Небесна ластівка

Не проміняю на мільйон,

На усевладдя і всесилля —

Свій тихий день, свій добрий сон,

Своє усміхнене дозвілля.

Не проміняю на єлей,

Тріумфи, лаври і пеани —

Свободи тихий привілей

На старомодному дивані.

Ірина Жиленко

Ірина Жиленко — автор­ка 800–сторінкового тому спогадів Homo Feriens (з латини — людина, що святкує) про особливий світ Києва повоєнного, шістдесятницького, про шляхетних друзів молодості — В’ячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка, Івана Дзюбу, Валерія Шевчука, Аллу Горську, Опанаса Заливаху, Михайлину Коцюбинську, про свій приватний світ із чоловіком–письменником, хатою, горою і городом у селі Халеп’я, двох дітей. Ірина Жиленко — це романс «Я святкую життя», заспіваний низьким оксамитовим голосом Ольги Богомолець і її пронизливий дует з Ігорем Жуком «Йозеф Гайдн «Прощальна симфонія». Ірина Жиленко — це вірші про «сервіз, естамп, бібліотеку» і «старенького буфетного гнома», про «вікно в пломеніючий сад», «червоні черепиці, оранжеві коти», про «істерично вірую в добро» і про «замовк в людині Бог». Ірина Жиленко — це дружина письменника Володимира Дрозда. Ірина Жиленко — це портрет Віктора Зарецького в бежево–синіх тонах із лебедями за плечима. Ірина Жиленко — приваблива жінка, яка написала «Я трішечки красива, і трішки поетеса». Ірина Жиленко — це письменниця, що не любила давати інтерв’ю...

Ірина Жиленко — надзвичайно обдарована поетеса із тонким відчуттям світу, естетським поглядом на життя, гедоністичною чуттєвістю. З часом їй не пощастило: коли в 1965 році вийшла її перша збірка віршів «Соло на сольфі», українська радянська література не так щоб аж зраділа — «манірність», «претензійність», «салонність», «бездумність» писали про її вірші літкритики, кому це потрібно в часи боротьби і веселої праці на марші в комунізм? «Звісно, книжечка має сирітський вигляд, оформлена, мов iз бібліотечки «Огонька», паскудно зброшурована, мерзенний папір, та ще й в одному вірші загубили рядок. Ну, та не буду паплюжити своє перше поетичне дитятко. Яке є — таке є», — написала вона в листі від 24.08.1965 до чоловіка в армію. Наступні її книжки зустрічали з тим самим набором «вітальних слів» плюс «ідейна обмеженість», «асоціальність». Утім у середовищі друзів–шістдесятників, для яких політична боротьба за українськість часто перетворювалася і на зміст, і на форму, мали претензії до віршів Жиленко з іншого боку — де, мовляв, твоя громадянська свідомість, громадянська позиція?

Справжніх рецензій було мало, широкої літературної слави і належного визнання поетеса не здобула, хоча пізніше, в 1996 році, удостоїлася таки Шевченківської премії. «Коли я написала рецензію на її збірку поезій «Вікно у сад» і надрукувала у журналі «Жовтень», мені переказували, що Ірині Володимирівні сподобалася рецензія, і їй було приємно, що вона не замовна і не на прохання, — розповідає письменниця і журналістка Людмила Таран. — А потім якось я подзвонила їй і сказала, що хочу познайомитися, і не тільки я, а й моя подруга Наталка Білоцерківець, вона сказала: так, дівчата, я про вас чула, приходьте в гості. Це було дуже мило з її боку, бо тоді вона якраз мала проблеми з малим Павликом, якому ще й року не було, і він напередодні ошпарився окропом».

Жиленко писала щоденники все життя, до останніх днів, 50 зошитів. Щоденники — як психотерапевтичні практики, щоденні й очисні, робота душі з повсякденністю з прицілом на вічність. Якби не мемуари Homo Feriens, власноруч написана біографія в контексті покоління, нам би ніколи не відкрився тонкий мереживний світ повсякденного оптимістичного проживання днів Ірини Жиленко. І канув би в Лету красивий епістолярний роман Жиленко і Дрозда, який тривав три роки, доки Володимир Дрозд служив в армії. Ірина Володимирівна надрукувала в книзі лише свої листи, і то не всі; як видно з книжки, писала вона їх через день, а коли дозволяв час і клопоти — щодня.

