Незвиські скарби

Чому саме цю місцину облюбували для стаціонарних стійбищ ще давні–прадавні люди, нинішні мешканці села пояснюють геніально просто й дохідливо: «А ви десь бачили таку красу?». І з ними — сучасними — важко не погодитися: тутешній Дністровський каньйон, у якому Незвисько посідає одне з найпривабливіших місць, експерти дружно зарахували до «Семи природних чудес України».

Неважко здогадатися, що колись багаті дичиною довколишні ліси, щедра рибою річка, долина з м’яким, схожим на субтропічний, кліматом та система комфортних карстових печер приваблювали сюди ще мисливців на мамонтів. Принаймні за останні майже півтора століття археологічних розкопок учені різних країн виявили тут понад десять цивілізаційних пластів, що послідовно змінювали один одного, — від епохи неоліту (Х — початок ІІІ тисячоліття до н.е.) до княжих часів. Нічого подібного на території України понині не знайдено. Перша письмова згадка про село — 1375 рік — також указує на поважний вік цього населеного пункту.

Від скребків — до горщика із золотом

Більша частина сучасного Незвиська лежить у добре захищеній від вітрів долині. З двох протилежних сторін над нею височіють дві гори — Червона й Біла. Такі назви вони отримали не через столітньої давності більшовицько–білогвардійське протистояння, а завдяки каменю–пісковику. Коли з дерев опадає листя, то червоний і білий кольо­ри здалеку видно на одній та другий гірських вершинах. Третя сільська околиця плавно «спускається» на правобережжя Дністра.

На сліди минувшини в незвиській землі можна натрапити ледь не на кожному кроці. Наконечники стріл, фрагменти посуду, скребки, кам’яні мотики і бронзові сокири селяни дотепер знаходять на своїх городах, особливо часто — під час осінньої та весняної оранок. Щасливцям інколи потрапляють до рук і справжнісінькі скарби. Переповідають, що в середині тридцятих років минулого століття на своїй нивці в урочищі Коничина убогий ґазда викопав цілий горщик давніх золотих монет і зажив на повну губу. «У нас можна почути чимало цікавих історій, — підтвер­джує сільський голова Юрій Яківчик. — Особисто я на дорогоцінні метали не натрапляв, але в потічку, що протікає побіля мого обійстя, знайшов дещо з артефактів, зокрема кам’яну сокиру, яку передав місцевим краєзнавцям. І схожих знахідок у нас — безліч».

Копати на околицях Незвиська професійні археологи почали ще в другій половині ХІХ століття. Відтоді землі цього археологічного клондайку завзято перелопачували експедиції українських, польських, англійських та російських учених. І щонайменше в трьох десятках місць їм удалося натрапити на сліди древніх культур — пізньопалеолітичні стоянки, поселення перших землеробів доби неоліту і бронзи, трипільських, скіфських та давньоруських часів.

Щодо кількості знахідок, то точної цифри нині не може назвати ніхто (лише облікованих фрагментів амфор та іншого посуду — понад півтисячі). Чимало незвиських скарбів зберігається у санкт–петербурзькому Ермітажі, Московському інституті археології, Археологічному музеї НАН України та Івано–Франківському краєзнавчому музеї. Уламки посуду, зброя та інші цінні предмети минувшини час від часу поповнюють й етнографічну збірню, розміщену в місцевій загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів.

Рятівні штольні

Окрім викопних знахідок, слави Незвиську додав особливий світ, схований під землею. Тутешні карстові печери тягнуться на десятки кілометрів. Охочих проникнути в загадкове «потойбіччя» не бракує, та застереженням для них повинні стати висновки членів івано–франківського клубу «Прометей», котрі три десятиліття тому дослідили підземелля довжиною близько кілометра, вхід до якого біля колишньої колгоспної ферми. Сполучення між печерами настільки розгалужене, що в його лабіринтах без спеціального спорядження та відповідних знань можна заблукати так легко, як у володіннях міфічного Мінотавра.

Систему природних підземель доповнюють рукотворні. «Є свідчення, що на Червоній горі, недалеко від місцевої церкви, обстеження катакомб на наявність у них покладів фосфоритів улітку 1886 року проводив австрійський гірничий інженер Адольф Пауль, — розповідає «УМ» уродженець села, кандидат історичних наук Ярослав Левкун. — На початку двадцятих років, коли Галичину окупувала Польща, видобуток цих корисних копалин було налагоджено в семи штольнях».

