Примирення по–колочавськи

Вшануймо всіх вояків

Пам’ятник, про який йдеться, власне, було встановлено ще за часів СРСР. Звісно ж, лише для загиблих воїнів Радянської армії. Уже в роки незалежності сільрада вирішила його реконструювати. Тож на меморіальній дошці стели збереглися не лише прізвища загиблих односельчан, що були призвані до Радянської армії у 1943—1944 рр., а й прізвища полеглих у ІІ Світову війну односельчан, призваних значно раніше — починаючи від 1939 року, до лав чехословацької, а згодом — угорської армії.

«Ми цей пам’ятник у центрі Колочави називаємо пам’ятником примирення, — зауважує пан Аржевітін. — Кого ми примирили? Подивіться: можна знайти одні й ті самі прізвища загиблих у лавах чеської та угорської армій, серед добровольців Радянської армії та вояків УПА. Ці люди були родичами, сусідами, тож ми вирішили, що вони мають поруч спочивати, а ми маємо пам’ять про всіх них вшановувати. Це був перший такий прецедент на Закарпатті, ніхто на таку спільну братську могилу не наважувався».

Неподалік сільські ентузіасти створили музей–меморіал «Блокпост», присвячений воїнам–інтернаціоналістам Колочави — учасникам дев’яти міждержавних військових конфліктів, у тому числі в Афганістані. На даху монолітного блокпосту встановлено справжню БРДМ. У самому музеї є автентична зброя, предмети побуту вояків, фотографії з «гарячих» точок.

«Особисто я в Афганістані не воював, — каже Станіслав Аржевітін. — Я лише регулярно літав туди зі скорботною місією, супроводжуючи «вантаж 200» і «вантаж 300». Але хлопці–афганці вирішили, що в цьому музеї має бути і моє армійське фото».

В гості до УПА на бронетранспортері

Власне, у цьому файному селі є і бронетранспортер «на ходу». Бажаючі туристи можуть проїхатися на ньому від музею до музею (зазначимо, що Колочава є селом десяти музеїв — Авт.), або й навіть податися на борту БРДМ у гори. Селяни вже звикли до такої бойової техніки на сільських вулицях. Не відмовляємося відчути себе десантниками, проїхавшись карпатськими розмитими дорогами, і ми.

Згодом дізнаємося, що замовити можна не лише транспорт, а й будь–яке театралізоване дійство чи реконструкцію історичних подій. І дійсно, десь високо в горах зі смерекового лісу дорогу БРДМ перекриває... десяток озброєних вояків УПА! «Хто такі? Куди прямуєте?» — грізно питають хлопці з лісу. «Слава Україні!» — вітаємося. «Героям — Слава! Проїжджайте», — чуємо у відповідь.

Місцевий історик–краєзнавець Василь Глеба розповідає, що у цих лісах свого часу діяла група вояків УПА під керівництвом колочавця Михайла Штаєра. Повстанцям вдалося переховуватися у лісах і боротися із «совєтами» упродовж десяти років. Нині познайомитися із побутом колочавських упівців можна у ще одному музеї — бункері Штаєра. «Криївку» розташували під землею та вдало замаскували, тому знайти її можна лише з провідником.

Клики Арпада «вибивати» не стали

Любителів історії зацікавлять і залишки угорської оборонної системи часів ІІ Світової війни «Лінія Арпада», що знаходиться у Колочаві і сягає двох кілометрів. До її складу входить 34 бункери. На сьогодні активістам села (більшість із них — однокласники пана Аржевітіна) за підтримки місцевої влади вдалося відновити чотири бункери, які наповнені автентичними військовими експонатами.

До лінії Арпада (названа вона на честь відомого середньовічного вождя угорців) належать і залишки стометрової протитанкової оборонної лінії, яка збереглася в оригінальному стані по обидва боки річки Теребля. Сотні бетонних кликів заввишки з людський зріст і досі вражають уяву. Оборонну лінію, яка мала спинити наступ Четвертого Українського фронту, будували військовополонені серби.

