(Богдана ЗАХАРОВА.)
Кажуть, що коли у 1883 році закладали Одеський оперний театр, була злива. Коли ми від'їжджали до Одеси, у Києві також лляло. «Якось навіть символічно», — спало на думку тоді. Проте Одеса зустріла нас напрочуд гарною сонячною погодою. А київський дощ потім ще не раз довелося пом'янути «незлим тихим словом». Адже вдягатися-взуватися в дорогу довелося зовсім не по-літньому. У шафі вхопилися перші-ліпші туфлі, звісно, під руку потрапили саме ті, що на підборах. Хто ж знав, що на об'єкті журналістам з нагоди реконструкції дозволять певні «слабкості»: піднятися на риштуваннях аж під склепіння театру і навіть побродити по його новенькому, щойно відреставрованому даху...
Одесити не без гордості стверджують, що їхній театр другий за красою в Європі після Віденського та входить у п'ятірку найвеличніших сцен світу. До речі, будували його саме австрійські майстри — архiтектори Фельмер та Гельмер. Свою справу австрійці знали добре: ними збудовано понад 40 театрів, зокрема в Парижі, Софії, Берліні, Будапешті. Віденське бароко, в стилі якого споруджено будівлю одеської опери, розкішне уже саме по собі. Багато скульптур, ліплення, оздоби та інших декоративних елементів.
У самому приміщенні театру скульптур і барельєфів близько 200. На стінах, стелі, колонах, уздовж сходів стоять, сидять, звисають голопузі амурчики і путті, атланти, музи, сатири. Прораб Віктор Баран хоча і має безліч інших турбот на об'єкті, але вивчати скульптури надзвичайно любить. Загадковість деяких навіть самотужки розгадав, не читаючи спеціальної літератури, тож у білому залі східного портика успішно справляється з обов'язками екскурсовода. «Ось бачите: на стінах до десятка атлантів, які тримають карнизи. Скульптор міг особливо не мудрувати і зобразити їх усіх на одне лице, — каже Віктор. — Але придивіться, вони абсолютно різні: цей з бородою, у цього вона тільки-но росте, а той зовсім безвусий. І тримають свою ношу вони по різному — наймолодшому найважче, тому й узявся обома руками. Найстарший і найдосвідченіший одну руку опустив, недбало притримуючи карниз іншою. Гадаю, що скульптор у такий спосіб намагався втілити три покоління, три епохи».
У цьому залі також є картини: ось діти граються в піжмурки, ось дама перед люстерком чепуриться, а на іншому полотні — виступають мандрівні артисти. Таких мистецьких творів у театрі чимало, тож не дивно, що до реконструкції сюди навіть на екскурсії водили зарубіжні делегації, високоповажних гостей, туристів.
...Ну коли ще трапиться така унікальна нагода — піднятися під склепіння опери, торкнутися оздобленої давніми майстрами стелі, яку звичайний глядач бачить максимум з висоти 18 метрів — саме на такій відстані від партеру розташований останній п'ятий ярус. Тому зовсім не зважаєш на підбори і дряпаєшся по риштуваннях аж під стелю. Тут, на висоті 34 метри, намагаєшся подолати тремтіння в колінах і роздивляєшся довкола. Перед очима — чотири унікальні полотна за творами Шекспіра. Власне, картин аж вісім — сцени із шекспірівських п'єс «розбиті» зображеннями янголят-амурчиків. У кутку якоїсь iз картин помічаєш те, що ніколи не видивишся ні з партеру, ні з балкона. Маленький напис: «По ескизу Лефлера писал Зандин. 1925». Саме цей одесит відновлював у 1925 році картини після нищівної пожежі в театрі.
Уся ця краса обрамлена розкішною ліпниною та позолотою. Над відновленням останньої працює бригада позолотниць. І треба ж такому статися! У ній трудиться Надія Тищенко, яка «золотила» піднебіння опери у повоєнну його реконструкцію. «37 років тому після училища я прийшла сюди ученицею маляра, — каже Надія Михайлівна. — Нашими руками був позолочений увесь глядацький зал — від стелі аж до партеру. Працювати тоді було значно складніше, позолоту знімали усю, аж до гіпсу, та наносили її заново. Дивовижно, що на сьогодні вона досить непогано збереглася — втрат усього відсотків 30. Там, де немає підтоплень, тріщин і позолота тримається міцно, ми вже вичистили, вимили, зняли кіптяву. Відновлюємо лише втрачене». Цікаво, що буквально перед нашим приїздом у стелі знайшли капсулу з листом — послання нащадкам «тієї» бригади позолотниць, що працювала тут у 60-х роках. Серед імен тих, хто підписав записку, є й дівоче прізвище Надії Тищенко — Гладкевич...
