Кому на Русi жити

Якщо запитати у сьогоднішніх українських письменників середнього, припустимо, віку про те, що ж вирізняє їхніх молодших і більш успішних колег, то у відповідь ми почуємо заздрісні стогони про юнацький прагматизм і повну відсутність любові до Батьківщини. І це при тому, що нині в літературі конкуренція відсутня, і майже всі письменники давно вже обслуговують те чи інше видавництво, що створює їм ім’я для чергового Форуму видавців. І навіть при обговоренні премій не радіють, а кидаються вираховувати, кому не дали, лише винятково члени Спілки письменників, для яких, власне, ці самі премії створені.

А як бути з тими авторами, що взагалі належать, як нині кажуть, до «неукраїнської української» літератури? Тобто про її російськомовних представників, через яких перечіпається «національний» фактор. Біда в тому, що навіть «свобода вибору», запропонована цим одинакам, тобто визначення національної літератури за: а) мовою викладу, б) художніми особливостями тексту, в) менталітетом письменника — сьогодні не тішить авторів нового покоління. Адже від часу, коли єдину літературу «братніх народів» визначала винятково мова, мало що змінилося, і хоч як цураються цього «расистського» циркуля російськомовні автори в Україні, але досі лише за цією самою мовою дуже легко можна відрізнити, скажімо, грузинський текст від білоруського. Хіба що національність літератур, як квартирне питання у Булгакова, «зіпсувало» право бути неєдиними і нерадянськими. А так усе залишилося на своїх місцях, і будь–які полеміки починаються і закінчуються біля віконечка каси. Раніше серед співдружності національних літератур не було черги, а тепер доводиться працювати ліктями. Декому з молодих російськомовних авторів, які народилися–приїхали–мешкають в Україні, проблематичність виходу в місцевих видавництвах (із «незалежного» переляку там видавали лише українською мовою) надовго відбила охоту публікуватися в рідних краях, а дехто, виявляється, і не збирався.

У нас, до речі, давно вже сформувався прошарок російськомовної автури, яка ні в які полеміки не вступає, а тупо молотить через голови партій і урядів для сусідського городу. На якому, слід зазначити, для таких «прозрілих» відщепенців iз колишньої «сім’ї народів» завжди існували і літературні премії для підтримки російської культури за малоросійським кордоном, і благодійні фонди, і інші видавничі блага. Які саме? Ну, наприклад, можливість задля екзотики стати «одноразовим» автором, але тільки не в малобюджетній рідний конторі НСПУ, а в якому–небудь російському видавництві–монстрі. З відповідними гонорарами, між іншим, а не з копійками у видавництвах місцевого розливу, де, як відомо, новачкам взагалі часом не платять.

Справді, іменами колишніх малоросійських авторів на кшталт івано–франківського і харківського Михайла Єлізарова, які стали відомі в Росії, і навіть тамтешні премії отримують, сьогодні нікого не здивуєш. Нецікавий у даному випадку також киянин Андрій Курков, який давно прижився на російському ринку, і за яким тягнуться апологети на зразок Яни Дубинянської. (Видані в Росії чи то для залякування свого читача переклади українських авторів на ­кшталт Марії Матіос та її «Нації», а чи писання Андруховича, Забужко і Жадана випадають iз контексту «російськомовної» проблематики). Натомість мало хто чув про таких українських (російськомовних) письменників, як Дмитро Савочкін з Дніпропетровська, який видав свій «соціальний» роман–бестселер «Маркшейдер» у престижному російському видавництві «Ад Маргинем», або про його землячку Уляну Гамаюн, що опублікувала свою «метафізичну» прозу («Ключ до полів») у російському видавництві–гіганті «Аст», не кажучи вже про Наталю Щербу з Івано–Франківська, чия «фантастична» сага «Часодії» вийшла у російському «Росмені». Про донецького прозаїка Володимира Рафеєнка, який вже двічі отримував у Москві «Російську премію», покликану плекати російську літературу на малоросійських окраїнах, слід сподіватися, знає трохи більше читацького люду.

