Митець у чиновницькій шкурі,

Чиновник і митець... Їх завжди протиставляють. І побутує думка, що другий апріорі не може бути першим. Не той склад розуму, мовляв, не та духовна організація, зовсім інше сприйняття світу. І якщо деякі чиновники, приміром, пишуть непогані вірші і малюють гарні картини, то митцеві на посаді держслужбовця успіху не досягти. Принаймні в такій державі, як Україна. На підтвердження цього і справді можна навести чимало переконливих прикладів. А от відомому поету–пісняру і виконавцю Олександру Смику вдалося довести протилежне. Вже майже три роки він очолює міське управління культури і мистецтв у Тернополі. За цей час в обласному центрі культурне життя не просто пожвавилось, а й набуло суттєво іншої, вищої якості, переможно залишивши позаду примітивну «шароварщину» та іже з нею і наповнившись цікавими сучасними проектами. І це при тому, що глобальні проблеми української культури нікуди з Тернополя не поділися. Я вирішила розпитати, як це Смикові вдалося, наперед знаючи (бо давно знайома з цією людиною, тому, до речі, дозволю собі і звертання на «ти»), що почую багато цікавих для загалу речей.

«Усі ідеї стикаються з архаїчною системою адміністрування»

— Почнемо з того, що ця посада дозволила тобі побачити всі проблеми нашої культури та мистецтв з іншого боку, ніж коли ти сприймав їх як людина творча. Що ж найважливіше ти побачив?

— Спочатку мушу зауважити, що певний досвід такої роботи — комунікативний, організаційний, без якого тут просто не обійтися — у мене вже все–таки був. Знав і про різні «підводні камені», бо свого часу працював у Рівному начальником відділу міжнародних зв’язків. А побачив я, зокрема, те, що всі твої ідеї стикаються із специфічною, архаїчною і нікому — тепер я вже в цьому твердо переконаний — не потрібною системою адміністрування культури. Культурну галузь України взагалі в жодному разі не можна залишати в такому стані, як вона є зараз, бо це призводить тільки до неефективного розпорошення величезних коштів. Самодіяльний підхід до мистецтва, який виправдовував себе в 50—70–ті роки, давно себе пережив. А разом із ним віджила потреба, приміром, у величезних палацах культури. Зразковий колектив у такому має дві ставки і кілька виступів на рік. Я розумію, що репетиції мають десь відбуватися. Але чому, скажімо, не можна брати фахівців на певний термін і під певний проект? І щоб вони при цьому не почувалися обділеними і не оперували крилатою фразою всіх бюджетників України «Яка зарплата — така й робота»? Культуру давно час перевести на контрактну і гонорарну основу. Бо тільки так можна забезпечувати якісні заходи, запрошуючи справді талановитих людей, а також давати можливість розвиватися творчій молоді.

Усі традиційно волають, що нема коштів! Так, їх немає, але чому?! Тому що вони розпорошуються на фіксовану зарплату. Чи робить людина щось справді потрібне, чи ні, а зарплату цю отримує, що в цілому по Україні складає величезні суми. І тому друге, що необхідно — це проектна система заходів і акцій, а не система одного рядка. Причому щоб проекти були виписані до початку року і закладені в бюджет. Ось є у нас в Тернополі чудовий проект — «Джаз–фест». Його реалізовує громадська організація, а управління культури, вкладаючи лише дуже скромні бюджетні кошти, сприяє їй у цьому. І якби, наприклад, танцювальні колективи подавали відповідні заявки на участь у різних заходах упродовж певного періоду, то й кошториси були б чіткими, прозорими, і не розпорошували фінанси. І якщо нема гідних цікавих проектів — значить, перекидати в такому разі кошти на іншу галузь, де вони можуть працювати ефективніше.

Згадаю ще одну популярну в культурно–мистецькому середовищі фразу — «Аби не заважали!». Так–от, я переконався, що управління культури не тільки не заважають, а, навпаки, всіляко сприяють реалізації творчих проектів і задумів. Якщо, звичайно, питання поставлене правильно і якщо люди хочуть розуміти, що існують рамки бюджету, документи виконавчої влади, які не можна порушити, нагляд правоохоронних органів, урешті–решт. Не подобається мені і те, що громадські організації часто сприймають працівників управління культури, наче якусь обслугу. Приходять, скажімо, представники спілки «афганців» чи «чорнобильців» напередодні своєї дати і кажуть — «А нам би зробити те і те». Люди добрі, та не вам би зробити, а вам би допомогти! Озвучення забезпечити, сценарій написати тощо. До речі, у штаті міського управління культури — всього чотири (!) особи. А ще ж є купа щоденних заходів на кшталт Дня медика і Дня комунальника. А ще — купа різних нарад. А чи не найбільший нонсенс нашої адміністративної системи — це те, що управління культури несе відповідальність і за доріжки в парках, і за роботу фонтанів, і за справність дитячих гойдалок, і за пожежну безпеку під час заходів, і чого тільки в тому переліку нема. Скажіть на милість, хіба не ефективніше і логічніше, якби цим займався якийсь підрозділ ЖКГ? Окреме питання — це бюрократія. Море часу йде на написання відповідей , запитів та звітів у різні інстанції. І без наказу неможливо ні букет купити, ні вінок на могилу покласти. А якщо, приміром, провалиться дах музичної школи, то опиняєшся перед маразматичною проблемою, що відповідна стаття витрат, виявляється, існує лише для капітального будівництва з усіма додатковими супровідними затратами (знову ж таки розпорошування і без того дефіцитних коштів). А захищені статті взагалі є тільки на зарплату. Що ж до поточного ремонту, то викручуйся, як сам знаєш, — вишукуй, випрошуй. Начальник управління культури сьогодні — це постійний прохач. Тим часом як він, як польовий командир, мав би бути забезпечений своєрідною системою швидкого реагування на проблеми, що виникають. Так само, як директор школи — мати у своєму розпорядженні кошти на заміну вікон, якщо у навчальному закладі виникла така потреба. Причому без тяганини і зайвої бюрократії через заяви, рішення, засідання виконкому, дозволи...