Уперше реставратори з'явилися в Одеському оперному театрi через 13 років після його здачі. Справа в тому, що споруджено його на ненадійних лесових грунтах, які на той час були ще мало досліджені. Крім того, в Одесі багато підземних катакомб, вимитих грунтовими водами в крейдяних породах. Тож не дивно, що перші тріщини в будівлі з'явилися ще тоді, коли будівельники тільки завершували мурувати стіни. Цю прикрість списали на звичну для таких громіздких споруд просадку фундаменту. Однак у 1900 році з'явилися перші серйозні деформації та розломи. Тому наступного року були виконані роботи з розширення і укріплення фундаментів. Однак і в подальшi роки приміщення продовжувало «рухатися».
А у березні 1925 року на Оперний звалилася нова напасть: під час пожежі згоріла сцена з декораціями, обгоріло витончене ліплення в глядацькому залі, оксамит партеру і лож. На стелі загинули мистецькі полотна. Проте вже за рік одесити повернули улюблений театр до життя, відновивши те, що пошкодив вогонь.
Першу ж серйозну спробу укріпити приміщення зробили у 1955 році. «Але використаний тоді метод силікатизації (коли в порожнини в грунтах під будівлею закачують спеціальний силікатний розчин) виявився неефективним, — каже президент корпорації «Укрреставрація» Микола Орленко. — І воно продовжувало тріщати по швах». Тому до кінця 80-х років будівля була вже настільки помережена павутиною тріщин, що лише викликала здивування: як вона досі стоїть? Під плином часу приміщення розділилося на 36 різних блоків, кожен з яких міг зруйнуватися в будь-який час. А нахил будівлі у бік моря досягав 20 сантиметрів. «Нині споруду укріпили палями: їх під фундамент театру загнали 1800 штук на таку глибину, аж доки ті, прошивши ненадійні грунти, вперлися в міцний вапняк. Тож сподіватимемось, що театр простоїть після цього щонайменше 100 років», — продовжує Микола Орленко.
Узагалі, дивовижних містичних випадковостей у долі театру було чимало. Скажімо, вже в роки Другої світової війни у приміщення втрапила бомба. Падаючи, вона зруйнувала західний портик, але театр уцілів, бо злощасна бомба не вибухнула. Також у часи окупації гітлерівці планували висадити Оперу в повітря. І знову пощастило. Як саме, з'ясувалося порівняно недавно. Заступник начальника Управління охорони об'єктів культурної спадщини обладміністрації Іван Волощук розповів, що у 2001 році в румунській пресі з'явилося інтерв'ю з людиною, яка тоді зробила все можливе, аби відвести цю біду від одеського театру. І зовсім свіжий «замах» на театр датується 10 січня 2003 року — тоді за нез'ясованих обставин (основна версія — підпал) зайнялася завіса. На щастя, в той день чергувала жінка, яка 30 років пропрацювала в пожежній охороні і вміла вправлятися з вогнегасником. Мужня чергова зуміла на рівні 3-4 метрів відсікти полум'я і не дала йому піднятися вище. Так вона й утримувала «червоного півня», доки приїхали пожежники. «Просто сам Бог оберігав наш театр — інакше й не скажеш», — підсумовує Іван Волощук.
Своєрідну Божу печатку реставратори дійсно знайшли в театрі. Два роки тому, коли укріплювали фундамент центральної частини, будівельники натрапили на гранітну плиту з висіченим хрестом. Під нею знайшли скарб — послання будівничих театру з XIX сторіччя. У скриньку наші завбачливі предки вклали не лише послання нащадкам — такі нині залишають у капсулах під час будівництва визначних об'єктів, — а й пляшку вина, хліб, випечений із врожаю 1884 року з села Кошарка, срібний карбованець та документи: «Отчет Одесской городской управы», «Роспись доходов и расходов г. Одессы» за 1884 рік і «Городовое положение». Щоб продовжити цю чудову традицію, під час забиття останньої палі майбутнім поколінням теж залишили посилку з текстом Указу Президента про реконструкцію театру від 1996 року та книгою з іменами спонсорів та меценатів, ювілейними монетами, випущеними до 10-річчя незалежності України та 200-ліття Одеси, пляшкою кагору, зерном врожаю 2001 року, театральними афішами. Можливо, років через сто все це займе достойне місце в Музеї Одеської опери. А саме туди потрапить вміст скриньки, знайденої через 113 років.
