Максим Кідрук: За кордоном позиціонуватиму себе як автора хороших трилерів. Без національності

Можливо, колись про Максима Кідрука напишуть книжку чи знімуть фільм. І вони напевне будуть популярними, бо в усі часи людство цікавитиметься історіями успіху і вишукуватиме в них секрети і рецепти. Можливо, завдяки навчанню в Королівському технологічному інституті у Стокгольмі світогляд Максима Кідрука такий відмінний від питомо українського: 29–річний літератор чітко знає, ким він хоче бути і в якому напрямі йому слід рухатися. І ця стратегія направду спрацьовує: сьогодні Максим — автор шести книжок і єдиний «орендатор» незаповнених ніш української літератури — мандрівної прози і технотрилерів. До того ж ось уже три роки Максим заробляє на життя лише писанням. У нього дуже просте визначення письменницького успіху: «Чим більше людей прочитає твої книжки, тим кращий ти письменник». Менше ніж за рік було продано два наклади і додруковано третій останнього роману–технотрилера «Бот», і це лише початок — попереду переклади російською, німецькою і польською, а також масштабна осіння презентація нового технотрилера «Твердиня». «УМ» вдалося зустрітися з письменником у час його короткого приїзду до Києва, бо ж нині Кідрук переважно живе і працює в Москві.

«Я би не зміг іти вперед, не бачачи маяк»

— Максиме, з чим пов’язане твоє перебування в Москві?

— Уже готовий переклад мого першого технотрилера «Бот» російською. Я покладаю дуже великі надії на російський книжковий ринок, який є більшим за український. У мене буде дебют у вересні на Московській книжковій виставці–ярмарку.

— В Україні ти заповнював ті ніші, для яких не писав ніхто, окрім тебе. В Росії ж ти потрапляєш на більший ринок, але при цьому з жорсткішою конкуренцією...

— В Україні мій «монополізм» — це і плюс, і мінус. Бо ж коли читач не підготовлений до таких жанрів, то він вагається, чи купувати подібні книжки. Коли виходив «Бот», ні я, ні видавець не знали, чи зможемо ми продати перший наклад. Я читаю дуже багато сучасних трилерів — російських, американських, британських — і можу усвідомлювати, яке місце на цьому ринку займає мій «Бот». У Росії буде боротьба, але «Бот» у ній точно не найслабший учасник.

— Те, що «Бот» виходить у Росії, Польщі і Німеччині, — це твоя заслуга чи видавця?

— Російський ринок — це заслуга видавництва «Клуб сімейного дозвілля». Німеччина — моя і моєї німецької перекладачки. Польща — самого технотрилера «Бот». Польська літературна оглядачка побачила роман у топі однієї з київських книгарень, прочитала із захопленням — і за кілька днів ми підписали контракт із польським видавництвом.

— Пригадую час, коли ти їздив Україною зі своїми першими мандрівними книгами, і вже тоді відчувалося, що ти не просто захотів розповісти людям про свої мандри. Ти був налаштований на довгу гру в літературі...

— Таке сприйняття світу з’явилося в мене під час навчання у Стокгольмі. Там на технічній спеціальності можна було обрати курс backcasting — курс, де тебе вчать проектувати самого себе. Й ось там мене навчили проектувати життя на кожні п’ять років наперед. І ти малюєш собі всі ці чекпойнти і всі можливі шляхи, якими маєш пройти, щоб досягти цих точок. Шляхів може бути багато, але якщо я бачу, що, дійшовши до першого пункту перевірки, я не досягнув того, чого хотів. Значить, щось робив неправильно. І тоді треба перемальовувати весь план. Спочатку це все не спрацьовує, таке враження, що ти щотижня починаєш усе з нуля. Але важливо вірити в те, що ти робиш. Я не знав, скажімо, чим закінчиться презентаційний тур «Бота». Я розумів, що ризикую, бо книжка несподівана для України. Буктрейлер, нормальна інформаційна підтримка і масштабний тур. І лише коли це все було позаду, я дозволив собі подивитися на результат. Я відчув миттєвий фідбек («віддачу» від анлійського feedback. — Ред.)

— На скільки років наперед ти спланував своє життя?

— Я маю вісім трилерних фабул. Із них прописаними є поки що дві — «Бот» і роман «Твердиня», який має ось–ось вийти. З рештою ідей можна впевнено рухатися до закордонного читача. Так що років на п’ять роботу маю.

— Ти не боїшся, що, коли людина віддає свій час і сили, щоби досягти якоїсь мети, втрачається сенс самого шляху, відчуття життя?

— Я би не зміг іти вперед, не бачачи попереду маяк. Я маю чітко усвідомлювати, заради чого я щось роблю.

— Тоді заради чого ці жорсткі плани? Заради відчуття внутрішньої реалізованості?

— Ні, все банальніше. Це мій глобальний план: якомога більше читачів на якомога більшій кількості потенційних ринків.

«Ні Стівен Кінг, ні Ден Браун Нобелівську премію не отримають»

— Ти належиш до тих людей, які, витративши скількись років на певну справу, потім прагнуть змін і починають займатися чимось кардинально іншим?

