Анна Волошина: У нас дисципліна — як в армії

Сильний не той, хто не падає, а той, хто знаходить сили піднятися. Українські синхроністки не раз ставали жертвами суддівського суб’єктивізму, яким переповнений їхній вид спорту. Утім після ударів долі дівчата не кидали справу, а, навпаки, з подвійною енергією ставали до тренувальної роботи. Роки щоденної копіткої праці в басейні марно не минули: завоювавши прихильність арбітрів, кілька тижнів тому українські водні грації вперше в історії зійшли на подіум чемпіонату світу. Причому бронзові медалі в групових вправах здобуто одразу в трьох дисциплінах.

Однією з лідерів нинішньої національної збірної є 21–річна Анна Волошина. Цю харків’янку як одну з найдосвідченіших виконавиць головний тренер Світлана Саїдова бачить у ролі основної солістки своєї трупи. «Україна молода» познайомилася зі спортсменкою, з якою тепер асоціюється наразі найбільший успіх вітчизняного синхронного плавання.

«Для здобуття медалей потрібне «правильне» ім’я»

— Аню, нещодавно в Барселоні ви зі своїми партнерками по збірній здобули першу для України нагороду чемпіонатів світу із синхронного плавання. Як воно — бути частиною історії українського спорту?

— Передати словами емоції важко. Ще два роки тому я й уявити не могла, що стоятиму на світовому п’єдесталі. У цьому році в нас серйозно оновилась команда — колектив залишили одразу чотири виконавиці, на їхні місця прийшли дівчата з юнацької збірної, тож ми дуже хвилювалися, як на нас дивитимуться судді. Добре відомо, що синхронне плавання — суб’єктивний вид спорту. Тут мало добре виступати у воді, потрібно ще й мати «правильне» ім’я, щоб тебе добре оцінювали. Як виявилося, все пройшло чудово. Наша команда показала результат, якого раніше не було. Я задоволена.

— В одному з інтерв’ю наставник збірної Світлана Саїдова відзначила, що за довгий час «безмедальних» виступів команда навчилася програвати. Які уроки було винесено з тих невдач?

— Коли на юнацькому чемпіонаті світі ми стали четвертими, програвши третьому місцю всього одну десяту бала, нашому розпачу не було меж. Після кваліфікації тренери раділи, що ми йшли на третє місце, але коли опинилися четвертими — майже всі плакали. Тоді наші наставники сказали нам: потрібно працювати краще. І на наступному юнацькому чемпіонаті Європи ми виграли «срібло».

Схожа ситуація сталася і перед чемпіонатом світу–2013. На олімпійській кваліфікації ми програли всього три соті збірній Японії й не потрапили на Олімпійські ігри–2012. Тоді теж були зовсім не позитивні емоції, адже ми бачили, що виступили значно краще за суперниць. Після тієї невдачі тренери знову нас налаштовували на роботу: по­трібно шукати помилки і працювати над ними. У підсумку, ми приїхали на першість світу й перемогли не тільки збірну Японії, а й Канаду, яка на минулому ЧС посіла вищу за нас позицію.

— Синхронне плавання не тільки суб’єктивний, а ще й консервативний вид спорту. Щоразу, коли на ЧС–2013 українська команда піднімалася на «бронзову» сходинку, попереду опинялися росіянки та іспанки. Чому так відбувається?

— Якщо говорити про господарок змагань, то важко боротися зі збірною Іспанії в її басейні, коли команду підтримує не одна тисяча місцевих уболівальників. Синхронне плавання в Іспанії дуже популярне — по квитки шикуються неймовірні черги. А ті, кому не пощастило придбати перепустку, годинами стовбичать на вулиці, аби хоча б одним оком глянути на своїх улюбленець. Коли виступала збірна України, за неї вболівало осіб десять, а коли виходили іспанки — арена вибухала оваціями. Вочевидь судді не могли на це не відреагувати.

Стосовно росіянок, то в дуеті вони цілком заслужено взяли перше місце. А ось у групі — «по накатаній». Це вже не та збірна, якою всі захоплювалися (у збірній Росії також відбулася зміна поколінь. — Авт.). Думаю, з ними можна боротися. І ми це будемо робити.

— А чому китаянки, які виграли «срібло» в соло та дуетах, не змагалися в групових вправах?

— Складно сказати. Кажуть, у них розвалився колектив, а нову команду наразі зібрати не змогли. До того ж і головний тренер–японець їх залишив. А робити все заново завжди складно.

«Одне з тренувань тривало майже 11 годин»

— Аню, запитання дилетантське, але що найголовніше в синхронному плаванні?

— Головне, щоб усі працювали синхронно (посміхається). Непосвяченій у тонкощі людині важко зрозуміти складність композиції, оцінити техніку виконання. Натомість злаго­дженість роботи завжди й відразу впадає в око. Власне, на цьому ми й робимо акцент у нашій підготовці. Буває так, що один епізод із нашої композиції, який триває лише десять секунд, ми відпрацьовуємо дев’ять годин.

— Який рекорд тривалості одного тренування збірної України?

— Одного разу ми працювали з сьомої години ранку до о пів на сьому вечора, зробивши одну півторагодинну перерву.

