Отруйна лілея всередині нас

Модного й дотепер Бориса Віана пробували екранізувати ще за життя письменника. Як відомо, у 1958 році під час перегляду однієї з таких екранних проб у залі паризького кінотеатру «Марбеф» письменник зустрів свою смерть. Тривіальна причина — серцева недостатність. Всі знали, як критично ставився Віан до намагань кіношників поставити його твори під приціл кінокамери. Злощасну стрічку, екранізацію його бестселера «Я прийду плюнути на ваші могили» — останнє, що подивився письменник перед смертю, — Віан зненавидів iз першого дня зйомок, потому вимагав від продюсерів прибрати його ім’я з титрів. Відтоді існує думка, що Бориса Віана у могилу звела саме «магія кіно».

Із виходом у прокат екранної варіації «Піни днів» мимоволі у думках зринає містична історія смерті її автора. Однак якби Борисові Віану довелося побачити результат копіткої праці Мішеля Гондрі, автора, певно, вразила б та відданість деталям, з якою режисер підійшов до екранізації.

Молодий гультяй Колен (Ромен Дюріс) живе у фантастичному світі, де кімнати округляються від звуків джазу, черевики тікають від власника, наче пустотливі цуценята, а дверний дзвінок бігає по стінах, наче тарган. Багатій щодня бавиться з власним винаходом — піаніно, що робить коктейлі, харчується авторськими стравами свого шеф–кухаря Ніколя та проводить вечори за роздумами над останнім твором філософа Жана Соля–Партра (натяк, звісно, на Жана–Поля Сартра) у компанії друга–інтелектуала Шика. У безхмарному житті Колена з’являється не менш безтурботна Хлоя (Одрі Тоту). Молоді беруть шлюб, однак під час медового місяця наречена починає страждати від болю у грудях. В легенях Хлої оселяється водяна лілія.

Сюрреалістичний роман «Піна днів» уже мав два екранних та одне театральне втілення. В 1968 році французький режисер Чарльз Белмонт зняв власну, доволі прозаїчну інтерпретацію роману, а в 2001–му японець Го Рідзю фантастичну складову світу двох юних мрійників Колена та Хлої показав, радше, метафорично.

Із перших кадрів «новітньої» «Піни днів» стає зрозуміло, що до твору режисер підійшов, засукавши рукави. Візіонер та любитель магічного реалізму Мішель Гондрі вже давно закріпився у сучасному кіно у статусі одного з найвинахідливіших постановників. Фантастичні світи, створені ним у «Науці сну» і «Вічному сяйві чистого розуму», — це рукотворні чудеса та вигадлива комп’ютерна графіка. Не дивно, що не менш абсурдний за формою роман Бориса Віана — його стихія. Режисер несамовито захопився перенесенням на екран віанівського абсурдизму і навіть розбавив його власними прийомами (чого вартий ретро–футуристичний антураж картини).

Прийоми, за які Гондрі називають живим магом кіно, у даному випадку вже на середині фільму виходять на передній план і стають основою сюжету. Здається, режисер забув, що в романі сюрреалістичний світ героїв — спосіб відторгнення від реальності, до якої Колен та Хлоя зрештою прийдуть під кінець фільму. Втім у своїй захопленості візіями Гондрі доволі натуралістично підходить до усвідомлення суворого світу. З хворобою Хлої у «Піну днів» приходить сірість, а під кінець фільму діючих осіб буде важко розгледіти під гнітом чорно–білого тла та «мертвих декорацій» (зруйнований будинок, сухий ліс). У багатія Колена закінчились гроші, і чоловіку доводиться вперше в житті працювати, аби вилікувати свою дружину. Ідею безбарвності світу, яка приходить до людей iз бідністю і потребою працювати, Віан втілив як підлітковий спротив «дорослому життю». Вічний хуліган Гондрі його ідею підтримав, затемнюючи екран із кожним хворобливим кашлем Хлої та витраченим «дублезвоном» (напрочуд інфантильна назва грошової одиниці).

Глядачам, що не читали роман, до такої полярності настроїв буде важко звикнути. По суті своїй Гондрі — оптимістичний режисер, однак навіть тут безтурботний фокусник знімає посмішку з обличчя, роблячи реверанс у бік ідеї Бориса Віана про жахливе та неминуче дорослішання, що так чи інакше несе за собою втрати.

Одразу після успішної прем’єри на Одеському міжнародному кінофестивалі стрічка Годрі стартувала у столичному прокаті.