Коли ми вмирали

Історія національно–визвольних змагань завжди слабко поєднувалася з офіційною історією літератури, яка «легенди і міфи» визвольної боротьби зараховувала до етнографічної екзотики, а документальні джерела залишала літературознавцям у штатському. Здається, Петру Кралюку в романі «Сильні і одинокі», виданому «Ярославовим Валом», вдалося досягти компромісу, і художня форма його твору доповнена документальною складовою — не переписаною, як це зазвичай буває, із засекречених архівів, а вибраною з «живих» джерел народної пам’яті.

Працюючи у такому незвичному стилістичному регістрі, автор твору про відносини на західноукраїнських землях під польською окупацією, досягає дивовижного результату. По–перше, добре розуміючи владу тексту, він використовує, здавалося, давно відомі документи з історії ОУН, які, однак, набирають у романі цілком містичного флеру. Ось, наприклад, він цитує статтю 1922 року з польської газети «Бунт Млодих»: «Таємнича ОУН нині сильніша за всі українські партії, разом узяті. Вона панує над молоддю, творить загальну опінію. Працює зі страшним темпом, щоб втягнути маси в крутіж революції». І ось вже «слова «таємнича», «сильніша», «крутіж» викликали неприємні відчуття. Слідчий здригнувся, навіть зіщулився».

До речі, слідчий в романі, що за власним вишуканим єзуїтством нагадує свого колегу зі «Злочину і кари» Достоєвського, насправді родовитий шляхтич–поляк — вихований, освічений, який щодо українців послуговується гаслом з–під пера їхнього ж класика Панька Куліша («народе без пуття, без честі і поваги»). Натомість його бранець — студент львівської Політехніки, зовсім не схожий на хрестоматійного вбивцю із сокирою. «Дітвак з цим дрібненьким личком, щуплий, худорлявий (і здоров’ям не дуже похвалитися може), — міркує про нього поліціант, — тримає в своїх руках долі багатьох людей, владу над їхнім життям і смертю».

Отже, йдеться про Степана Бандеру. Сірого, непомітного підпільника на псевдо Лис, який розпочинав свою діяльність у Львові і про якого ведеться у романі з епіграфом із Зенона Красівського: «Я боявся хіба що розминутися з честю». Почавшись із розмов у кабінеті слідчого, густо приперчених рясними цитатами з українсько–польської класики, перед нами розгортається маловідома історія героїчної боротьби українських бойовиків–підпільників із польськими окупантами і заодно зі світовим більшовизмом. При цьому польська влада показана в романі цілком толерантно, слідчий чудово знає історію, читає вірші, співає пісні... «Львівські поліцаї не трактували Степана поважно. Думали: якийсь пустун. А те що русин?.. Русини теж люди».

До речі, ситуація з українцями Галичини, яка під час описуваних подій належала до Польщі і яку натхненно і цілком толерантно змальовує автор роману, до болю нагадує стан українства на період 1917 року. «Прийшов до нас якийсь чоловік, який каже, що він українець. Що воно таке? Ми його тим часом замкнули», — листували селяни до Михайла Єреміїва, редактора газети «Рада». Те саме у Кралюка: На гостинці лежало двоє чоловіків. Один уже непритомний, добре побитий. А другого били — безжалісно. Панотець почав угамовувати людей: «Ви ж християни! Забули заповідь «Не вбий»?» «То бандити! Якщо не заб’ємо їх — вони спалять село», — торочили селюки панотцю. «Христом–Богом прошу: зупиніться!» Перестали бити — щось людяне прокинулося в душах розвадівців. Василь та Дмитро очуняли. З їхніх голів текла кров, сліпила очі. Вони наблизились один до одного, взялися за руки. «Ми — члени Організації Українських Націоналістів, — сказали. — І вмираємо за Україну».

Смертей у романі Кралюка, який завершується сповіддю вбивці головного героя, чимало. Утім, жанр історичної белетристики потроху відро­джується в нашій літературі, і це, безперечно, радує. А то вже сусіди, зізнатися, сполошилися, і уславлений метр російського постмодернізму Володимир Сорокін якось цікавився у автора сих рядків, чи має українська література твір про ОУН. Здається, з виходом роману Петра Кралюка можемо відповісти ствердно.