Та інтерес до тутешніх фосфоритів iз нез’ясованих причин швидко згас. Щоправда, підземні гірничі виробки ще прислужилися в роки війни. «Моя бабуся–небіжка Євдокія розповідала, що під час Другої світової війни, коли селом проходила лінія фронту, багато людей рятувалися від бомбардувань у штольнях на Червоній горі. В одній з них текла підземна річка із чистою водою, тому, прихопивши із собою запас харчів, там можна було протриматися дуже довго», — пояснює Юрій Яківчик.

Надзвичайно зручне, з точки зору військової стратегії, розташування Незвиська неодноразово загрожувало життю його мешканців. Як стверджують старожили, під час обох світових воєн тут точилися жорстокі бої за володіння стратегічно вигідним плацдармом. Через це Біла гора в 1916–му стала спільною могилою для кількох сотень австрійських і російських вояків та січового стрілецтва. У братській могилі в центрі села покояться останки 700 солдатів й офіцерів Радянської армії, котрі загинули в 1943–му при форсуванні Дністра.­

Дністровська «копія» Яремча

Незвисько, котре ще до війни славилося на всю округу торгівлею «заморськими» товарами, доставленими річковим флотом, та трьома водяними млинами, нині переживає не найкращі часи. В селі з населенням близько 800 осіб постійну роботу мають лише працівники бюджетної сфери. Після занепаду колгоспу «Придністров’я» і кількох спроб створити агрофірму на його руїнах колективне господарювання дійшло до ручки. Більшість працездатного населення — на заробітках у Польщі, Чехії та Росії.

Перспективи щодо пошуків роботи поближче до рідних осель — такі ж безпросвітні, як уранішні тумани над Дністром. Хоча тутешні річкові переваги разом з археологічною славою села та унікальним «печерним світом» дають незвищанам у руки туристичні козирі, які й не снилися мешканцям інших поселень. Проте ними ніхто не поспішає скористатися: у селі немає жодної «зеленої садиби», навіть найнижчого рівня «акредитації». Нема чого запропонувати й учасникам популярних сплавів по Дністру, плоти, човни й байдарки яких неодмінно кидають якорі біля незвиського берега.

«Ми дещо спізнилися з розвитком туристичної інфраструктури, — зізнається сільський голова. — Тому тепер у прискореному темпі надолужуватимемо прогаяне. Великі надії покладаємо на уродженця нашого села Михайла Короля — відомого в Івано–Франківську ресторатора. Він викупив приміщення старої школи, що за 300 метрів від Дністра. Після реконструкції там діятиме пекарня, кафе з автентичною кухнею та етнографічний музей «Світлиця прабатьків», для якого вже почали збирати експонати. Водні мандрівники зможуть там смачно поїсти, відпочити й оглянути експозиції музею. Сподіваюся, що це дасть поштовх і для появи в селі перших паростків зеленого туризму».­

Що ж до магічного впливу на прибульців незвиських ландшафтів, то в цьо­му ніхто й не сумнівається. Невигадана історія з російським військовиком, про яку авторові цих рядків розповів очевидець, — найкраще тому підтвердження. Отже, не так давно в сусіднє із Незвиськом село, розташоване вглиб Покутської височини, із Півночі Росії вперше до родичів дружини приїхав погостювати армійський полковник. Як і годиться, для гостя накрили стіл, що вгинався від наїдків та напоїв. Після ситної трапези полковник забажав негайно їхати в курортне Яремче, про яке ще на батьківщині чув багато схвальних відгуків. Позаяк дорога в Яремче неблизька (понад 100 кілометрів), а день уже хилився до вечора, то господар вирішив вдатися до вимушених хитрощів. Він посадив гостя в машину, але повіз не в Карпати, а на берег Дністра, в дивовижної краси місцину біля мосту, що з’єднує незвиське правобережжя із селом Лука. Зачарований панорамою каньйону полковник до сутінків фотографував його краєвиди, а вже вдома, на російській Півночі, по кілька разів показував друзям знімки й неодмінно повторював: «Щоб там хто не казав, а Яремче є Яремче!».