Невидиме октанове число

Україна стрімко втрачає свою нафтопереробну промисловість. У І півріччі на українських НПЗ було перероблено трохи більше 1,5 млн. т нафти, що на 43% менше, ніж за аналогічний період минулого року. Цікаве порівняння: навіть у кризовому 2009 році ці підприємства переробили 2,5 млн. тонн. Завантаження вітчизняних заводів нині не перевищує 10% їх потужності. Всього ж шість українських НПЗ здатні перобляти 51 млн. тонн нафти на рік. Тобто ми переробляємо нафти у 34 (!!!) рази менше, ніж могли б.

Нікому не потрібний український бензин

Ситуація входить у критичну фазу не перший рік, але свого піку досягла саме зараз. Розпочалося все ще в 90–х роках, коли нафтопереробні потужності було передано Росії, а натомість отримано обіцянки продавати паливо Україні за нижчими цінами. Другого удару вітчизняні нафтопереробники зазнали в 2005 році, коли влада скасувала мито на імпорт нафтопродуктів і, як наслідок, зупинилися великі НПЗ, а робітники потрапили під скорочення. Тоді, нагадаємо, зупинилися спочатку Одеський, потім Надвірнянський (Івано–Франківська обл.) і Дрогобицький (Львівська обл.) заводи. Останнім — аж в 2012 році — став «на прикол» найтехнологічніший і найновіший Лисичанський завод, який міг переробляти до 16 млн. тонн нафти на рік.

Тож у першому півріччі нинішнього року в країні працювали тільки два заводи — Кременчуцький нафтопереробний і Шебелинський газопереробний. Найсерйозніша причина нинішнього колапсу — надмірне захоплення владою імпортом. Реалізація завезеної продукції — це швидкі гроші, які не вимагають ні турбот, ні інвестицій. Не менш вагома причина — неконтрольована контрабанда палива, яка приносить величезні прибутки тіньовій економіці. І при цьому пропонує споживачеві низькоякісну продукцію за досить високими цінами.

З точки зору держави, така ситуація призводить до величезних втрат. Так, після зупинки виробництва роботи позбулися 18 тисяч нафтопереробників, окрім них, без праці залишилися 54 тисячі представників суміжних галузей. Втрати держбюджету експерти оцінюють у межах 800 млн. гривень. Влада, звичайно, намагалася перекласти ці втрати на плечі імпортерів, але компенсувати всі податки не змогла.

«Україна втрачає свою нафтопереробну галузь. Потужні заводи продані, а тим, що залишилися, не створено ніяких умов для модернізації, коментує «УМ» президент Київського міжнародного енергетичного клубу Q–club Олександр Сергійович Тодійчук. — Іноземні компанії, що приватизували заводи, не мають достатньої мотивації для їх удосконалення і взагалі для роботи в Україні. Влада створила вигідні умови для імпорту, їм вигідніше виготовляти за кордоном, хоча б у тій же Росії. Ще однією проблемою вітчизняної нафтопереробної галузі є поширення фальсифікату. Він є дешевшим у виробництві та нижчим за якістю».

На думку Тодійчука, величезною проблемою є те, що в Україні відсутня держ­програма з підтримки власної промисловості. «Ми маємо велику школу, кваліфіковані кадри, які змушені шукати роботу за кордоном, бо наші потужні заводи працюють декілька днів на тиждень, а то і на місяць. В Україну приходить бензин iз десяти підприємств різних країн. У країні було б вигідніше, щоб паливо виготовляли тут, тому що податки йшли б до нашого бюджету, крім того, велика кількість робочих місць», — резюмує експерт.

Пальне — стратегічний продукт

Утiм найдивніше, що — судячи з дій Кабміну — наш український уряд залишається єдиним органом, який не розуміє глибини проблеми. Головним чином тому, що основний публічний критерій — вартість нафтопродуктів — останнім часом залишається відносно стабільним. Можливо, саме тому уряд ніяк не відважується на крок, на який його наполегливо штовхає лобі нафтопереробників — запровадити мито на ввезення нафтопродуктів. Усі свої зусилля уряд сконцентрував на контролі — ринковими та навколоринковими методами — вартості бензину і дизельного пального. І, треба визнати, йому наразі це вдається: вартість бензину в Україні приблизно співпадає із коливанням ціни сирої нафти на світових біржах.

Утiм це безхмарне існування не може тривати довго. Вже сьогодні — попри численні меморандуми з нафтотрейдерами — ситуація наближається до критичної. «Залежність від імпорту з країн Митного союзу стала критичною», — заявляє член спостережної ради «Укртатнафти» Костянтин Бородін. Експерт натякає на надприбутки. «Їх маржа становить 300 доларів, — каже Бородін. — При тому, що експертно–аналітична група при Кабміні визначила максимальною маржу у 180 доларів, а європейська маржа не перевищує 100 доларів на тонні».

Корупційна схема, за якою національним ринком де–факто управляє не уряд, а група трейдерів, може принести чималі проблеми для країни. Експерти вже сьогодні застерігають: після того, як решту українських НПЗ поріжуть на метал, постачання бензину може перейти з економічної площини у політичну. І ми отримаємо те, що маємо сьогодні з газом: обмежене коло постачальників, завищені ціни, відсутність диверсифікації джерел надходження, неекономічні чинники впливу на державу з боку інших держав.

Така явно не ринкова ситуація приносить свої неприємні сюрпризи — насамперед, пов’язані з ціноутворенням — упродовж останніх років. «Внутрішній український ринок завжди відрізнявся від ринків інших країн, — каже «УМ» директор енергетичних програм центру ­«НОМОС» Михайло Гончар. — Навіть коли в ЄС ціна на паливо зменшувалася, в нас спостерігався черговий ріст. Не можна виключати і того факту, що в серпні ціни знову піднімуться, можливо не так суттєво, але все ж таки».

Найгірше для споживача — неприємний парадокс: якість пального суттєво зменшується, а ціни ростуть. «Наша влада завжди розробляла схеми на викачування грошей у споживача, чи то в пересічного громадянина, чи в приватного підприємства, — пояснює Гончар. — Основне завдання, яке ставить перед собою влада, — отримати максимальний грошовий потік у свої кишені за мінімальні терміни».

Юрій ПАТИКІВСЬКИЙ,
Дарина АНДРЕЄВА

КОМПЕТЕНТНА ДУМКА

«Бодяга», виготовлена в Україні

«Щодо якості продукції, то дана критична ситуація ніяким чином на неї не вплине. Українська продукція не може бути якісною, не може відповідати стандартам ЄС із кількох причин: обладнання застаріле, фінансування недостатнє тощо. Навіть при імпортуванні нафтопродукції увага зверталася не на якість, а на те, щоб підпорядкувати собі імпортерів», — каже директор енергетичних програм центру «НОМОС» Михайло Гончар.