«Краще бути оптимістом, який нічого не знає»

«Рахувати дати — то є ідіотська традиція»

— Андрію, який найперший подарунок до дня народження пам’ятаєте саме від батьків і чи зберігся він до сьогодні?

— Ой Боже, я не люблю на ці теми говорити, чесно... Свій день народження — це остання річ, що я люблю в житті. І це не тому, що нікому не цікаво. Це мені, в першу чергу, не цікаво. Так що сорі.

— Тоді давайте про гурт. У нього, якщо не помиляюся, 25–річний ювілей наступного року? А вам цьогоріч знакові 45...

— Я не знаю... Якийсь там ідіотський ювілей... Ну який ювілей, у кого? Нема в світі такого. То в нас тільки звикли все рахувати, відміряти, щось перевіряти, роздавати до круглих дат «заслужених» чи «народних». То є ідіотська традиція. «Заслужений артист Америки Майкл Джексон» — вже смішно, правда? Я ні за чим таким не женуся. Головне — що конкретно ти робиш і, звісно ж, результат.

— Зараз у вас триває тур Україною на підтримку нового альбому «Добряк». Які пісні найкраще сприймає аудиторія?

— «Мам» і, як це не парадоксально, «Саня–друг». На цю пісню в нас іще навіть кліпу немає, ми тільки у процесі, а нею закінчується чи не кожен концерт. Народ якось так моментально «в’їжджає» в неї. Взагалі, за 25 років, які я в шоу–бізнесі, досі не знаю ці алгоритми, як написати пісню, щоб вона напевно потрапила в медійний простір. Гарантії немає ніколи. Якісь пісні здіймають хвилі, якісь не здіймають. Тут ніколи не вгадаєш.

— Які три тексти власних пісень, але з різних часів, вам найближчі по духу?

— Воно ж усе вийшло з однієї голови, так що не може бути «дальших» чи «ближчих». Це — як діти. Особливо ті, ранні. Але такого, що от є улюблені і є такі, що ненавиджу, точно нема.

«Телебачення — не професія, а так, випадкова віха в моєму житті»

— Режисерами кліпів за всю історію «Скрябіна» були переважно Придувалов, Зайковський, Єрмоленко. А от нещодавній відеодоробок на пісні «Місця щасливих людей», «Мам» і «Добряк» ви режисували вже особисто. Розкажіть про цей досвід.

— Та то не режисура, то просто настільки інтимні речі, що мені не хотілося впускати туди чужих людей! Крім того, чесно кажучи, момент висвітлення тих відео на телебаченні зараз виглядає, як міраж. Тому ми не запрошуємо і, думаю, не будемо більше запрошувати режисерів до зйомки кліпів, оскільки телебачення перестало брати кліпи з тієї простої причини, що вимагає за них гроші, а я не збираюся їх давати. Є, зрештою, iнтернет, куди той матеріал можна викладати.

— Ви однаково успішний музикант і телеведучий, однак що все–таки на першому місці?

— Не вважаю себе телеведучим. То взагалі не професія, а так, випадкова віха в моєму житті. Я себе не бачив на екрані жодного разу, жодну програму ніколи до кінця не дивився, і тому до того абсолютно ніяк не ставлюся. А от концерти — то так, бо знаю, що це справді вмію.

Щодо телебачення, то тут усе відносно, тим паче що в нас воно на страшенно низькому рівні порівняно з тим, яке мені хотілося б дивитися. Наприклад, серед пріоритетних і справді улюблених — російський телеканал «Дождь». Мається на увазі з публіцистичних жанрів. А взагалі за новинами стараюся не слідкувати, тому що, як казала Раневська, «оптимізм — це є відсутність інформації». Тому краще бути оптимістом, який нічого не знає, ніж загинатися і ростити собі горб від того, що навколо самi проблеми.

— До всіх ваших творчих амплуа, ви ще й дуже цікаво пишете. Коли і про що нарешті буде наступна книга?

— Я не знаю, коли в мене наступна пісня буде, я он не можу доїхати додому ніяк і все записую на телефон якісь ідеї. Ну просто нема часу, я ж постійно на концертах! По–моєму, треба вийти на пенсію, щоб написати наступну книгу. Тоді я просто перегрів голову на морі, от і полізли думки над ранок. У результаті написав якусь страшну історію про місто, в якому не ходять гроші (сміється). Просто вирішив зафіксувати, і не більше. Та хлопці знайомі почитали і кажуть: «Слухай, там кілька таких смішних моментів є, а напиши ще, як ти на «Побєді» в Берлін їздив».

— Справді, ви можете швидко захопити собою будь–кого, незалежно від того, що робите, а от цікаво, грати в кіно пропозиції надходили?

— Ні, ніколи б і не пішов. Я не вмію грати ролі. Завжди, де б і що я не пробував щось зіграти, був «са–а–мим слабим звєном» (сміється).

