною грав на акордеоні. Німецькому, його з війни привіз мій дядько. Мене часто запрошували на весілля — я ходив, заробляв гроші, точніше харчі, бо тоді натурою платили. Було мені років 13–14. Брав участь у художній самодіяльності, грав у оркестрі, виконував невеликі ролі в театральних колективах, співав у хорі — мені подобалося, це було ніби моє друге життя.

І от, коли вже подав документи до станкобудівельного, йшов із товаришем по вулиці Островидова в Одесі, де консерваторія розташована. Через дорогу — музичне училище. Тоді в ці навчальні заклади були недобори, тому брали всіх, хто мав хоч якісь музичні здібності. Із відчинених вікон звучали музика, спів. Мій колега і каже: «Біжи, спробуй». Зайшов, от, мовляв, граю на акордеоні. Мені дали інструмент, я їм польку, потім якусь українську народну зіграв, і мене взяли.

Батько до мого вибору поставився скептично, бо він вважав, що треба мати фах. А це все — так, забава. Але потім змирився. Згодом у складі трьох відсотків найкращих учнів мене перевели з училища в консерваторію.

У музиці теж не одразу визначився. Я перепробував грати на всіх музичних інструментах: шукав, може, щось мене зачепить. Бо акордеони як елемент західної культури за вказівкою Сталіна вилучили з навчальних програм — на них же німці грали... Потім мене на хормейстра перевели до Пігрова. Я коли почув, як у нього звучить хор — а він у Пігрова звучав божественно, — душа моя ніби піднялася над землею. І я твердо вирішив, що здобуватиму спеціальність диригента–хормейстра.

«У верхах Верьовку часто клювали, попадало йому бідному»

— До колективу, який зараз очолюєте, вас запросив сам Григорій Верьовка...

— Після консерваторії я поїхав на Житомирщину, де організував у 1958 році хор «Льонок». Аж поки на якійсь нараді Хрущов не сказав: «Хватіт пєть і танцевать за государствєнниє дєньгі!» Може, він просто так сказав, але українські партбоси сприйняли це як команду до дій. І скоротили до тридцяти колективів — капел, народних хорів, симфонічних оркестрів. Хоча Росія — не скоротила жодного! У нас у «Льонку» було до 80 осіб, а залишилося 34. Це з урахуванням балету і невеличкого оркестру. Від хору одні руїни залишилися, як працювати? Тому дзвінок від Григорія Гурійовича, який запрошував мене своїм асистентом, був вчасний.

— Ви працювали з Григорієм Верьовкою пліч–о–пліч. Яким він вам запам’ятався?

— На мене він справив враження надзвичайно доброї, лагідної, мудрої людини. Це був видатний музикант, закоханий у народну пісню. Вся його музика просякнута мелосом української пісні. Колектив дуже любив свого керівника. А от у верхах Верьовку часто клювали, попадало йому бідному. І він дуже переживав через це. А відсіч дати не міг — був дуже дипломатичний, м’який чоловік.

На той час уже гостро постало питання омолодження колективу. Верьовка це відчував. Бо вже існували проблеми в організації гастролей: дехто був у віці, більшість мали сім’ї, дітей. Як тільки їхати — півколективу не може, відмовляються. А Григорій Гурійович не міг натиснути на них. І звільнити не міг, казав: «Я ставлюся до них, як до своїх дітей. Вони ж усі до мене прийшли молодими».

Уряд поставив вимогу — скоротити половину колективу. Ми були на гастролях у Пологах на Запоріжжі, коли нам дали команду зібрати художню раду й визначити, хто піде, а хто залишиться. Цілу ніч ми прослуховували людей. Це була драматична сторінка для колективу, яка й досі мені болить. Були і сльози, й розпач... Потім я ще займався працевлаштуванням звільнених, вони ж, окрім як співати, більше нічого не вміли. Декого влаштовували продавцями в кіоски з продажу преси, де не потрібна була спеціальна освіта. А потім знову рішення згори: поновити склад колективу за рахунок молодих кадрів. Дозволили навіть більше набрати людей, ніж було перед тим. Григорій Верьовка на той час уже пішов із життя.

«Не очікував побачити дружину аж у Америці»

— Дружину ви також у хорі Верьовки зустріли?

— Ні, вона працювала в Черкаському хорі. Вже коли я був асистентом Григорія Гурійовича, мене відправили в Черкаси — там хор несподівано залишився без керівника. Майя танцювала в балеті. Вона в мене унікальна, з непростим характером, напевно, цим і зачепила. Ми досить швидко одружилися...

Пригадую, на Закарпатті один поляк зробив знімок моєї дружини. У віночку, з короваєм. Потім із тим фото зробили буклетик на кількох іноземних мовах. А якось ми, добираючись у Бразилію, мали зробити пересадку в Нью–Йорку. І от переходячи з одного терміналу в інший, у холі раптом бачу величезний портрет метрів десять на вісім. На ньому — моя дружина з хлібом–сіллю. Ми аж роти порозкривали, бо не очікували побачити її аж у Америці (сміється). Фотограф на тому фото ще й заробив.

— Ви працювали разом, отже, на роботі керували своєю дружиною, а вдома хто був за старшого?

— Вона досі прагне керувати, а я супротивлюсь. Хоча зараз значно рідше, бо ми ж уже у віці (сміється). Замолоду я був дуже принциповий — у роботі нікому ніяких привілеїв. Дружина — не дружина, а дисципліна однакова для всіх. Вона знала про це. Запізнення у нас не віталися. Ото вирішено — автобус на гастролі відходить о шостій — значить, о шостій він і поїде. Навіть я сам, бувало, брав таксі і наздоганяв колектив у дорозі (сміється). Люди до цього звикли, і їм же легше було потім, бо є внутрішня дисципліна.

