«Україна мiж Сходом i Заходом»

Не сумніваюсь, дорогий читачу, що вам не раз доводилось і чути, і читати фразу «Україна між Сходом і Заходом». Радіо, телебачення, інтернет, газети, журнали, книги... Про «Україну між Сходом і Заходом» говорять і письменники, і вчені, і політики. Чим відрізняються їхні міркування на цю тему? По суті, нічим. Хіба що манерою думання, бо, як казав колись неперевершений іронік Володимир Державін: митець — це людина, в якої є і фантазія, і компетентність, учений — людина, в якої є лиш компетентність, а політик — людина, в якої немає ані того, ані іншого. Ясна річ, це стосується не тільки українських письменників, учених і політиків, бо фразу «Україна між Сходом і Заходом» мені доводилось читати і по–англійському (Ukraine between East and West), і по–німецькому (Ukraine zwischen Ost und West), і по–польському (Ukraina miеdzy Wschodem i Zachodem), і по–російському (Украина между Востоком и Западом), і по–сербському (Украjина између Истока и Запада)...

А що це означає по суті? Для письменника — не що інше, як спроба збагнути українську душу, для вченого — студії з ділянки компаративістики, для політика — система геополітичних координат. Та принаймні це, як казав колись Михайло Драгоманов, «фатальний поділ цивілізації на західну та східну, тоді як насправді цивілізація одна». А ще мені здається, що в усіх тих міркуваннях десь глибоко–глибоко на дні зачаїлась розгубленість. Варто лиш поглянути на обкладинки книжок про «Україну між Сходом і Заходом». Беру в руки віденсько–бернський збірник 2000 року Sprache und Literatur der Ukraine zwischen Ost und West. Дизайн обкладинки — простір, поділений навпіл по вертикалі контрастними кольорами. Беру іншу книжку — виданий у Львові 2001 року збірник есеїв блискучого візантолога й україніста Ігоря Шевченка «Україна між Сходом і Заходом: Нариси з історії культури до початку XVIII століття». Перед очима той самий простір, поділений навпіл по вертикалі контрастними кольорами... Оце він і є — візуальний образ України як питомого порубіжжя, такого собі сакраментального «між». Ні–ні, це не «дволикий Янус», чи, як сказав би Сковорода, Janus disprosopos, — це химерна, плинна, ледь не зникома тінь.

І тут мені на пам’ять приходить стара книжка відомого шведського історика, перекладача й славіста Альфреда Єнсена Taras Schewtschenko, ein ukrainisches Dichterleben, що побачила світ у Відні 1916 року. Вірніше, не так сама книжка, як її початкові слова: «Україна — це східноєвропейська мархія, невиразний пограничний край між Сходом і Заходом...» Україна–мархія, нічийне пограниччя, скіфський степ, по якому гуляють як не східні, так західні вітри... Певна річ, обкладинка, дизайнована як простір, поділений навпіл контрастними кольорами, пасувала б цій книжці просто ідеально. Але чому... чому для стороннього чоловіка, навіть для такого симпатика України, як Альфред Єнсен, моя Вітчизна постає в образі «невиразного по­граничного краю між Сходом і Заходом»?

Мабуть, тому, що ми й самі собі не надто «виразні». Писав же колись Пантелеймон Куліш у листі до Олександри Милорадовичівни: «Живе німець по–німецьки, турок по–турецьки, англичанин по–англійськи і москович по–московськи; тілько наш брат, українець, носить навиворот свою одежу». Пройде ще кілька десятиліть, і генерал–хорунжий армії УНР Юрій Тютюнник з гіркою посмішкою згадає, як він «українізував» військові частини якогось гарнізону. Мовляв, я вийшов до багатотисячної юрби й сказав: «Українці, піднесіть руки!» Здійнялось кілька рук. Тоді я дав інший наказ: «Малороси, піднесіть руки!» Рук підвелось більше. Нарешті, я наказав: «Хахли, піднесіть руки!» На цей раз руки підвело добрих три четверті юрби. Коли ж я дав наказ: «Українці, малороси й хахли, піднесіть руки!» — руки звела вся юрба. Ось так.

Чи не звідси й оті безугавні хапливі пошуки геополітичних орієнтирів, такі характерні для сучасної України? Хоча, чому тільки для сучасної? По–моєму, для нас це «вічний» сюжет. Ось, наприклад, сцена Чигиринського генерального сейму 1650 року зі славетної «Історії русів». Козаки–переможці думають–гадають, під руку якого монарха їм краще стати — польського, московського чи турецького. І хоч би на сміх хто сказав, що надіятись можна тільки на себе, на свій власний меч. Зрештою, що ж тут дивного, коли сам Хмельницький — один з найбільших революціонерів світу — починає промову з того, що протекція для України «не лише корисна, але майже необхідна, бо розсудлива людина чи добрий політик одразу помітить, що саме розташування нашого краю, відкритого навсібіч і незручного для укріплення, робить із нас іграшку незнаної долі й сліпого випадку». Що це? Прокляття географії? Може. Україна — благодатна земля, ласа для чужинців та ще й відкрита з усіх боків — ні тобі високих гір, ні тобі непролазних боліт, — усе як на долоні. Але це пояснення насправді нічого не пояснює, бо не одні ми живемо на рівнині. На рівнині живуть десятки народів. Значить, справа не в географії, справа в нас самих.