Згадані автори не переймаються тим, що їхні російськомовні тексти не друкуються в Україні. «А Сафо друкували? А Гомера друкували?» — мабуть, пам’ятають вони сцену вигнання професором набридлого графомана. Оскільки проблема існує лише там, звідки її женуть. А якщо ніхто нікого нікуди не виганяє, а так уже склалося, що вокзал працює і рукописи не горять, то чи підозріло неукраїнське це місцеве письменство, а чи відверто російськомовне — великого значення, власне, для літератури не має.

До речі, одразу після вирішення питання з вокзалом слід поцікавитися російськими видавничими традиціями, в результаті яких народжуються малоросійські чи то пак ті, що пишуть російською, «дніпропетровські» та інші «харківські» автори. Отже, яким, на думку російського видавця, має бути текст автора з України? Причому саме «український» текст російською мовою, який виключає глибокодумні інтенції, що їх вистачає у рідної московської автури, і друкується для пересічного читача. Або для такого, що, припустимо, розчарувався в російському інтелектуальному продукті і не бажає такого самого з пострадянських околиць, а прагне тамтешньої полунички з чорнухою і рештою чорнобильських страшилок.

Наприклад, чим був цікавий «Маркшейдер» дніпропетровського автора Савочкіна, який свого часу став в Росії відкриттям року? Наразі спрацювала відома схема «екзотичного» продукту, за якою будь–яка окраїна цікава тим, що вона або батьківщина слонів, ельфів чи інтегрального націоналізму, як Україна, або просто радіоактивний відстійник «апокаліптичних» сюжетів. Також спрацьовує контраст зі стереотипами щодо життя в Україні, які постачаються довірливому російському читачеві його рідними авторами і безпосередньо самим «живим» життям, описуваним українськими аборигенами. Адже у російських письменників — від Ольги Славинської з її «Легкою головою» до Валерія Билинського з не менш полегшеною «Адаптацією» — завжди була лише одна перевірена фішка: пояснювати малоросійською батьківщиною і тамтешнім голодним дитинством нинішні дорослі апетити свого героя, який досяг успіху в Росії.

Утім, не варто забувати, що до недавнього часу сама Росія була для того ж Заходу лише загадковим краєм, де по вулицях розгулюють ведмеді, а народ читає винятково «Архіпелаг ГУЛАГ», і тому не дивно, що тутешній обиватель готовий вірити не в політекономію, а в метафізику екзотичного українського ландшафту. Тому міф про Донбас усього лише підігрів застиглі стереотипи і спрацював на успіх того самого роману «Маркшейдер» згаданого Савочкіна, в якому описані звичайнісінькі будні шахтарського краю.

Які ж, крім цього, риси повинен мати «український» текст, щоб його помітили в російському видавництві, заплативши його автору гонорар, зробивши його касовим і навіть вигравши для нього якусь премію? І щоб зажив він вільно на Русі — як харків’янин Едуард Лимонов чи той самий Ігор Клех зі Львова? Або якщо навіть не зажив, але хоча б став ходити у тамтешніх модних авторах, як Михайло Єлізаров. У більшості випадків уривок, присланий на пробу, може зацікавити видавця тільки якщо це не «проза», а саме «екзотика» зрідні публіцистики на кшталт згаданих «шахтарських буднів». Тобто, тупа «соціальність», але місцевого, бажано «неросійського» щодо корінної «великоруської» культури розливу.

Утім якщо в російських видавництвах вимагають на пробу не текст, а уривок, щоб побачити, чи гарно написано (а чи цікава сама книжка без гарного стилю — не важливо), то в Україні з цим простіше. Тутешні великі видавництва, які раніше друкували українську літературу для того, щоб патріоти не побили, а тепер просто у зв’язку з квотою на все «державне», чи то пак «неросійське», — вони ж завжди продають не книжки, а імена. А їх у нас, виявляється, чимало, і на українських авторах, як бачимо на сусідському досвіді, можна навіть заробляти гроші. Наче в анекдоті про поручика Ржевського, в якому він застав друзів за грою в карти на спині голої дівчини і радісно вигукнув: «Панове! Але ж її, крім того, можна ще мати!».