Життя на «пташиних правах»

У Дніпропетровську, місті на трьох пагорбах, проблема зсувів ґрунтів існувала завжди. І якщо говорити про місця найбільш небезпечні в цьому плані, то Червоноповстанська балка, що доходить практично до центру міста, є однією з таких. Адже тут і досі час від час трапляються зсуви. Мешканку Дніпропетровська Ніну Добрунь така біда спіткала ще в 1971 році. До оселі там вони вселилися з тодішнім чоловіком за кілька років до цього і невимовно їй раділи. Бо в жінки, якій тоді перевалило вже за 40, то було перше власне житло. А до цього прожила — ворогові не побажаєш.

Без житла і без дітей

Ніна змалечку виховувалася в дитячому будинку у Верхньо­дніпровську, хто були її батьки — жодної уяви не має. Як пригадує, тоді, наприкінці 20–х — початку 30–х, жили скрутно. З їжі дітям нерідко пропонували декілька картоплин у мундирах та зо п’ять штук тюльки, чай із сахарином та шматочок хліба. Отож не могли дочекатися весни, коли хоч травичкою можна було поживитися.

А в 1942–му 18–річну Ніну погнали на роботу до Німеччини. Там мусила працювати на заводі, де виробляли снаряди. Через деякий час Ніна отримала травму і стала жити у хазяйки–німкені. «Там мені було добре — оті півтора року тільки нормально й пожила», — досi пам’ятає жінка, якій наступного року виповниться 90 років.

У 1945–му їх звільнили американці. Але коли повернулася до Дніпропетровська, радості від того було мало. Ані рідних, ані житла... Отож добрих 20 років — і сама, і з чоловіком — мусили поневірятися по чужих кутках. Через це їй так і не судилося відчути радість материнства. Дотепер Ніна Яківна зі сльозами на очах згадує, як була на шостому місяці вагітності, а хазяйка зйомної оселі здійняла з цього приводу страшенний галас, мовляв, немовляти мені ще не вистачало. Тож вагітність жінка була змушена перервати.

Вбиральні немає, дах тече

Коли ж у хатині в Червоноповстанській балці поступово стали налагоджувати свій побут, всі плани зруйнував зсув ґрунту. Постраждали декілька осель, серед них — і Ніни Яківни.

Влада тоді хутко відрапортувала про вирішення проблеми з житлом для потерпілих. Таким чином Ніна з чоловіком опинилися в будинку на вулиці Виконкомівській. Щоправда, це житло вже тоді дихало на ладан. Але й тому були раді. Про якесь узаконення свого житла і, тим паче, отримання права власності на нього тоді думалося найменше. Просто заселилися з благословіння влади та й жили. Аж доки їхня хатинка не почала розвалюватися просто на очах — по стінах текла вода, стеля обвалювалася... У 1983 році їхній будинок визнали аварійним і обіцяли допомогти з квартирою. Обіцяних квадратних метрів подружжя так і не дочекалося, хоча їхній будиночок згодом розвалився, немов картковий.

Зрештою, Добруні спромоглися звести в своєму ж дворі крихітну прибудову, що складалася з однієї кімнатки і малесенької кухні. Збудували те житло без жодних документів. Отож Ніна Яківна продовжувала жити «на пташиних правах» — спершу з чоловіком, а вже понад 20 років — одна–однісінька. Вся її «родина» — це троє котів iз собакою, на яких теж мусить витрачати дещицю зі своєї пенсії, що становить 1277 гривень. «Без своїх улюбленців я взагалі можу збожеволіти від самотності», — зізналася мені жінка.

А оскільки жінка живе на пташиних правах, то й не має права на якусь увагу з боку органів влади. Бо у чиновників своя аргументація — мовляв, про що можна говорити, коли домоволодіння не узаконено. Узаконити, щоправда, намагалася через суд, але там у задоволенні її позовної вимоги про визнання права власності на житло відмовили.

З грудня минулого року Ніну Яківну став відвідувати соціальний працівник, бо вийти навіть за територію свого двору жінці вже не під силу, адже необхідно подолати крутий підйом. Сама ж прибудова теж на ладан дихає. Стіни пообвалювалися. Газу немає, вбиральні — теж. Духовка згоріла. Дах тече, бо він iз... рубероїду. А Ніна Яківна продовжує дивом виживати у тій халабуді, якої навіть на папері не існує...