І ось тут я хотів би нагадати вам, дорогий читачу, іще одну сцену — на цей раз із роману Юрія Яновського «Чотири шаблі». Літній вечір. Париж. Сквер навпроти вежі Сен–Жак. На лавці сидять двоє: колишній повстанський маршал Михайло Остюк і таємничий чернець–чужинець. Вони розмовляють про далеку Україну. «У вас, — каже чернець, — добре вміють тільки умирати. Англійські журнали сімнадцятого століття виповнено портретами ваших гетьманів та полковників, військові спеціалісти вивчають їхні походи та переможні бої з поляками й турками, все йде до того, що на сторінку історії випливе новий могутній життєздатний народ, та все раптом летить шкереберть: гетьмани зникають, пропивши всі славні діла, полковники розкішно умирають, четвертовані, колесовані, на кіл посаджені, у мідних биках підсмажені, або стають московськими боярами, кличуть до себе воєвод і — ганьба! — стають рабами, незвойовані, неподолані на полі бою, не примушені силою до покори». «Кажете — добре вмирали?» — Остюк аж нахилився до ченця. «Умирали так, як ніхто в цілому світі не вмирав. У вас є якась гордість смерті...» «Чому ж вони не билися до загину?» «Вони були довірливі, коли ворог хотів їх ошукати, вони були нетривкі там, де треба було перечекати, вони були жалісливі там, де ворог удавав, що просить милості». Так–так, це той самий «героїзм перед лицем поразки», про який напише перегодом Наталя Кононенко–Мойл як про основну прикмету наших козацьких дум — творів величних, неймовірно глибоких, красивих і сумних аж до моторошності. Я б сказав, що наше барокове XVII століття, а може, і вся історія — це якась прехимерна варіація на тему ars bene moriendi — «мистецтва добре вмирати».

Принаймні це «вічна» тема «великої Руїни», про яку писали і козацькі літописці, і Шевченко у своєму посланні «І мертвим, і живим...», і Валер’ян Поліщук у статті 1920 року «Як дивитись на мистецтво». Пам’ятаєте? «Найтяжче проходить соціальна революція на Україні, де борються два світи. Україна знову стала на старе історичне місце, де Схід стикається з Заходом, а через те, що Схід і Захід ніколи не можуть поладнати, Україна — «велика Руїна». Проте наш народ хоче бути Сходом, бо «ex oriente lux». Так! Ми тепер Схід, ми хочемо перекинути гнилий Захід, перевернути його банкові контори, як перекинув Христос в єрусалимському храмі міняльні столи з грішми». Саме з таких настроїв і виростала візія Хвильового про «азіатський ренесанс», про Аттілу, котрий «пройде з огнем і мечем м’ятежною грозою по ланах Європи»... Але ж Хвильовий — невиправний романтик–«вітаїст». Людям, що мислили більш прагматично, як–от Сергій Пилипенко, здавалось, що український месіанізм Хвильового — то всього лиш «молодечий запал, а не реальні, продумані перспективи». Так–так, «ставка на азіатський ренесанс», — писав Пилипенко в 1926 році на шпальтах «Культури і побуту», — марна, бо «революційний рух східних народів є лише частка загального, а відродження Сходу — лише знаряддя для перевороту на Заході, і саме з цього у прийдешньому вільного Заходу маємо ми чекати на новий підйом культури, культури вже пролетарської, тимчасом як селянський Схід ще довгі десятиліття нидітиме в азіатчині». Чи не здається вам, дорогий читачу, що Сергій Пилипенко був «західником» не меншим за Хвильового? Що «психологічна Європа», без якої, як казав Хвильовий, «не обійдуться перші фаланги азіатського ренесансу», була його останньою надією?..

А вже після Другої світової війни гасло «орієнтації на ­Європу» з новою силою зазвучить у програмних заявах діячів Мистецького українського руху. Мабуть, тільки мій земляк Іван Багряний був проти всіляких «орієнтацій». «Орієнтації, — казав він у 1946 році, — потребують старці, сліпці й заблукалі. Та ще мавпи», — а потім риторично питав: — «І чому це Україна неодмінно повинна на когось орієнтуватися? Чому те не обов’язкове для інших, а обов’язкове для України? І хіба мало її й так орієнтують на ту «психологічну» Європу? Хіба, скажімо, цілий соціалізм і комунізм не є теж психологічною Європою?».

Не знаю, як вам, а мені імпонує пафос Багряного. Тим паче що «орієнтації» на Схід і на Захід проходять по живому тілу моєї Вітчизни. Маю на думці, зокрема, обридлий «міф Збруча», міф про наші «Схід» і «Захід», тобто про те, що Галичина — то одне, а Наддніпрянська Україна — щось інше. І тут я пригадую, як у своїй «Книзі спостережень» Євген Маланюк писав: «...Ми маємо якийсь антиталант у справах міфотворчості, себто творені нами міфи звичайно не лише невдалі, а й позбавлені потрібної їм дози дійсності». І як красномовний приклад поет наводив «міф Збруча», міф, який суперечив геть усьому, що він знав про Україну. До речі, це Шевченкова тема. Пам’ятаєте його чудові слова з повісті «Прогулянка...»? «Від берегів тихого Дону до крем’янистих берегів швидкоплинного Дністра одна й та сама земля, одна мова, один побут, одне обличчя народу; навіть пісні одні й ті самі. Наче одної матері діти».

Словом, коли я чую розмови наших письменників, учених і політиків про «східняків» і «західняків», про «Україну між Сходом і Заходом», на пам’ять мені приходить один епізод зі старої агіографії. Там чоловік, дивлячись на всілякі напасті, які обступають і його самого, і його рідний край, розгублено питає старого мудреця: «Отче, що нам робити?». «Стій», — відповідає старий. «Та де ж його стояти?» — знов питає той чоловік і чує у відповідь: «Стій там, де стоїш».

Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук,
професор кафедри української та світової літератури
Харківського Національного педагогічного університету
ім. Сковороди