Привиди Одеської опери щезають під час реконструкції

      Кажуть, що коли у 1883 році закладали Одеський оперний театр, була злива. Коли ми від'їжджали до Одеси, у Києві також лляло. «Якось навіть символічно», — спало на думку тоді. Проте Одеса зустріла нас напрочуд гарною сонячною погодою. А київський дощ потім ще не раз довелося пом'янути «незлим тихим словом». Адже вдягатися-взуватися в дорогу довелося зовсім не по-літньому. У шафі вхопилися перші-ліпші туфлі, звісно, під руку потрапили саме ті, що на підборах. Хто ж знав, що на об'єкті журналістам з нагоди реконструкції дозволять певні «слабкості»: піднятися на риштуваннях аж під склепіння  театру і навіть побродити по його новенькому, щойно відреставрованому даху...

      Одесити не без гордості стверджують, що їхній театр другий за красою в Європі після Віденського та входить у п'ятірку найвеличніших сцен світу. До речі, будували його саме австрійські майстри —  архiтектори Фельмер та Гельмер. Свою справу австрійці знали добре: ними збудовано понад 40 театрів, зокрема в Парижі, Софії, Берліні, Будапешті. Віденське бароко, в стилі якого споруджено будівлю одеської опери, розкішне уже саме по собі. Багато скульптур, ліплення, оздоби та інших декоративних елементів.

      У самому приміщенні театру скульптур і барельєфів близько 200. На стінах, стелі, колонах, уздовж сходів стоять, сидять, звисають голопузі амурчики і путті, атланти, музи, сатири. Прораб  Віктор Баран хоча і має безліч інших турбот на об'єкті, але вивчати скульптури надзвичайно любить. Загадковість деяких навіть самотужки розгадав, не читаючи спеціальної літератури, тож у білому залі східного портика успішно справляється з обов'язками екскурсовода. «Ось бачите: на стінах до десятка атлантів, які тримають карнизи. Скульптор міг особливо не мудрувати і зобразити їх усіх на одне лице, — каже Віктор. — Але придивіться, вони абсолютно різні: цей з бородою, у цього вона тільки-но росте, а той зовсім безвусий. І тримають свою ношу вони по різному — наймолодшому найважче, тому й узявся обома руками. Найстарший і найдосвідченіший одну руку опустив, недбало притримуючи карниз іншою. Гадаю, що скульптор у такий спосіб намагався втілити три покоління, три епохи».

      У цьому залі також є картини: ось діти граються в піжмурки, ось дама перед люстерком чепуриться, а на іншому полотні — виступають мандрівні артисти. Таких мистецьких творів у театрі чимало, тож не дивно, що до реконструкції сюди навіть на екскурсії водили зарубіжні делегації, високоповажних гостей, туристів.

Шекспір і Опера

      ...Ну коли ще трапиться така унікальна нагода — піднятися під склепіння опери, торкнутися оздобленої давніми майстрами стелі, яку звичайний глядач бачить максимум з висоти 18 метрів — саме на такій відстані від партеру розташований останній п'ятий ярус. Тому зовсім не зважаєш на підбори і дряпаєшся по риштуваннях аж під стелю. Тут, на висоті 34 метри, намагаєшся подолати тремтіння в колінах і роздивляєшся довкола. Перед очима — чотири унікальні полотна за творами Шекспіра. Власне,  картин аж вісім — сцени із шекспірівських п'єс «розбиті» зображеннями янголят-амурчиків. У кутку якоїсь iз картин помічаєш те, що ніколи не видивишся ні з партеру, ні з балкона. Маленький напис: «По ескизу Лефлера писал Зандин. 1925». Саме цей одесит відновлював у 1925 році картини після нищівної пожежі в театрі.

      Уся ця краса обрамлена розкішною ліпниною та позолотою. Над відновленням останньої працює бригада позолотниць. І треба ж такому статися! У ній трудиться Надія Тищенко, яка «золотила» піднебіння опери у повоєнну його реконструкцію. «37 років тому після училища я прийшла сюди ученицею маляра, — каже Надія Михайлівна. — Нашими руками був позолочений увесь глядацький зал — від стелі аж до партеру. Працювати тоді було значно складніше, позолоту знімали усю, аж до гіпсу, та наносили її заново. Дивовижно, що на сьогодні вона досить непогано збереглася — втрат усього відсотків 30. Там, де немає підтоплень, тріщин і позолота тримається міцно, ми вже вичистили, вимили, зняли кіптяву. Відновлюємо лише втрачене». Цікаво, що буквально перед нашим приїздом у стелі знайшли капсулу з листом — послання нащадкам «тієї» бригади позолотниць, що працювала тут у 60-х роках. Серед імен тих, хто підписав записку, є й дівоче прізвище Надії Тищенко — Гладкевич...