— Ні, такого не буде. Я йшов до письменницької праці дуже довго. Не те щоб усе своє свідоме життя, але дуже давно хотів стати письменником...

— Через романтичний ореол навколо цієї професії?

— Це була нормальна реакція дитини, яка росла на книжках Джеральда Даррелла і біографіях відомих письменників. Я відмовився від кар’єри, від життя за кордоном заради того, щоб бути письменником. І якби мені раптом захотілося щось змінювати, сьогодні це було б неможливо. І чим далі я йду, тим менше буде таких можливостей.

— У «Мексиканських хроніках» одним із героїв, якщо можна так сказати, була твоя мрія побувати в Мексиці. Про що мрієш сьогодні?

— Не скажу. Мрія ця — літературна. Але не про Нобелівську премію. Бо я не пишу в тих жанрах, за які цю премію дають. Ні Кінг, ні Ден Браун цю премію не отримають. У літературній царині є інші критерії, і мої амбіції і мрії пов’язані саме з ними. Але якщо я їх зараз озвучу, це прозвучить смішно. Колись так само смішно могло б звучати, що в 21 рік я побуваю на острові Пасхи й стану письменником.

— Якщо вдасться пробитися на зарубіжні книжкові ринки, ти себе будеш позиціонувати як українського письменника?

— На жаль, нині в Європі немає такого тренду, як український письменник. Ті, хто там видаються, — поодинокі винятки, які не роблять достатнього резонансу. Хіба що Андрій Курков, але він теж створив свій бренд, який мало хто асоціює з Україною. Тому на ранньому етапі, думаю, я буду змушений позиціонувати себе як автора хороших трилерів. Без національності. Але коли лого Max Kidruk стане брендом, я позиціонуватиму себе винятково як українського письменника.

— У романах Андрія Куркова присутній український колорит. Він сам говорить, що закордонні читачі за його романами вивчають Київ. Чи плануєш ти у свої трилери вводити українську містику й українське тло?

— Кожна моя історія так чи інакше пов’язана з Україною, хоча я пишу передовсім космополітичні тексти, які можна буде читати і в Америці, і в Росії, і в Європі. Але обов’язково один із моїх героїв — українець і в романі присутні згадки про Україну. В моєму новому романі я пишу про авіакатастрофу українського літака, прототипом якого є Ан–148. Будуть реальні українські заводи і виробники авіаційних двигунів. І надалі Україна з’являтиметься в моїх космополітичних історіях до тієї міри, до якої вона справді вiдiграє сьогодні роль у цих процесах. Тимур Коршак із «Бота» — український програміст. І його історія реальна, бо українські програмісти затребувані в усьому світі. Але палицю я не перегинатиму. В моїх романах не буде вузьколобого патріотизму. Я не писатиму про те, що українці — нащадки аріїв.

— Як ти дістанеш інформацію про діяльність українських заводів?

— Я завжди пишу лише про те, що бачив. Хіба що джунглі Мадре–де–Діос я не бачив, там мало хто побував, або якщо був, то не кожен повернувся. Тому враження про джунглі я отримав в Еквадорі, Бразилії і Мексиці. Але якщо я можу десь побувати сам, я там побуваю. В мене є знайомі на авіазаводі, тому я правдиво опишу, як збираються агрегати і які там приміщення. Одна з наших авіакомпаній закупила три тренажери для «Боїнга» 730–800, тобто в Україні вже можуть готувати пілотів для «Боїнга». І я домовився, що спробую цей тренажер, щоб змоделювати ту аварійну ситуацію, яку опишу в романі.

«Моторошні трешові ідеї приходять у снах»

— А чи можливо для тебе написати роман на замовлення? Як Андрію Куркову мер Львова Андрій Садовий колись за­пропонував написати роман про Львів?

— Ні, це нереально. Це закінчилося ще тоді, коли я співпрацював із російським видавництвом «Пітер» як автор технічних книг. Це мене навчило кількох глобальних речей у видавничому бізнесі: не писати книги на замовлення і не підписувати контракт на неіснуючі книги. Скажімо, я підписав контракт на видання роману «Твердиня», коли в мене були готові 75 відсотків тексту.

— До слова, чому «Твердиня»? Особисто в мене перша асоціація, що це газета якоїсь націоналістично налаштованої партії, і там iще підзаголовком мають iти рядки з Шевченка чи Франка...

