Вісім Шевченків — за півроку

      Щодня, окрім неділі та свят, він зранку до обіду зачиняється у майстерні й малює, аби не втрачати форму, тобто твердість руки, яка тримає пензля. Зовні — худорлявою фігурою, притишеним голосом і гнучкою манерою розмови — власник майстерні справляє враження людини флегматичної, котра, зважаючи на літа, старається жити без різких рухів — подалі від інфаркту. Однак перше враження оманливе. Іван Лобода може «вибухнути», принаймні у двох випадках: коли набирається критична маса творчої енергії — тоді працює біля станка з майже демонічним завзяттям — та коли розмова торкається післявоєнного періоду, пов'язаного зі збройною національно-визвольною боротьбою в Західній Україні. Слова «націоналіст», «ОУН-УПА» для нього — як уприскування адреналіну.

      Така реакція спричиняє часті конфлікти з місцевими колегами по ремеслу і, власне, з етнічним середовищем, в якому мешкає вже понад 45 років, однак не проріс у галицьку землю глибоким коренем. Я, каже він, дотепер жалкую за Києвом і готовий, якби була квартира, хоч зараз їхати в столицю — там більші можливості. При цьому уродженець Полтавщини все ж зумів-таки проникливо заглянути в гуцульську душу і створити кілька чудових портретів горян, зокрема Олекси Довбуша. У ньому відчувається ностальгія за колишнім Радянським Союзом і водночас він не сумнівається у тому, що голод 1933-го, під час якого згинули його батько, мама, брат і сестра, — злочинна акція тієї ж таки радянської системи.

      Можливо, клубок цих протиріч — рушійна сила, поза сумнівом, талановитого художника Івана Лободи?

•о завершення восьмого десятка йому — рукою подати. Хоч-не-хоч треба якось підсумовувати життя. У такому віці спогади про власну молодість позначені особливою сентиментальністю, а вкладені в юну голову ідеологічні цінності, як солі остеохондрозу, з роками стають ще менш «розчинними» і декому їх доводиться носити до останку.

      Іван Лобода потрапив у Західну Україну волею воєнного випадку. Після закінчення школи молодших командирів зенітної артилерії його направили на фронт, який тоді котився на захід через Галичину. Перше бойове розгортання під Тернополем «освятили» бомбардувальники з чорними хрестами на крилах, після нальоту яких оглушеного і «втрамбованого» по шию в землю сержанта відкопали однополчани і доставили у військовий госпіталь, розгорнутий в Івано-Франківську. Згодом малярські здібності привели його в оперативний відділ штабу З8-ї армії, де виконував креслярські роботи. На той час гітлерівська Німеччина вже капітулювала і ворогом №1 на західноукраїнських теренах для радянських Збройних сил стала Українська Повстанська армія. Сержант Лобода перемальовував «на чистовик» схеми тактичних операцій, накреслені радянськими військовиками. Він був знайомий із вищими чинами 38-ї армії, зокрема її командуючим Кирилом Москаленком, і так проникся відповідальністю боротьби з «буржуазними націоналістами», що не заспокоїться дотепер. Можливо, просто законсервувалася ідеологічна злість — наше минуле занадто політизоване. А може, з потужним протестним рухом галичан наприкінці вісімдесятих — початку дев'яностих років минулого століття в нього асоціюється розпад СРСР і знецінення на власній ощадній книжці 75 тисяч рублів. Окрім того, Радянський Союз для нього — це спогади про молодість, здобуту вищу освіту, відносно заможне життя художника та престижні виставки у Москві. Однак на совісті тієї партійно-радянської системи — втрата сім'ї і сирітство. Найвиразніші спогади дитинства пов'язані з голодом 1933 року. Було тоді хлопцеві сім літ.