Найкращий театр і Бог береже

      Уперше реставратори з'явилися в Одеському оперному театрi через 13 років після його здачі. Справа в тому, що споруджено його на ненадійних лесових грунтах, які на той час були ще мало досліджені. Крім того, в Одесі багато підземних катакомб, вимитих  грунтовими водами в крейдяних породах. Тож не дивно, що перші тріщини в будівлі з'явилися ще тоді, коли будівельники тільки завершували мурувати стіни. Цю прикрість списали на звичну для таких громіздких споруд просадку фундаменту. Однак у 1900 році з'явилися перші серйозні деформації та розломи. Тому наступного року були виконані роботи з розширення і укріплення фундаментів. Однак і в  подальшi роки приміщення продовжувало «рухатися».

      А у березні 1925 року на Оперний звалилася нова напасть: під час пожежі згоріла сцена з декораціями, обгоріло витончене ліплення в глядацькому залі, оксамит партеру і лож. На стелі загинули мистецькі полотна. Проте вже за рік одесити повернули улюблений театр до життя, відновивши те, що пошкодив вогонь.

      Першу ж серйозну спробу укріпити приміщення зробили у 1955 році. «Але використаний тоді метод силікатизації (коли в порожнини в грунтах  під будівлею закачують спеціальний силікатний розчин) виявився неефективним, — каже президент корпорації «Укрреставрація» Микола Орленко. — І воно продовжувало тріщати по швах». Тому до кінця 80-х років будівля була вже настільки помережена павутиною тріщин, що лише викликала здивування: як вона досі стоїть? Під плином часу приміщення розділилося на 36 різних блоків, кожен з яких міг зруйнуватися в будь-який час. А нахил будівлі у бік моря досягав 20 сантиметрів. «Нині споруду укріпили палями:  їх під фундамент театру загнали 1800 штук на таку глибину, аж доки ті, прошивши ненадійні грунти, вперлися в міцний вапняк. Тож сподіватимемось, що театр простоїть після цього щонайменше 100 років», — продовжує Микола Орленко.

      Узагалі, дивовижних містичних випадковостей у долі театру було чимало. Скажімо, вже в роки Другої світової війни у приміщення втрапила бомба. Падаючи, вона зруйнувала західний портик, але театр уцілів, бо злощасна бомба не вибухнула. Також у часи окупації гітлерівці планували висадити Оперу в повітря. І знову пощастило. Як саме, з'ясувалося порівняно недавно. Заступник начальника Управління охорони об'єктів культурної спадщини обладміністрації Іван Волощук розповів, що у 2001 році в румунській пресі з'явилося інтерв'ю з людиною, яка тоді зробила все можливе, аби відвести цю біду від одеського театру. І зовсім свіжий «замах» на театр датується 10 січня 2003 року — тоді за нез'ясованих обставин (основна версія — підпал) зайнялася завіса. На щастя, в той день чергувала жінка, яка 30 років пропрацювала в пожежній охороні і вміла вправлятися з вогнегасником. Мужня чергова зуміла на рівні 3-4 метрів відсікти полум'я і не дала йому піднятися вище. Так вона й утримувала «червоного півня», доки приїхали пожежники. «Просто сам Бог оберігав наш театр — інакше й не скажеш», — підсумовує Іван Волощук.

      Своєрідну Божу печатку реставратори дійсно знайшли в театрі. Два роки тому, коли укріплювали фундамент центральної частини, будівельники натрапили на гранітну плиту з висіченим хрестом. Під нею знайшли скарб — послання будівничих театру з XIX сторіччя. У скриньку наші завбачливі предки вклали не лише послання нащадкам — такі нині залишають у капсулах під час будівництва визначних об'єктів, — а й пляшку вина, хліб, випечений із врожаю 1884 року з села Кошарка, срібний карбованець та документи: «Отчет Одесской городской управы», «Роспись доходов и расходов г. Одессы» за 1884 рік і «Городовое положение». Щоб продовжити цю чудову традицію, під час забиття останньої палі майбутнім поколінням теж залишили посилку з текстом Указу Президента про реконструкцію театру від 1996 року та книгою з іменами спонсорів та меценатів, ювілейними монетами, випущеними до 10-річчя незалежності України та 200-ліття Одеси, пляшкою кагору, зерном врожаю 2001 року, театральними афішами. Можливо, років через сто все це займе достойне місце в Музеї Одеської опери. А саме туди потрапить вміст скриньки, знайденої через 113 років.