— Груповий виступ синхроністок за злагодженістю й відточеністю рухів можна порівняти з крокуванням у ногу в армії. Цікаво, а дисципліна у вас також армійська?

— За дисципліною в нас стежать дуже суворо. Вважаю, що дисципліна — запорука успіху. Усе ж таки жіночий колектив — це жіночий колектив, особливо коли в ньому 12 дівчат із різним характером.

— А ще синхронне плавання подібне до художньої гімнастики. Відомо, що Саїдова свою спортивну кар’єру починала як «художниця» і, на перший погляд, багато в чому схожа на Ірину Дерюгіну…

— Здається, Світлана Саїдова не має ніякого відношення до школи Дерюгіних. А її схожість з Іриною Дерюгіною, думаю від того, що вони обидві — знані й хороші наставниці, які досягли успіхів у своїй роботі.

— Після завершення кар’єри колишніх лідерок збірної, Дарини Юшко та Ксенії Сидоренко, тренер «висунув» на передову — в соло та дует —двох най­старших за віком виконавиць — Лоліту Ананасову та вас…

— У дорослій команді вік уже не має абсолютно ніякого значення. Головне — технічна підготовка й досвід, здобутий на міжнародних змаганнях.

— Роки співпраці з лідерами вочевидь марно не минули?

— Вони нам справді сильно допомогли — багатьом речам навчили, щось підказали. Хоча коли я тільки прийшла в збірну, боялася їх (Дарину і Ксенію) як вогню. Спочатку навіть було страшно стояти з ними в одному складі. Чесно кажучи, боялася зачепити їх у воді ногами.

— Чи підтримують зв’язок зі збірною її колишні прими?

— Так. Ксенія нині працює тренером у Москві, але періодично приїздить у Харків, відвідує наші заняття. За нашими виступами на чемпіонаті світу вона слідкувала по інтернету й постійно писала нам вітальні повідомлення. А Даша працює в нас тренером, під час підготовки ми постійно були поруч. Власне, у нас збірна — як сім’я. І навіть якщо дівчата йдуть із команди — ми все–одно зустрічаємося, тримаємо зв’язок.

«Для мене муза — моя мама»

— Пригадайте, які емоції були в передчутті медалей Барселони?

— Упевненість у власних силах пропорційно залежить від кількості виступів. Коли в 2010 році я дебютувала на дорослому чемпіонаті Європи — було страшно, а зараз — є відчуття відповідальності за кінцевий результат. Хіба що трохи хвилювалася за соло, адже його я виконувала вперше за останні три роки.

— Щоб найкраще вжитися в роль, вона має бути близькою та зрозумілою. Який образ вам би підійшов найбільше?

— У принципі, можу показати будь–що, запропоноване тренером. А мені самій найбільше подобається грати у виступі любов та страждання.

— А яке ваше життєве кредо?

— Узагалі я позитивна людина, сміюся й посміхаюся.

— Ваша ціль у спорті?

— Моя мета — олімпійська медаль, заради цього я працюю, живу в спорті. Коли починала заняття синхронним плаванням, зрозуміла, що мені це подобається, мені це потрібно. На початку кар’єри про олімпійську медаль я лише мріяла, потім думала про неї в умовному способі, адже хотілося, але до п’єдесталу не пропускали судді, а тепер — після барселонського прориву — медаль стала цілком досяжною, потрібно лише самовіддано працювати, і все вийде.

— Цікаво, чи в Україні синхронне плавання дозволяє спортсменові почуватися фінансово незалежним?

— Якщо подивитися на моїх однолітків, які щойно закінчили інститут, то я більш забезпечена людина. Хоча, як свідчить мій досвід спілкування з колегами–суперницями, в інших країнах наш вид спорту підтримується краще.

—  Якщо не секрет, що становить основу вашого заробітку?

— Президентська стипендія.

— Зазвичай емоційний виступ потребує натхнення. Хто чи що служить для вас музою?

— Для мене найважливіше — це гарний настрій. Проте музою я б назвала свою маму. В Іспанії вона була на трибунах, я її бачила, й мені хотілося старатися, порадувати її хорошим виступом.

— За її присутності часто вдається вигравати медалі?

— На юнацькому ЧС ми стали четвертими, а на цьогорічному Кубку й чемпіонаті світу ви­грали «бронзу».

— І насамкінець, скажіть, ви часом не маєте родинних зв’язків з відомими в Україні постатями — Максиміліаном або ж Августином Волошиними?

— На жаль, ні. Нас нічого не зв’язує, окрім однакового прізвища.

— А може, є якісь невидимі сили, що роблять власників такого прізвища добре відомими в суспільстві?

— Не замислювалася над цим, але буду сподіватися, що вони таки існують (посміхається).

ДОСЬЄ «УМ»

Анна Волошина

Заслужений майстер спорту з синхронного плавання.

Народилася 26 вересня 1991 року в Харкові.

Представляє Школу вищої спортивної майстерності.

Триразова бронзова призерка чемпіонату світу–2013, володарка «бронзи» Кубка світу–2013, чемпіонату Європи–2010 у групових вправах. Багаторазова чемпіонка України.

Перший тренер — Леся Зайцева. Тренери — Світлана Саїдова (групові програми), Зайцева (дует, соло).

Зріст — 169 см, вага — 52 кг.

Закінчила Харківську академію фізичної культури та спорту.