      «Усе і зараз стоїть перед очима: як братуха помер, сестра, — ділиться враженнями Іван Іванович. — Мама клала їх на візок і везла хоронити. Батько лежав на печі напівмертвий. На вулицях валялися трупи односельчан. Надії на виживання не залишилося зовсім. Тоді мама, котра була родом iз Воронезької області, з тамтешнього українського села, спорядила у торбинку білизну та рушничок, перехрестила мене, і я пішов у Глобино на залізничну станцію, за 25 кілометрів від мого села Кринки, аби добратися до родичів у Росію. Страшенно хотілося їсти. Від голоду почали пухнути ноги. У селі Катеринівка знайшов мамину подругу, яка мене ще малим колисала. Вона поплакала наді мною, сказала, що її смерть уже близько. Дала на дорогу два мишіяники (з чорних зерен цього бур'яну пекли такі коржики) і попередила, щоб не їв обидва відразу, бо вмру. Було це 25—27 квітня — пік голоду: ні плоди ще не достигли, ні трава не виросла.

      Переспавши ніч під телефонним стовпом, наступного дня добрався до Глобино. На невеликій станції — натовп людей і гори трупів. У міста селян не пускали, аби побільше виморити. Це була політика Росії, радянського керівництва, бо коли я потрапив у Воронезьку область, то там голодом і не пахло. Етнічні росіяни зустрічали українців вороже: «Проклятиє хохли, работать на землє нє хотєлі, а тєпєрь прієхалі наш хлєб жрать».

      Доїхати до Кременчука йому тоді випадково допоміг батьків знайомий міліціонер. Перебувши літо й зиму в Росії, він наступного року повернувся додому. У хаті вже господарювали чужі люди. Довелося йти у школу-інтернат. Другий найяскравіший епізод того періоду пов'язаний зi знайденим малим Лободою скарбом. Школа-інтернат містилася у колишньому палаці царського генерала. На той час Кринками ще ходили жваві розповіді про коробку із золотом, нібито закопану десь у генеральському саду на початку Громадянської війни. Тоді пізнього вечора на подвір'я Антона Кривобока, оселя якого знаходилася на краю села, заскочила якась банда і змусила господаря показувати дорогу до палацу. Того вечора в Антона гостював генеральський слуга і, почувши про наміри бандитів пограбувати його панів, подався навпростець, городами, аби попередити про напад. Генеральша миттю скидала наявні в родині коштовності в жерстяну коробку з-під цукерок і зарила в землю метрів за триста від палацу в скопаному саду. Оскільки бариня перебувала в шоковому стані і стояла темрява, хоч око виколи, ні наступного дня, ні опісля знайти «золоту» схованку не вдалося. Згодом генеральша кудись виїхала з села, а вся місцевість заросла травою.

      У 1934 році старий сад викорчували і там побудувався голова кооперації.

      «Якось я йшов з дерев'яною палицею стежкою повз виораний город, — пригадує Іван Іванович, — і побачив, що з-під землі виглядає кут металевої коробки. Коли підважив, то через зотлілу жерсть на чорну землю висипалася купа золота. Я понабивав ним кишені і напхав за пазуху. Через кілька хвилин про мою знахідку знали всі Кринки. У школі мене змусили скласти весь скарб на парту. Крім перснів та сережок, там був важкий золотий ланцюг, а на ньому — кулон з брильянтом. Усі цінності забрали голова колгоспу та кладовщик і поїхали в Кременчук. По дорозі їх перестріли працівники НКВС і конфіскували золото. Я ж проплакав цілу ніч від жалю, що не приховав собі хоч якусь річ. Коли вранці взувався, то з онучі випав золотий перстень, що дивом потрапив у чобіт. Його за 5 карбованців я продав старшому двоюрідному братові, а на виручені гроші купив два м'ячі й кілограм цукерок. Оце і вся винагорода, хоча в обласній газеті написали, що піонер Іван Лобода знайшов великий скарб й отримав премію у розмірі 25 відсотків від його вартості. Насправді ж я отримав дулю з маком».