«Ми пережили часи повної чорної безвиході, але ж пережили. Якщо є в цьому світі хоч на копійку Божої справедливості — ми будемо щасливі!

Буде білий вітер, білий сніг,

принесуть ялинку на поріг...

Я не знаю, що ти робиш сьогодні і в цю хвилину, але знаю, що ти обов’язково думаєш про мене, про наші «три літа», про нашу зустріч і про майбутнє наше дитя. Про все це не можна не думати, коли любиш. А ти мене любиш, я це теж знаю. І це знання таке щасливе, до сліз, якими я зараз заляпую ці рядки.

На добраніч, любий, хай тобі присниться тисяча янголів, і всі схожі на Жиленку» (лист від 27.10.1965).

«Любий, я отримала від тебе такого ніжного «ювілейного» листа, що аж розвиднілась душа. Я якраз збиралась на прогулянку. Ішла сонячними, золотоосінніми вулицями і все читала–перечитувала твого листа. Навіть трішки сплакнула від радості, їй–право, Вовцю, якби опитати людство , чи часто воно плаче від радості, — ми би пересвідчились, що належимо до «обраних», а отже, дуже щасливих. Що таке сльози — знають усі, але мало хто плаче від радості» (лист від 31.10.1963)

«Хворію. Температура — ой–ой! Прикро те, що через хворобу знову не змогла поїхати навідати Василя.

Зараз смеркає. Я тиха і ніжна. І спокійно мрію. Знаєш, я відчуваю, як з кожним листом моїм до тебе і з кожним твоїм до мене — зростаю і багатшаю. Оті, в сірих будинках, які прирекли нас на розлуку, не змогли зробити нас нещасними, наше нещастя — упало на них! А ми з тобою — все одно — щасливісінькі!» (лист від 12.12.1963).

* * *

Історія шістдесятництва частково написана — в наукових розвідках і в мемуарах, і ті «українські лицарі духу», дисиденти, герої стоять на постаменті на певній дистанції. «Ми — свідки подвигу людей, які пішли хресною дорогою національної боротьби і не дожили до нашого часу. Це — воістину месії. А ми їхні апостоли, і кожен пише одне і те ж євангеліє від шістдесятництва», але — на свій копил». Але такими привабливими, красивими, порядними, веселими, як у спогадах Ірини Жиленко, вони ще не описані ніде. Опанас Заливаха із розколошканим волоссям і вусами, бруднющий, обдертий, що світив колінами, бо подер одяг, коли лазив на драбину, щоб подивитися на свою величезну мозаїку, яку робив у лаврській майстерні. Як він напік для гостей картоплі на електроплитці і чистив її ножем, вимазаним у розчин, смолу і порох. Як чудова художниця Людмила Семикіна на озері зробила для Жиленко костюм болотяної царівни, обв’язавши стегна рушником, надягнувши на голову чалму і прилаштувавши водяних лілій у декольте і довкола стану. Про комуналку Михайлини Коцюбинської на вулиці Леніна, де на робочому столі під склом лежали фотографії батьків і друзів. Про те, як плакала в темряві в квартирі Ліни Костенко, а та казала, що скоро зчинить бунт і перейде в євреї, бо ті вміють поважати своїх митців. «Учора була у Ліни. Воістину у цій жінці сидить демон (чи янгол?) поезії. Я виходжу од неї завжди ущасливлена. Німб маскується під її буйне золоте волосся. Я — Лінин раб. Довкола неї витає аромат талановитості. Адже якщо в мені поет захований глибоко і назовні нікому не помітний..., то Ліна Костенко завжди поетеса — і в поезії своїй, і в зовнішності, і в погляді, в манері розмовляти, в способі життя, навіть у тому, як вона лицює спідничку (саме за цим заняттям я її застала). Вона — ніби в хмарині таланту, як левиця–аристократка в парфумах. Це п’янить. Хоч би про що ми з нею говорили — я п’янію» (лист від 22. ХІІ. 1964).