Ще одним цікавим експонатом стануть у ньому мідні ручки з вхідних дверей службового входу театру. Що ж у них, здавалося б, цікавого? Справа в тому, що одна була закріплена на половинці дверей, яку відкривали вряди-годи, а інша — була в користуванні постійно, ще з моменту створення театру. За майже 120 років «робоча» ручка настільки стерлася, що стала схожою на тоненький дріт, тоді як «неробоча» залишилась міцною і товстою. «Цієї ручки свого часу торкалися і долоні знаменитих: Петра Чайковського, Марії Заньковецької, Галини Уланової, Федора Шаляпіна, Айседори Дункан, Соломії Крушельницької, Енріко Карузо, Майї Плисецької», — каже Іван Волощук, натякаючи на те, мовляв, які імена виступали в нашому театрі!
Всі, хто співав у Одеській опері, погоджуються, що в цьому залі — неперевершена акустика. Вона дозволяє доносити зі сцени в будь-який куточок залу навіть шепіт. А секрет приміщення криється в звичайному очереті. Ним обшитий увесь зал, а поверх накладено штукатурку. З допомогою комишу зроблена також ліпнина. Ця своєрідна «арматура» робить ліплення надзвичайно легким. «Очерет сам по собі порожньотілий, як гітара, розповідає науковий керівник проекту реставраційних робіт Володимир Хромченков. — І саме за рахунок цього нехитрого матеріалу зал має такі унікальні акустичні властивості, які дозволяють зарахувати його до списку трьох-чотирьох найкращих у світі».
Для залу і його акустики взагалі важливо — максимум дерева і максимум вапнякового розчину. І ніякого цементу! Він глушить звуки. Тому під час реконструкції не використовують ніяких сучасних матеріалів. Все старе і традиційне. Перед початком робіт акустику в залі заміряли. Після реконструкції — заміри повторять, аби переконатися, що «звук» не постраждав. Звісно, в оновленому театрі будуть і деякі зміни. «Головний принцип реставрації в усьому світі — це консервація об'єктів від подальшого руйнування, мінімальне втручання в автентичність пам'ятки, тому найголовніше наше завдання — не допустити її втрати, а відновлюючи та реставруючи, не спотворити її. Однак ми не можемо залишати на рівні 60-х років кондиціювання, електропроводку, вентиляцію, опалення. Їх ми замінимо, і ця інженерія буде максимально захована в підлогу в спеціальні канали. Також замінимо старий громіздкий ліфт. Тобто разом із красивою спорудою глядачі й актори отримають значно вищий рівень комфорту», — ділиться Микола Орленко. До речі, в давні часи кондиціонерами слугував звичайнісінький лід. У курортному місті від спеки в театрі поважну публіку мало рятували віяла. Вихід знайшли надзвичайно простий. Взимку заготовляли лід, який зберігався у підвалах Опери протягом усього літа, прикритий сіном. А під час вистав прохолода від нього подавалася по вентиляційних шахтах під кожне крісло театру.
Зараз Оперний театр нагадує велетенський мурашник. Загалом тут працюють понад 430 людей — оновлюють фасад та інтер'єри. Це фахівці майже з усієї України: Львова, Рівного, Києва, Черкас, Сум. Найстаршому з реставраторів 72 роки. Теодор Голодівський каже, що в такому поважному віці працювати цілий день на ногах хоч і важкувато, але дуже цікаво. «Коли їхав, дружина казала: іди крутися — довше проживеш. Тільки по дівчатах там не ходи!» — жартує веселий дідок. «По дівчатах» тут, власне, реставраторам і ніколи бігати. Багато хто з них місяцями не бачить своїх родин, а море вони бачать, хоча й живуть у курортному місті, лише з висоти риштувань. Бо темп роботи шалений — адже на період реконструкції творча робота театру призупинена, а отже, одесити залишаться без вистав рівно на стільки, скільки триватиме реставрація.
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
