Магічний поклик гір

Нари для всіх бажаючих

— Пане Василю, то ваша ідея з перенесенням на гору цегли спрацювала на всі сто відсотків? — звертаюся до голови правління регіональної фундації «Карпатські стежки».

— Полонина розташована на висоті 1450 метрів над рівнем моря. Та проблема навіть не у висоті, а в тому, що на відстань двох кілометрів угору все треба переносити вручну. Спершу ми робили це самотужки, але продуктивність праці, звісно, була невисока. Тоді вирішили залучити до справи добровольців. На шматку бляхи зробили напис: «Шановні колеги, винесіть на гору цеглину–дві, якщо йдете в тому напрямку». І мандрівники переважно приставали на пропозицію. Щоправда, дехто, не розрахувавши сили, на півдорозі викидав цеглу в потік. Ми її звідти «виловлювали» і несли далі.

— Чому взялися за відновлення притулку саме в Ґорґанах, а не, скажімо, на Чорногірському хребті, більш доступному для туристів?

— Про притулок на цьому місці я вперше прочитав у ретро–статті, надрукованій в одному з польських журналів. Коли зацікавився більше, то з інших джерел довідався, що українське краєзнавчо–туристичне товариство «Плай» у тридцятих роках минулого століття саме на Плісце збудувало перший туристичний притулок для співвітчизників. Нині ця полонина є частиною державного заказника «Ґрофа», тому для будь–яких будівельних робіт там потрібен офіційний дозвіл лісівничих та екологічних служб. Зрештою, ми порозумілися з керівництвом Осмолодського держлісгоспу, з яким встановили ділові партнерські стосунки. Вони нам давали лісоматеріали та транспорт, а ми безоплатно використовували свою робочу силу — перекривали дах, зміцнювали стіни, перекладали нари. Таким чином у 2008–му нам удалося відновити перший із занедбаних мисливських будиночків — у цих місцях ще півстоліття тому дуже любили полювати керівні особи колишнього СРСР. Тепер там уже діє 6 притулків для мандрівників будь–якого соціального статусу.

У Ґорґанах тапочки — не в моді

— Ваша громадська фундація, крім реконструкції пристанищ для туристів, узяла на себе також облаштування маршрутів знаками орієнтування. Невже цим більше нікому зайнятися?

— Раніше існували туристичні клуби, які фінансувалися з бюджету профспілок. Їхні інструктори підтримували маршрути, зокрема й категорійні, в більш–менш задовільному стані. Після розпаду Радянського Союзу занепала й ця система. Більшість маршрутів почали заростати чагарниками, тож нам довелося братися за бензопили. Та на ентузіазмі багато не напиляєш. У 2005–му ми підготували програму маркування маршрутів, й Івано–Франківська облдержадміністрація в міру можливостей підтримує нас фінансово. Відтоді ми поставили знаки на туристичних стежках Прикарпаття та Закарпаття ­загальною протяжністю понад 2 тисячі кілометрів.

— Ваша знакова система уніфікована з європейською?

— На нашому континенті віддавна існує дві основні знакові системи — альпійська, поширена на території країн Центральної та Західної Європи, та карпатська, яку переважно застосовували в державах колишнього соцтабору. У першому варіанті маршрути позначають цифрами, в другому — кольорами. За традицією, ми залишилися прихильниками кольорових знаків.

— Які туристичні маршрути нині найбільш популярні в Українських Карпатах?

— Улітку традиційно великий наплив мандрівників на Чорногірський хребет та закарпатську Боржаву. Тамтешні полонини — зручні для переходів, майже прогулянкові. Цьогоріч ми видрукували масовим тиражем туристичні карти Східних, Центральних та Західних Ґорґан, так звані півкілометрівки (масштаб 1:50 000), і різко зросла популярність маршрутів у цій частині Карпат. Але вони складніші, позаяк тут частіше зустрічаються стрімкі перепади висот — у кросівках чи тапочках уже не підеш та й треба мати певний досвід перебування в горах. Бескиди відвідують переважно львів’яни.

Один рятівний шанс із тисячі

— Час від часу рятувальники повідомляють про пошуки мандрівників, котрі заблукали в Карпатах. Ці горе–туристи не звертають увагу на маршрутні знаки, не розуміються на них чи просто стають заручниками власної недбалості?

— По–різному буває. Як не дивно, найбільше приїжджі блукають в районі Говерли, хоча там і дуже людно, і знаки ми поставили через кожні 300 метрів. Пригадую, у липні працювали на одному з маршрутів, як раптово погіршилася погода — навіть почали прориватися сніжинки. Ми вийняли з наплічників вітрівки, шерстяні шапочки — і хоч би що. Та ось із–за пагорба показалася зовсім по–літньому одягнена сімейка: мама — у босоніжках на високих підборах, а тато й дитина — в шльопанцях. Запитують: «А до Ґавєрли єщо далєко?». — «Говерла, — відповідаємо, — в протилежному напрямку. А по–друге, негайно повертайтеся звідки прийшли, бо замерзнете у високогір’ї». Не знаю, чим можна пояснити таку легковажність. Західні туристи, для яких життя справді — найвища цінність, таких дурниць ніколи не роблять.

— Як мінімізувати ризики гірських мандрівок?

— Передусім у горах не можна розслаблятися — це дуже небезпечно. Навіть, якщо ти йдеш маркованим маршрутом, маєш добротну карту й навігатор, ситуація повинна постійно перебувати під контролем. Буває, що під час суцільних рубок працівники держлісгоспів зрізають і маршрутні знаки, що вводить в оману мандрівників. За таких умов необхідно чітко зорієнтуватися на місцевості. Не вдається це зробити — краще не ризикувати, а повернутися зворотнім шляхом.

І ще одне: за будь–яких обставин, найкритичніших зокрема, ніколи не треба втрачати самовладання. Наведу такий приклад. Цьогорічної зими на Боржаві врятувався молодий чоловік лише завдяки неймовірному бажанню вижити. Так сталося, що при спуску на сноуборді його з численними травмами викинуло на дерево. Він сповз на землю і дістав «мобільник», але в цій улоговині не було зв’язку. Потерпілий написав СМСку і підкидав телефон угору доти, поки він таки досяг зони стільникового покриття. Повідомлення отримали рідні і зв’язалися зі службою порятунку. Сноубордист у дуже важкому стані цілих 28 годин протримався на морозі. Женя Чичмар, який його знайшов, розповідав мені, що вижити там, напевне, був один шанс із тисячі, і чоловік, зібравши в кулак силу волі, ним таки скористався.

— Хто і коли вас так тісно поріднив із горами і як часто до них навідуєтеся з Калуша, розташованого майже за ­сотню кілометрів від Карпат?

— Упродовж останніх кількох років, коли лежить сніг, буваю в горах через тиждень, коли сходить — щотижня. У літні місяці відвідини Карпат переважно пов’язані з картографією та маркуванням маршрутів, а відпочивати люблю взимку. Тоді в горах більше неполоханої тиші й екстриму.

Інколи й друзі дивуються, звідки в мене, уродженця рівнинного Калуша, такий магічний потяг до гір? Сам не знаю, може, гени «заговорили». Мої батьки–лемки народилися в Бескидах Низьких — гірському масиві на кордоні Польщі й Словаччини. Їх після війни насильно переселили на Прикарпаття, а в мені, мабуть, озвався поклик предків. Коли я наодинці опиняюся в горах, здається, кращого місця на цілій землі немає. Якось навіть спіймав себе на думці, що на схилі літ, коли мене почне сковувати неміч, то, напевне, піду в гори, аби залишитися там навічно.