В іншому часі, який би не вимагав робити вибір між добробутом і духовністю, для Ірини Жиленко точно знайшлося б більше читачів, і правильних слів у критиків, і про жіночу природу її таланту, і про втечу у внутрішній світ — прекрасніший і багатший, ніж потворний зовнішній, і про стиль, стильність як основу життя і поезії, про поетичну абсолютизацію простих речей і відчуття емоційної спорідненості, гармонії з природою. Цей час має настати...

* * *

Поет Тарас Федюк, який працював редактором журналу «Сучасність», коли там друкувалися останні подачі мемуарів Ірини Жиленко, каже, що спілкувався з поетесою мало і не суттєво. А вірші? «Колись мені дуже подобалася назви її книжок — «Автопортрет у червоному», «Соло на сольфі», це було сміливо і виклично навіть тоді, коли всі називали свої збірники «Надія» або «Вірю в народ». Але її вірші для мене занадто конфетно–шоколадно–манірні. Читаєш, і відчуваєш, що вона закрита, застібнута на всі ґудзики. Я ставився до неї з повагою, але вона мене ніколи не вражала, як Вінграновський, Нечерда, Герасим’юк, Римарук, що інколи аж щелепа падала від щастя».

А Оксана Забужко написала на «Фейсбуці»: «R.I.P. Щойно довідалася — а воно вже, кажуть, тиждень минув...

Ірино Володимирівно, дорога, а я ж так і не встигла Вам розказати, як я Вас любила, — і як досі бережу і напам’ять знаю ті пожовклі тоненькі збірочки вбогого друку 1970–х — «Вікно у сад», «Концерт для скрипки...», — і як підлітком гордо заявляла всім, що я «жиленківка»...

Вічний спокій Вам там, у Небі Поетів, — Ви були справжня».

Письменниця Людмила Таран згадує: «Вона була дуже мила людина, але ви­біркова. І останні 10 років, як не стало Дрозда, вона за ним страшенно сумувала, це видно і по її віршах, і по тому, як вона перестала з’являтися на люди, виходити в товариство. Ще на 5 курсі у нас була практика у журналі «Вітчизна», я пам’ятаю, вона тоді була в опалі, приходила до Юрія Сердюка. Вдруге я побачила її в Спілці письменників, ми з Наталкою Білоцерківець її обговорювали по–жіночому — її сережки, рухливість, вона була як пташка, дивувалися, що їй 38 і вона народила другу дитину, Павлика. Коли ми познайомилися, я бувала в неї в гостях, кілька разів їздила в будинок у Халеп’ї, раз навіть ночувала. Пам’ятаю, Ірина Володимирівна готувала вечерю, а Дрозд повів мене в поля, розповідав, яка древня ця земля, і що він хоче, аби тут розвіяли його прах. Пам’ятаю, як Ірина Володимирівна любила свій город, який красивий, рівний і чіткий був почерк у її щоденниках, з якою щирістю вона звірялася мені у своїх приватних справах. І ця довіра до мене, набагато молодшої і, по суті, сторонньої, мене дуже піднімала у власних очах, вивищувала, надавала крила. У мене склалося враження, що вони були дуже вписані в цю халеп’янську громаду, їх там любили, вони були там дуже органічні. Коли вона переїхала з Орисею на Щорса, я їй дзвонила час від часу, на день народження обов’язково, але вже відчувалося, що вона свідомо відходить від людей, від тусовок».

...Набрала в Google «Ірина Жиленко», видав рядок у «Фейсбуці». Яка іронія, вона ж пише в Homo Feriens, що «зажилася у чужу епоху» і нових цінностей включно з інтернетом уже не наживе. Отже, не шукайте її в ФБ, не шукайте в інтерв’ю, як і належить поетам, Жиленко живе у віршах, і це назавжди.