        З родині Лободів до малярства хисту не мав ніхто, принаймні не брав до рук ні олівця, ні пензля. Чи то талант до пори до часу дрімав у сімейних генах, чи Господь персонально подарував його лише Івану-молодшому, гадати важко, але успіх прийшов до нього з першої спроби. У 1934 році обласна молодіжна газета «На зміну» вмістила на першій шпальті репродукції портретів Тараса Шевченка та Олександра Пушкіна з нагоди їхніх ювілейних днів народження. Іванові захотілося скопіювати обидва портрети. Дебют виявився настільки вдалим, що про його малярську майстерність заговорили по цілому інтернату. Він став відомою особою, започаткувавши 70 років тому свою Шевченкіану.

      У 1938 році за портрети Сталіна, Леніна, Карла Маркса і, знову ж таки, Шевченка, намальовані вугіллям на коленкорі, він отримав у Полтаві першу солідну премію — 500 карбованців, на які можна було купити аж дві корови.

      Малював залюбки. Це заняття йому справді дуже подобалося, але був у житті період, коли Іван Лобода опинився на роздоріжжі між двома музами. Навчаючись у столичній художній школі, він успішно пройшов випробування і був зарахований на вокальне відділення Київської консерваторії. Невідомо, як би далі склалася його доля, якби різко не запротестував директор школи: «Що, співати? Ти добре подумав? Сьогодні голос є, завтра — немає, а малювати будеш до гробової дошки і купатимешся у грошах».

      Директорські слова виявилися пророчими. Пензля відтоді Лобода не полишав ніколи і жив, за власним зізнанням, досить як для радянської людини заможно. В Івано-Франківськ удруге потрапив за розподілом.

        Скільки всього він намалював портретів Кобзаря, тепер уже точно пригадати не може. Частина зберігається в обласному центрі Прикарпаття, одне двометрове полотно з зображенням Тараса Григоровича залишилося в Моринцях, решта розійшлися по світу, зокрема й за океан. Ідея довершити Шевченкіану ще вісьмома портретами, присвятивши її 190-річчю від дня народження Кобзаря, виникла несподівано, але за її реалізацію митець узявся з особливим завзяттям: «Відчуваю, що до Шевченкового 200-річчя я не доживу, тому треба було поспішати. Хоча, чесно кажучи, і сам не сподівався, що зможу зробити це за півроку. Малював щодня. На початку роботи я важив 72 кілограми, а по завершеннi — тільки 64. Вісім кілограмів моєї живої ваги «пішло» на Шевченка. Обличчя змальовував з його відомих портретів, а тулуб — з натури. Для одного портрета, приміром, позував знайомий офіцер-відставник. Роботи, сподіваюся, вдалися».

      За своє тривале творче життя, окрім улюбленого Шевченка, він перемалював чи не всіх класиків марксизму-ленінізму та їхніх послідовників, включаючи Леоніда Брежнєва, написав десятки портретів героїв Радянського Союзу, соціалістичної праці та радянських космонавтів. При цьому не цурався натюрмортів, пейзажів та широкоформатних полотен, таких, скажімо, як в'їзд Богдана Хмельницького на площу перед Софіївським собором при великому зібранні киян.

      Тримати в руках пензля він збирається якомога довше, по можливості — аж до «гробової дошки», як пророкував директор столичної художньої школи. А що не домалює, продовжить 43-річний син Тарас — теж професійний художник. Щоправда, він, на відміну від батька, працює в більш модерному, ніж соціалістичний реалізм, стилі й швидко призвичаївся до європейських стандартів життя. Придбав квартиру в Празі, де мешкає вже 6 років, і вважає тамтешнє життя значно комфортнішим за українське. У чеській столиці вийшов респектабельний каталог робіт Лободи-молодшого переважно з портретами красунь, зокрема «ходової» оголеної натури. Має дар Божий і Тарасова донька. Однак, якщо й вона обере малярство за фах, то, напевне, вже не вважатиметься українською художницею. Вочевидь, у Празі дівчина за кілька років приживеться швидше, ніж її дід за півстоліття на Прикарпатті, але навряд чи вона малюватиме Шевченка.

Степан ГРАЖДА.