Зухвало, проте сакрально

Попри «немодність» релігійної тематики у сучасному мистецтві, її інтерпретації, переосмислення та навіть алюзії нерідко зустрічаються у творах молодих авторів. Якщо раніше релігійна тематика у творчості була, скоріше, ознакою зрілого стилю, то тепер біблійні сюжети слугують чи не найкращим засобом епатажу та гротескного підсилення месиджу картини. Нарівні з корифеями концептуального мистецтва в цій царині знаходиться місце майстрам традиційного живопису, котрі створюють картини у напрямi сакрального мистецтва. Але це аж ніяк не ікони, а радше естетичне зображення біблійних мотивів на полотні.

Переосмислюючи історію

Повертаючись на сотню років назад, можна сказати, що присутність релігійних сюжетів у творчості художника була чи не найважливішою складовою доброго стилю. По–перше, такою була вимога Петербурзької академії мистецтв — єдиного образотворчого навчального закладу, де український художник міг наприкінці ХІX — на початку ХХ ст. отримати належну освіту. До того ж у ті часи вміння оживити старозаповітні та новозаповітні сюжети цілком добре оплачувалось, адже Біблія, нарівні з історичним живописом, була найблагороднішим та найприбутковішим підґрунтям для майбутнього полотна.

Для порівняння, сучасний митець свою художню дійсність налаштовує одразу в кількох напрямах, серед яких біблійні мотиви — це, швидше, переосмислення релігії у контексті історії, як–то старовинний сакральний живопис, радянські часи та його тотальна заборона, і діалог релігії з сучасністю, її рефлексії у теперішній повсякденності, що все частіше стає тлом для українського живописця–постмодерніста. Такі корифеї сучарту, як Арсен Савадов, Олег Тістол, Василь Цагалов, Ілля Чічкан, не раз вписували у картини побуту настрій сакральності. Або ж навпаки, як у випадку з Олександром Ройтбурдом, коли у священні сюжети митець додавав нотки поп–арту.

«Професія художника передбачає загострені реакції на ірраціональні, метафізичні, релігійні та будь–які інші явища духовного життя, — вважає Богдана Пінчевська, поетеса та мистецтвознавець, — формальне переосмислення релігійних сюжетів врешті є, можливо, ледь не єдиною формою думки про релігію, доступною сучасникам, тим більше — митцям, тим більше — тим, хто народився і виріс у тій частині земної поверхні, яку наразі модно називати «пострадянським простором».

Біблійний поп–арт

Вищезгаданий Олександр Ройтбурд популярність за межами України отримав, зокрема, завдяки сміливому циклу картин «Ройтбурд vs Караваджо», де на тлі монументальних творів славетного італійця створив власні графічні абстракті образи, встановивши таким чином такий собі діалог культур та субкультур. Одна з таких картин у 2009 році на аукціоні Phillips de Pury & Company була продана за рекордну для українського художника суму — 97 тисяч доларів.

Сам художник у питанні рефлексії на цю тему вже давно визначився: «Я не хочу мати відношення до релігії як такої. Вважаю, що це висунуте відродження духовності веде нас у нове середньовіччя. Хоча серед служителів культу є дуже симпатичні, інтелігентні, глибокі, освічені й віруючі люди. Але в цілому конфесії нагадують мені суміш не дуже приємного бізнесу з не дуже чистою політикою». Втім Олександр Ройтбурд зізнається, що певна вища сила у його картині світу присутня, і прийняття саме етичної сторони релігійних вчень, а не «фольклорно–казкової», для нього є ключовим.