— Ні, це історія про п’ятьох студентів, які навчаються у Королівському технологічному інституті. Серед них — українець Левко Бартош, росіянин Сьома Твардовський, американець Грем Келлі, чех Ян Фідлер і японка Сатомі Хігенорі. Всі вони мають реальних прототипів. Коли мої герої завершують магістратуру, вони вирішують податися кудись у подорож. І ось одного дня українець і росіянин зустрічають дивакуватого шведського художника, який, почувши краєм вуха їхню суперечку про мандрівку, підсовує їм карту, яка нібито має їх привести до забутого міста інків Пайтіті на сході Перу. Він розповідає дуже дивні історії про цивілізації, про те, що до інків на тих землях був інший народ. Хлопці сприймають це як казку. Але вночі Сьома через Google Earth знаходить орієнтири, які на карті намалював художник. І він розуміє, що принаймні він там був. Наступного дня художника по–звірячому вбивають, але наші герої цього не знають... Твердиня — це загублене місто інків. Його шукали 400 років, остання експедиція була 2006 року, туди ходив британець афганського походження Тахір Шах, він там ледве не загинув. Усе це легенди, але є купа достовірних фактів, які доводять, що на сході Перу у джунглях справді щось є. Початкова назва книжки була «Цитадель», доки не вийшов фільм Нікіти Міхалкова. Я люблю прості однослівні назви.

— А ти вже озвучуєш назви своїх наступних технотрилерів?

— Після «Твердині» буде «Жорстоке небо», потім — «Врятована» і «Зазирни в мої сни». Останній текст має бути найсильнішим.

— Звідки ти черпаєш ідеї для нових романів?

— Третина — із книжок, які я читаю. Іноді одна фраза може підказати тобі новий сюжет. Ще третина — подорожі, які дарують мені реальних персонажів. А решта моїх історій не знаю, звідки приходить. Може, із підсвідомості. Скажімо, в «Боті» є історія про першу зустріч із малюком. Чомусь я думаю, що цей образ прийшов до мене в Сахарі. Я тоді зрозумів, що таке агорафобія — боязнь великого відкритого простору. Ти бачиш цей пісок, покреслений барханами, на десятки кілометрів уперед. І коли ти береш камеру, ти нічого не можеш зняти, бо їй немає на чому сфокусуватися. Тоді я відчув страх, бо в разі чого втікати не було куди. Й десь тоді в моїх снах з’явився цей малюк, оцей страх від того, що ти їдеш десь у Сахарі, і тут ти бачиш цього синьоокого малюка, який стежить за твоєю машиною. В мене просто волосся дибки стало від страху. Колись Андрій Курков радив: «Пиши так, щоб здивувати самого себе. Якщо ти викличеш емоції в самого себе, в тебе є шанс, що ти здивуєш когось іншого». Й ось такі моторошні трешові ідеї час від часу приходять до мене в снах.

—  Ти колись говорив, що втомився від того, що тебе постійно називають мандрівником і автором тревелогів. Тож чи будуть ще книги про мандри від Макса Кідрука?

— Парадокс полягає в тому, що у тревелогах ти пишеш про себе, але ти зовсім не реалізуєш себе як письменник. У «Боті» на момент написання я реалізував себе сповна, я вклав туди всі глобальні ідеї, які мене зачіпали. І мене там немає. Тому для мене сьогодні на перше місце виходять трилери. Але взимку вийде раніше написана книжка про мою поїздку із Сергієм Притулою до Нової Зеландії. Точно знаю, що буде ще один тревелог про Африку, Анголу й Намібію. Восени планую поїздку в Індію та Пакистан, збиратиму там цікаві місця і персонажів, але окремої книжки не буде.

—  Ти хотів би, щоб твої книги сприймали як книги–передбачення?

— Можливо, як пересторогу, але не як передбачення. Я хочу, щоб мої книжки не просто лоскотали нерви, а й змушували задумуватися. У технотрилерах намагаюся показати читачеві, що може статися зі світом, якщо людство почне загравати з власною технологічною потужністю.

— У тій мрії, яку ти не захотів озвучувати, є підпункт, пов’язаний зі співпрацею з якимось першокласним режисером?

— Такий підпункт справді є. Дещо я вже роблю в цьому напрямi. Як і Кінг, я готовий віддати свою історію режисерові за один долар. Але за умови, що людина підтягне мільйони на зйомку і постпродакшн. На мене виходили з «FILM.UA Group». Зараз вони знімають «Строжову заставу» за книжкою Володимира Рутківського, знайшли на це три мільйони доларів. Але для «Бота» це недостатні гроші — не можна зняти Атакаму в Криму. Я не хочу, щоб із «Бота» зробили другий «ТойЩоПройшовКрізьВогонь».

ДОСЬЄ «УМ»

Максим Кідрук народився 1984 р. у смт Володимирець Рівенської області. 2001–го вступив на механіко–енергетичний факультет Технічного університету у Рівному. У 2005 р. переїхав до Києва і вступив в аспірантуру Київської політехніки на теплоенергетичний факультет. 2007 р. виграв грант на навчання в аспірантурі Королівського технологічного інституту в Стокгольмі. Побував у 30 країнах світу, серед яких Мексика, Еквадор, Перу, Китай, Чилі, Бразилія, Ангола, Намібія, Нова Зеландія... Автор 6 художніх книг: «Мексиканські хроніки», «Подорож на Пуп Землі» (2 томи), «Любов і піраньї», «Навіжені в Мексиці», «Навіжені в Перу» і «Бот». 2012 року балотувався до парламенту від партії «Удар». З 2010 року заробляє на життя лише літературною діяльністю. Неодружений.