Угорців при цьому контролювали німецькі офіцери. Театралізовану сценку, яка нагадує про ті часи, нині для туристів залюбки продемонструють місцеві «актори». Тут вам і гер майор iз Вермахту, і мадярські вояки, які спостерiгають за роботою військовополонених сербів. Останні неодмінно кричатимуть вам щось на кшталт: «Напишіть Сталіну, щоб він нас звільнив!».

Власне, командування Радянської армії відмовилося штурмувати лінію Арпада, тож війська обійшли її північніше. Такому рішенню передувала піврічна робота радянської розвідувальної групи «Закарпаття» під керівництвом Ференца Патоки. До групи увійшли уро­дженці Закарпаття: угорець, чех та п’ятеро українців. Їх десантували в районі гори Менчул 70 років тому — в ніч з 18 на 19 серпня 1943 року.

З приводу річниці Станіслав Аржевітін разом із однодумцями вже відкрили у музеї–скансені «Старе село» (перший в області сільський музей архітектури і побуту Верховини) невеличку експозицію: зачеплений на дереві парашут, на ременях якого можуть гойдатися діти і розбитий поруч партизанський намет, у якому є і радіостанція, і мапи місцевості. Через два тижні пам’ять про розвідників, з усієї групи вижив лише один, вшанують на обласному рівні.

«Автентичний парашут тих часів знайти не вдалося, тому я приніс свій, сучасний — саме з таким я в армії стрибав», — посміхається пан Аржевітін. Уже за мить екс–депутат стає серйозним і говорить, що за співпрацю з розвідниками угорці арештували близько 300 закарпатців, багатьох із них розстріляли або запроторили до таборів.

«Група передала близько 70 радіограм на Москву про військову ситуацію в регіоні, у двох радіограмах йдеться і про Колочаву, зокрема про будівництво лінії Арпада, — розповідає далі пан Станіслав. — Командування Радянської армії врахувало дані розвідників і вирішило не штурмувати потужну оборонну лінію. Саме завдяки цьому лінія непогано збереглася».

Чехів цікавить Шугай

Залишати гостинну Колочаву відверто не хочеться. «Ми завжди раді гостям з усієї України, — зазначає один iз сільських активістів Василь Шмолига. — Лише влітку плануємо приймати 3–4 тисячi людей упродовж місяця. Можливо, згодом навіть облаштуємо тут наметове містечко, землі ж, як бачите, вистачає!».

Поки що ж серед туристів неабияк виділяються чехи, у яких Колочава асоціюється з легендами про місцевого розбійника Миколу Шугая, який наводив жах на своїх жертв у 20–ті роки ХХ століття і якого часто називають «останнім опришком Карпат». Популяризації цього персонажа (якого більшість сучасних колочавців вважає звичайним бандитом) сприяв роман чеського письменника Івана Ольбрахта «Микола Шугай», написаний у 30–тi роки минулого століття і згодом екранізований.

Доклалася до прославляння Шугая, якого вбили разом із братом–підлітком його ж поплічники, і радянська влада, яка представляла його, як такого собі карпатського Робін Гуда.

І наостанок. Викликають інтерес й інші музеї та пам’ятники Колочави. Наприклад, тільки тут є пам’ятник вівчарю, зроблений за зразком статуетки, яку колочавські вівчарі отримали як приз на сільськогосподарській виставці у Празі ще на початку 30–х років ХХ ст. Або єдиний в Україні монумент заробітчанам у центрі села поруч з автобусною зупинкою. Пам’ятник зображує сцену прощання вагітної дружини і доньки з головою сім’ї й розташований саме на тому місці, звідки всі колочавці традиційно виїжджали на заробітки за кордон. За останні 50 років на заробітках загинуло понад сто колочавців, зокрема й однокласник пана Аржевітіна. Їхні прізвища викарбовано на меморіальній дошці.

Оскільки Станіслав Аржевітін та його однодумці не втомлюються популяризувати рідне село й щороку відкривають тут якийсь новий музей, пам’ятник чи експозицію, сюди таки варто завітати хоча б один раз. Адже недарма нахвалюють свій населений пункт самі селяни: «Колочава — село файне, у туристів популярне!».