«Я хотів би бачити «Пающіє труси» сатирично–панківськими»

— Епатажно–стьобний проект «Пающіє труси», до якого продюсерством причетні і ви, видався досить вдалим. Під чиїм патронатом цей гурт зараз і як у них узагалі сьогодні складається?

— У них Володя Бебешко виступає продюсером і повністю займається стратегічним управлінням. А я роблю їм тільки пісні, але фактично під його «диктовку». Трохи інакше цей гурт бачу, я би хотів, щоб вони були такі злобно–сатирично–панківські­, а він пробував їх загнати в поп–обкладинку. Мені то не дуже імпонує, тому я стараюся не робити їм зараз ніяких пісень — просто в надії, що визріє в голові якась кардинальна стратегічна модель. Я дуже хотів би, щоб вони були, як і задумувалося спочатку, жіночим «Сектором газа», як їх, до речі, в Росії і називають.

Я не продюсую взагалі нікого, крім власної групи. Але той продюсинг навіть продюсингом назвати не можна. Те, що ми «пашемо» і не боїмося роботи, то є так, але продюсингом це не назвеш. Ми не зустрічаємося, аби проводити бесіди чи продумувати якусь спеціальну стратегію гурту. В нас навіть офісу нема. Просто створюємо пісні і їдемо на концерти, слава Богу, є ще такі люди, які на них приходять.

— Якби у вас була можливість, то які несправедливо призабуті імена виконавців чи гуртів повернули б?

— У першу чергу, це точно був би Тарас Петриненко. Думаю, його пісні й музику треба було б ввести і в шкільну програму, тому що він — один iз небагатьох людей, якщо не єдиний, хто про Україну писав так, як треба, а не так, як просили. Дітям таке обов’язково треба висвітлювати.

— А щодо Юлії Лорд?

— О, як на мене, вона була найцікавіша вокалістка, адже такого вокалу, як у неї, більше не було ні в кого. Вона б могла зробити мегакар’єру. Та і камбек її не вийшов, на жаль. Вона була альтернативною музиканткою, а той музичний продукт, яким вона прагнула повернутися, був задуже прилизаним, попсовим. Погодьтеся, «Муза–медуза» і тодішній «Танець душ» — дві різні речі. Звичайно ж, камбек набагато важче зробити, бо він має бути голоснішим, нiж сам дебют, i, звичайно ж, набагато вдалішим.

«Зараз у мене найщасливіший період у житті»

— Навесні 2012 р. був кастинг для шоу «Мамо, я в ефірі» для ТВi. Ви як ведучий того проекту як оцінили актуальність передачі загалом?

— Я задоволений цим проектом. Усього було повних 13 програм, куди ми запрошували всіх тих людей, які попередньо не проходили на різних талант–шоу. У себе ми їх не оцінювали, як на тих шоу, а просто давали три хвилини в ефірі, де вони могли робити те, що хочуть. Знаєте, мене завжди обурюють ті всі психологічні травми, що отримують люди в ефірах тих ідіотських талант–шоу. Адже купа справді талановитих людей iде звідти з розбитою душею. Хто б там що не казав, а навіть у сильного духом, якщо він тричі поспіль програє в талант–шоу, той дух точно буде стухати.

— Який iз тієї великої кількості проектів, ведучим яких ви були, є найріднішим?

— Напевно, все ж таки «Шанс». Це був дуже цікавий проект. Та якби він ішов сьогодні, з кількістю тих талант–шоу в ефірі, «Шанс» залишився б просто непомітним, враховуючи наші тодішні копійчані бюджети і ті сотні тисяч доларів, які вбахують у запозичені проекти зараз.

— Те, що ви не прагнете гучної слави, нагород і звань, — зрозуміло, але що ще вас рухає уперед, крім як позиціонування своєї музики?

— Просто, я більше нічого не змію робити нормально (сміється). Людина, така, як я, може займатися тільки таким. Сидіти на одному місці я точно не зможу. Моє життя — то постійний рух. Крім того, коли ти оточений людьми, з якими тобі комфортно чи не десять останніх років, то постійно перебуваєш в абсолютній атмосфері комфорту, а це окрилює ще більше.

— Чи є у вас такі друзі, поза родиною, що ідуть з вами в ногу все життя? Сьогодні це велика рідкість...

— У мене хороші дружні взаємини по музичному цеху з Сашком Положинським, Тарасом Чубаєм, Женькою з «O.Torvald». А так... От, наприклад, з Бебешком нас друзями важко назвати, він більше мій хрещений тато, тому що з нього все починалося. А якось так склалося, що саме з ним ми все життя ідемо поряд. Я йому кожен день телефоную... І, як то не парадоксально, повір, не було би його, то незрозуміло, чи виріс би «Скрябін» за межі Новояворівська взагалі...

— Якби сьогодні тільки довелося б обирати своє заняття у житті, що б це було?

— Зараз у мене найщасливіший період у житті, і я би нічого не міняв. Адже якби щось змінив, воно б не дійшло до того, що в мене є сьогодні. Тому молодшому собі на 30 років я би сказав так: «Чувак, роби то всьо, що робив!».