Продовжуючи тему біблійних сюжетів, за скандальністю Ройтбурда може перевершити хіба що Арсен Савадов. За 20 років мистецької кар’єри Савадов щораз привертає увагу громадськості новим шокуючим проектом на кшталт серії фото працівників шахти у балетних пачках («Донбас Шоколад»), чи моделей від кутюр у розритих могилах («Караїмський цвинтар»), або ж справжніх трупів у побутових сценах «хрущовок» («Книга мертвих»). У 2000 році серією полотен монахів у потойбічних підземеллях, така собі імітація фресок Джотто, митець спровокував черговий скандал — у Росії заборону на експонування його картин вимагали представники церкви.

«У моїх роботах немає тиску ідеології, а є арт, — відповідає на це Савадов, — Ченці завжди жили в скитах і штольнях. У нас вся Лавра порита, вся гора Київська». У судженнях про релігійність митець відкидає будь–яке богохульство, що йому повсякчас приписують: « Я комплементарний до креаціонізму, до того, що всі народжені від Бога. А проте ми ж і є «орфеї», ми ж і є репрезентації Бога. Чиїми руками він красить свою славу? Тут немає подвійних стандартів. Потрібно бути дурнем або молодим, щоб вважати, що художник протистоїть Богу. Потрібно не читати Достоєвського, не читати Камю. Потрібно взагалі не читати, щоб так мислити. З Богом сперечаються лише ті, хто не бачив вибуху бомби, інсульту, як на руках помирає батько. Коли ти плюсуєш це все, коли стаєш чоловіком, то розумієш, що краще, щоб Він був. Бо інакше все дозволено».

«Бог не в іконі сидить»

В Україні продовжують малювати на сакральну тематику у доволі традиційному ключі, лише деінде розбавляючи його абстрактними нотами. Водночас намагання розширити канон сакрального мистецтва наразі набуває все більшої популярності. У 2010 році у Львові було відкрито галерею сучасного сакрального мистецтва Iconart, де виставляються зразки релігійного малярства знаних львівських художників Петра Гуменюка, Іванки Крип’якевич–Димид, Оксани Романів–Тріски, Люби Яцків та представників інших українських шкіл сакрального мистецтва — Олександра Антонюка, Андрія Коваленка, Ольги Ковтун. Ще один приклад стрімкої популярності сакрального мистецтва — проект «Сакральний простір», що відбувся у Львові в травні цього року. У рамках проекту молоді митці з усієї країни представили своє бачення сакральної тематики, вираженої у формах інсталяцій, живопису, скульптури, відео–арту тощо.

Утім навіть у таких випадках митці зустрічають агресію вірян. Куратор львівської галереї «Дзиґа» Влодко Кауфман проект «Сакральний простір» називає чи не найкращим засобом подолання такої агресії: «Чим більше таких проектів відбуватиметься, тим більше буде з’являтися у свідомості звичайного прочанина толерантності. Проблема у поверховому сприйнятті — багато людей не розуміють, що Бог не в іконі сидить, а у свідомості». На переконання Кауфмана, поняття релігійного мистецтва і світського не можна плутати. «Не можна церковне явище чи предмет, який обслуговує релігійні потреби, назвати твором. Це не твір, це річ, яка є посередником між прочанином і Богом. Усе це знаходиться в середовищі, яке називається «церква». Ікона — це не твір. Якщо це світське явище, то ікона може бути твором у контексті ідеології художника, — пояснює митець — Між вірою і церквою є величезна прірва — так само, як між церквою і прочанами. У більшості людей, на превеликий жаль, віра починається і закінчується на порозі церкви».

Таким чином, молоде мистецтво переймає традицію отців і послуговується старими як світ сюжетами. У випадку з українським постмодернізмом Біблія залишається найбільш цитованим джерелом, яке, втім, стає складніше розгледіти під шаром фарби з балончика. «Мистецтво не має меж чи повсякчас нагадує про їх умовність, стверджуючи певні тези винятково для того, щоб якомога швидше їх спростувати, — впевнена Богдана Пінчевська. — Тому біблійна тема в сучасному мистецтві є закономірною. Навіть очікуваною несподіванкою, логічним продовженням одного з магістральних її напрямів».