Перетворений раніше на базар кінотеатр став багатофункціональним культурним закладом

— Попри купу об’єктивних проблем тобі вдалося зробити багато, і це не комплімент. Які з досягнень вважаєш найважливішими?

— Я визначав пріоритети, виходячи з аналізу ситуації. Ось, приміром, старий кінотеатр «Перемога», який уже було перетворили у справжній базар. Тепер там маємо «Український дім» із великим виставковим залом (єдине місце, до речі, де можуть виставлятися і не члени творчих спілок, що важливо), з подіумом, де відновилися дні моди, причому збережено і сам кінозал. Відкрили і довго зачинений раніше кінотеатр на вулиці Франка. Знайшли можливість придбання нових інструментів для музичних шкіл, що не робилося з 1979 року. В ці школи взагалі вдалося вдихнути нове життя відкриттям там естрадних відділів. Зараз налагоджуємо співробітництво з вузами, де є відповідні факультети, тож у дітей з’явилася наступна сходинка.

Довго думав, як рятувати бібліотеки, і придумав. Першими в Україні ми почали проводити бібліофести — з карнавалами, конкурсами, зустрічами письменників із читачами тощо. А також створювати бібліотеки–музеї. Перша така, «Літературне Тернопілля», допомогла об’єднати й активізувати письменників. У цьому році в бібліотеках запрацюють ще музей іграшки, фольк–центр та центр дитячого дозвілля. Для того ж, щоб об’єднати все в систему, розроблено програму «Тернопілля — духовний центр України», куди у вигляді гри входять і всі найцікавіші туристичні об’єкти області. Система — це дуже важливо, бо у ній логічно знаходиться місце для кожного. У нас же і в культурі, і в державі, і в політиці все нагадує вислів «Кожний ховрах — агроном», це коли кожний бачить лише своє, але ні загальної ситуації, ні перспективи. За 22 роки навіть ідеологія ще не прописана, тому і маємо безлад. Основа ж ідеології — це культура! І якщо ми сьогодні закриємо хоч один музей, бібліотеку чи музичний колектив — ми вже втратимо їх назавжди, бо наявні фінанси і кошториси не дозволять відкрити їх знову. Про це пам’ятаю зажди, коли надходить пропозиція зекономити таким чином.

Горджуся нашим відкритим європейським міжнародним (і міжконфесійним) конкурсом духовної пісні «Я там, де є благословення». Цьогоріч він проходив уже втретє і зібрав понад півтори тисячі учасників. Започаткували також «Прем’єр–фест», цікавий для творчих людей тим, що дає можливість відразу представляти нові твори широкій публіці. Зараз проводимо в Тернополі скульптурний пленер, роботи якого стануть оригінальною окрасою міста. Отримав розвиток креативний проект «Бункер муз». Його реалізовують підприємці, які тягнуться до мистецтва, а ми лише допомогли з художньою «начинкою». Однак для будь–яких підприємців домінантою залишається бізнес. Мистецтво ПОВИННА фінансувати держава. Вона просто зобов’язана це робити, щоб культура не опинялася на рівні плінтуса.

«Меценатство зараз в Україні — фіктивне!»

— Знаю, що ти маєш особливу думку щодо меценатства...