      Ще одним цікавим експонатом стануть у ньому мідні ручки з вхідних дверей службового входу театру. Що ж у них, здавалося б, цікавого? Справа в тому, що одна була закріплена на половинці дверей, яку відкривали вряди-годи, а інша — була в користуванні постійно, ще з моменту створення театру. За майже 120 років «робоча» ручка настільки стерлася, що стала схожою на тоненький дріт, тоді як «неробоча» залишилась міцною і товстою. «Цієї ручки свого часу торкалися і долоні знаменитих: Петра Чайковського, Марії Заньковецької, Галини Уланової, Федора Шаляпіна, Айседори Дункан, Соломії Крушельницької, Енріко Карузо, Майї Плисецької», — каже Іван Волощук, натякаючи на те, мовляв, які імена виступали в нашому театрі!       

Шумів комиш... в Опері

      Всі, хто співав у Одеській опері, погоджуються, що в цьому залі — неперевершена акустика. Вона дозволяє доносити зі сцени в будь-який куточок залу навіть шепіт. А секрет приміщення криється в звичайному очереті. Ним обшитий увесь зал, а поверх накладено штукатурку. З допомогою комишу зроблена також ліпнина. Ця своєрідна «арматура» робить ліплення надзвичайно легким. «Очерет сам по собі порожньотілий, як гітара, розповідає науковий керівник проекту реставраційних робіт Володимир Хромченков. — І саме за рахунок цього нехитрого матеріалу зал має такі унікальні акустичні властивості, які дозволяють зарахувати його до списку трьох-чотирьох найкращих у світі».

      Для залу і його акустики взагалі важливо — максимум дерева і максимум вапнякового розчину. І ніякого цементу! Він глушить звуки. Тому під час реконструкції не використовують ніяких сучасних матеріалів. Все старе і традиційне. Перед початком робіт акустику в залі заміряли. Після реконструкції — заміри повторять, аби переконатися, що «звук» не постраждав. Звісно, в оновленому театрі будуть і деякі зміни. «Головний принцип реставрації в усьому світі — це консервація об'єктів від подальшого руйнування, мінімальне втручання в автентичність пам'ятки, тому найголовніше наше завдання — не допустити її втрати, а відновлюючи та реставруючи, не спотворити її. Однак ми не можемо залишати на рівні 60-х років кондиціювання, електропроводку, вентиляцію, опалення. Їх ми замінимо, і ця інженерія буде максимально захована в підлогу в спеціальні канали. Також замінимо старий громіздкий ліфт. Тобто разом із красивою спорудою глядачі й актори отримають значно вищий рівень комфорту», — ділиться Микола Орленко. До речі, в давні часи кондиціонерами слугував звичайнісінький лід. У курортному місті від спеки в театрі поважну публіку мало рятували віяла. Вихід знайшли надзвичайно простий. Взимку заготовляли лід, який зберігався у підвалах Опери протягом усього літа, прикритий сіном. А під час вистав прохолода від нього подавалася по вентиляційних шахтах під кожне крісло театру.

***

      Зараз Оперний театр нагадує велетенський мурашник. Загалом тут працюють понад 430 людей — оновлюють фасад та інтер'єри. Це фахівці майже з усієї України: Львова, Рівного, Києва, Черкас, Сум. Найстаршому з реставраторів 72 роки. Теодор Голодівський каже, що в такому поважному віці працювати цілий день на ногах хоч і важкувато, але дуже цікаво. «Коли їхав, дружина казала: іди крутися — довше проживеш. Тільки по дівчатах там не ходи!» — жартує веселий дідок. «По дівчатах» тут, власне, реставраторам і ніколи бігати. Багато хто з них місяцями не бачить своїх родин, а море вони бачать, хоча й живуть у курортному місті, лише з висоти риштувань. Бо темп роботи шалений — адже на період реконструкції творча робота театру призупинена, а отже, одесити залишаться без вистав рівно на стільки, скільки триватиме реставрація.