Під час однієї з репетицій дружина отримала травму хребта. Відтоді їй допікають сильні болі. Пропонували операцію, вона не погодилася. Багато рухається, й це допомагає їй боротися з недугою. Зараз вона в селі — маємо в Трипіллі будиночок, повертатися до Києва не хоче. Там, каже, їй краще.

«Дивлюся телебачення і нічого українського там не бачу»

— Сьогодні очолюваний вами хор можна частіше зустріти на гастролях за кордоном чи в регіонах, аніж у Києві. У нас же частим гостем є Кубанський хор. Чому?

— Я сам над цим довго думав і дійшов висновку, що це аспект політики. І політика ця керується не з Києва. В Києві чиновники є, напевно, тільки виконавцями якихось програм, які не дають можливості нашому хору їздити з концертами навіть по своїй рідні країні. Скільки разів я порушував це питання перед одним Президентом, перед іншим — нічого не змінилося. Думаю, нас навмисне тримають в ізоляції від свого народу. Наш хор — це носій української національної культури і колосальної енергетики. А комусь це не потрібно. Не потрібно, щоб були свідомі, патріотично виховані українці.

Відомий фахівець у сфері музично–духовного виховання Золтан Кодай, коли його запитали, в якому віці слід починати музично–естетичне виховання дитини, сказав: «За 9 місяців до її народження». А потім зробив паузу і додав: «Ні, за 9 місяців до народження матері дитини». Бо якщо мати не вихована в патріотичному дусі до своєї землі, то чекати, що дитина виросте і сама дійде до цього, примарно. Особливо якщо її виховують на шоу–бізнесовій культурі... Я от дивлюся телебачення і нічого українського там не бачу. На превеликий жаль. То псевдокультура, й життя її коротке. А народна пісня — справжня, перевірена часом. У ній — наша історія, наша мова, наше коріння. Це пуповина, яка пов’язує нас із рідною землею. Вона — як голос матері, який пізнаєш із тисяч голосів. Ми бачили на гастролях, як діє на людей українська народна пісня: і діти плачуть, і дорослі. Недарма казав Чайковський: «Я знаю багато талановитих народів, але є тільки один народ–композитор — це українці».

Наш колектив — це не шоу–бізнес, ми не заробітчани. Ми колектив, який держава утримує для того, щоб він підносив на певний рівень традиційну національну культуру. Ще при Кучмі наш колектив отримав статус Національного. А тепер думають, як би зробити так, аби цього статусу нас позбавити. Наприклад, коли мали приймати бюджет, у ньому взагалі не була передбачена фінансова підтримка національних колективів. Мабуть, щоб вони взагалі зникли з лиця землі. Але цього, на щастя не сталось.

— Скільки концертів ви даєте за рік?

— Норма — 65–70 концертів. Ми її виконуємо. А буває й перевиконуємо. Останнім часом нами зацікавилася Росія. Незабаром поїдемо у великий гастрольний тур. Даватимемо концерти в Москві, Санкт–Петербурзі, в усіх обласних центрах аж до Ростова. Прийшло запрошення з Краснодарського краю... Не знаю, з чим це пов’язано, але зараз ми досить затребувані. Хоча був період, коли ми мало гастролювали.

Наші концерти завжди проходять з успіхом, зали — повні. Бо люди приходять, щоб напитися того, чого не побачиш по телевізору і майже не почуєш по радіо. І бачу в залі багато молодих облич. То неправда, що нашою творчістю цікавиться лише старше покоління.

— А наскільки охоче молодь іде до вас працювати? І чи є, окрім гарного голосу, інші вимоги до виконавців? Важливими є зріст, фігура?

— Аякже! Сценічні дані — це обов’язково. Молодь хоче в нас співати. Але пісню мало співати, її треба відчувати. Моє кредо — смислова інтонація. Бо звук, який не підтримується ніякими емоціями, — все одно що гудок паровоза. Тому має бути смислова інтонація, те, що йде від серця. А в нас молодь з музичною освітою часто навіть ноти не вміє відтворювати. Інтелект музичний — на нулі. Я ж дійшов висновку, що без інтелекту мистецтво взагалі не може існувати. І колектив без нього не може творчо зростати.

— Давно хор Верьовки востаннє записував диск?

— Це для нас дійсно проблема. Зараз із нагоди 70–річчя хору хочемо записати диск. Є ж із ким: чоловічий хор у нас такий, що навряд чи є ще десь аналогічний — дуже міцні голоси. Жіночий хор, із професійної точки зору, теж хороший. Але немає де! У нас був будинок звукозапису. Там працювали професіонали високого класу. Потім усе розвалилося, тому що звукозапису як такого не існувало. У технічному плані зараз можна що хочеш робити, ми вже купили стерео–мікрофон, який уловлює звуки з усіх боків. А от приміщення підходящого нема. Ми тут пробували (на бульварі Шевченка, 50–52, де розташована репетиційна база хору. — Авт.), але через стіни пробивається шум вулиці, це заважає. Для камерних хорів ще можна щось знайти, а записати великий хор ніде. З такою ж проблемою і «Думка» стикається, й усі великі колективи. Наша фольк–опера «Цвіт папороті» на музику Євгена Станковича так ніде й не зафіксована. А хотілося б, щоб вона була збережена...