— Поділюсь переконанням, яке отримав разом із досвідом на цій посаді і яке залишиться вже до кінця життя. Меценатство зараз в Україні — фіктивне! Бо справжнє — це глибока потреба душі. У нас же воно або ситуативне, або пов’язане з політикою. Так перед виборами всі кандидати один поперед одного створюють різні фонди і активно всім допомагають. А зараз наведу приклад нещирості і ницості у ставленні до своєї культури, до культурних проектів. Навесні двоє відомих тернопільських підприємців наче змагання влаштували, хто є більшим меценатом щодо робіт Пінзеля — так, що і сміх, і гріх. Тим часом в області нема жодного пам’ятника цьому славетному скульптору. Тобто сам він, виготовлений заслуженим скульптором України Ярославом Мотикою, є — зберігається у мене в Саду скульптур. А от коштів на встановлення знайти годі. Ну але головний приклад не цей. До сторіччя обласного краєзнавчого музею придумав акцію «Рами для картини від галицької родини», щоб допомогти обрамити колекцію чудових портретів ХІХ століття. На гідну раму для такої картини треба від 500 до 1000 гривень. Взамін прізвище родини благодійника було б назавжди закарбовано на рамі музейного експонату. З відповідним листом від управління культури я обійшов усіх — і так званих меценатів, і бізнесменів, і депутатів. І що ти думаєш? Зголосилась одна людина! І подібних прикладів за час свого перебування на посаді начальника управління культури можу навести багато. Така ж ситуація завжди з меморіальними дошками і пам’ятниками. Всі кричать, яка це видатна особа і як важливо увічнити, а коли доходить до справи, то у небідних людей, які кричали чи не найголосніше, чомусь не знаходиться навіть кількасот гривень. Колись назву і прізвища, і цифри — і хай мене ненавидять. Бо, може, це стане для когось гіркою, але помічною пілюлею.

«Єдине, що дарує радість, це коли результати старань роблять щасливими інших»

— Скажи відверто — не шкодуєш, що добровільно вліз у «шкуру» чиновника?

— Так, я шкодую! І це при тому, що мені ще пощастило і з мером, і з командою. Митець належить собі і має час на втілення власних ідей та проектів. Тут же, працюючи по суті без вихідних і на скромну зарплату, треба викладатися для реалізації інших, а в результаті часто ще й залишатися без вини винним.

Ще один жахливий нюанс — це упередженість людей, що всі чиновники такі–сякі, відповідно і ЗМІ чешуть усіх під одну гребінку. А ще я не витримую державного обману. Для мене неприйнятно працювати державним посадовцем у державі, яка обдурює. Де, наприклад, з екранів центрального ТБ переконують, що з коштами для місцевих бюджетів усе гаразд, а насправді їх із казначейства отримати неможливо, і управління місяцями не може проплатити елементарні речі.

Єдине, що дарує радість і дає сили працювати, це коли результати старань роблять щасливими інших. Коли тернопільські діти, приміром, повертаються з конкурсів із високими нагородами.

«Необхідні люди, які хочуть бачити перспективи розвитку держави, а не лише власної кар’єри»

— І все–таки навіть в умовах постійних посадових цейтноту і стресу у тебе вистачало енергії і натхнення, щоб творити.

— Я митець, і без цього не можу. Провів авторський концерт до свого 55–річчя. Видав двотомник поезій, написав книжку «До неба і вище», зараз завершую ще дві. З’явився і новий диск із піснями під назвою «Межа», де половину складають історичні пісні про УНР.

Маю цікавий громадський проект, але наразі нема коштів для його реалізації. Розробив і ще один перспективний проект «Інтелектуальний Банк України». Але, щоб його втілити, це знову ж таки треба йти по гроші до якогось політика чи й кількох, а потім «відпрацьовувати». А тут необхідні люди, які хочуть бачити перспективи розвитку держави, а не власної політичної кар’єри. Не хочу, щоб використовували моє ім’я. Взагалі намагаюся жити так, щоб не давати поживи чорним ротам. Так мені — чистіше!

«По всій Україні шукаю шарманку»

— А що з твоїми унікальними дітищами — Будинком творчості і Садом скульптур? І які плани на майбутнє?

— Будинок (мальовнича садиба в Кременецькому районі на Тернопільщині. — Авт.) виставлений на продаж, а для скульптур шукаю місце. Державі я їх точно не подарую, бо не бачу держави, а так би з радістю. Щодо майбутнього, то не думаю, що залишусь у Тернополі. Місто гарне і людей хороших багато, але проблема провінційності присутня. І навіть у середовищі інтелігенції багато таких, яким аби лише хапнути щось. До того ж я тут, здається, вже зробив усе, що міг, нехай інші зроблять більше і краще. Взагалі поет — це людина Всесвіту. І мрія у мене знаєш яка? По всій Україні шукаю зараз шарманку. І коли вже залишу цей кабінет, то хотів би у вихідні дарувати з нею радість людям (з гітарою у 56 і після трьох інфарктів, на жаль, довго не вистою). А ще — ні від кого не залежати і подорожувати світом.

ДОСЬЄ «УМ»

Смик Олександр Іванович

Народився 26 жовтня 1957 року в селі Грузьке Кролевецького району Сумської області. Бард, поет, драматург .Член п’яти національних спілок України: письменників, театральних діячів, кобзарів, журналістів та Всеукраїнської музичної спілки. Автор концепції музичних фестивалів «Оберіг», «Тарас Бульба», «Вивих», «Повстанські ночі», «Лаба», «Золоте підпілля», «Зелений цвіт — цвіт надії», «Кобзарські сезони Волині», творчий керівник «заробітчанського» мистецько–соціального проекту «Чужина». Організатор першого в Україні приватного Будинку творчості «Потік Ірва» і власник унікального Саду скульптур. Лауреат премій:«Визнання» Краківської конфратерні поетів, імені Василя Стуса, Всеукраїнської літературно–мистецької премії ім. Братів Лепких. Автор 20 книг, 26 власних дисків, багатьох популярних пісень.