«Осте сте бi бо бу...»

У ХІХ столітті наші письменники, живучи по містах, просто марили селом. Зрештою, інакше й бути не могло, адже їхній ідеал — «народність». Ба більше, вони вважали, що якраз «народність» і визначає неповторне обличчя української літератури. Так думав, наприклад, Пантелеймон Куліш. Про це він прямо писав у статті «Простонародність в українській словесності», узявши за епіграф слова знаменитого німецького публіциста Вільгельма Гайнріха Ріля: «Дорога до права веде через звичаї, дорога до свободи — через самопізнання, дорога до могутності — через сповнене любові осягнення нашої національної своєрідності».

А через три десятки років Михайло Драгоманов у своїх «Листах на Наддніпрянську Україну», згадавши Куліша, скаже: «Коли б нам пощастило виробити літературу строго мужицьку по мові, присвячену інтересам найбільшої маси людності нашого краю..., а в той же час літературу, одушевлену найвищими ідеалами європейської цивілізації, тоді б ми появили щось дійсно оригінального серед культурного світу, — такого, що про нього і той світ заговорив би! Ну, та, мабуть, ця моя колишня мрія так мрією і зостанеться!» Ні–ні! Драгоманов передає тут куті меду, бо чого–чого, а «простонародності» нашій новій літературі напевно не бракувало.

Можу пригадати ось хоч би таку красномовну історію. Незадовго до початку Другої світової війни Юрій Шевельов написав у Харкові працю «Синтакса простого речення». Потім була війна, потім — еміграція на Захід. І тут у Шевельова зринула думка перекласти цю роботу по–німецьки й видати. За переклад узявся відомий славіст, професор Мюнхенського університету Ервін Кошмідер. Авторський текст Кошмідер перекладав легко, а от із прикладами, які Шевельов брав з української класичної літератури, у нього був неабиякий клопіт. «Чи це випадок, — з подивом казав він Шевельову, — чи вся ваша література така глибоко сільська, можна б сказати, навіть сільськогосподарська! Всякі там люшні, чепіги, підсвинки... Цих слів нема в моєму лексиконі, мені важко підшукувати їхні німецькі відповідники. Нічого подібного я не мав у творах тих слов’янських літератур, які я найкраще знаю, — польської, російської...» Цікаво: що відповів на це Шевельов — чоловік, який усе життя наполегливо підкреслював, що він міщук, а не селюк?

Мабуть, він сказав, що це «випадок». Справді, які там «люшні, чепіги, підсвинки» у старокиївських літописах чи в «Слові о полку Ігоревім»? Яка «сільськогосподарськість» у наших думах чи в трактатах високочолих богословів доби бароко? А розкішні народні пісні, що їх з повним на те правом можна трактувати як усну форму книжної поезії! Хіба ж «Ой чий то кінь стоїть», що так проникливо лунає, скажімо, у фільмі Єжи Хофмана «Вогнем і мечем», не є виявом найрафінованішої лицарської любові? Хіба людина від «люшень, чепіг, підсвинків» має такі високі й шляхетні почуття? Навряд чи. Мужик на те й мужик, щоб бути муругим у всьому, зокрема в любові. А які «люшні, чепіги, підсвинки» в українських романтиків з їхнім стрімким поривом «у блакить»? Та й наші реалісти, що «ходили в народ», аж ніяк не були носіями «сільськогосподарського» світогляду. Навіть нехіть до міста в нас здебільшого суто «міська».

Згадаймо, як Євген Маланюк писав, що Богдан–Ігор Антонич, оспівуючи природу, цілком заперечує місто. Мов, «у нашій літературі, поза Семенком і «Містом» Підмогильного, таке відношення до міста є eine alte Geschichte». Але це, — продовжує Маланюк, — аж ніяк не традиційна боязнь міста чи скигління селюка, бо Антонич «трактує місто передовсім як певну дивовижну відміну краєвиду, як новий для нього, але безконечно чужий і безконечно нижчий, убогіший світ, світ якоїсь передпотопової, запізненої нечистоти й всілякої обридливої, потворної нечисті». Та й сам Маланюк трактував місто приблизно так само. Ось він дивиться на нічний Нью–Йорк. І що ж нагадує йому сьогоднішня столиця світу? «Якоюсь тьмяною давниною, — каже поет, — повіяло від цього нічного пейзажу, що являв якби гірський хребет з міріадами простокутних вогників, розташованих геометричними шерегами, — на тлі беззоряного неба, що з ним майже зливалась масивна громада хмародерного хребта. Щось істотно–древнє було в цім кам’янім краєвиді. Щось від байок Шехерезади, але одночасно щось від інків і ацтеків, щось від «царства Монтезуми»... Можливо, що саме так мав виглядати старовинний нічний Вавилон»...

Перед нами — всеосяжний паралельний світ, місто–архетип, місто–лабіринт, місто–примара. А можна уявляти місто й так, як уявляв його Гнат Михайличенко в мініатюрі «Дівча»: «Гамір міста охопив мене, заволодів моєю душею, не залишаючи місця для абичого іншого, крім гнітючої туги й самотності. Безупинно минали мене, поспішали кудись люди, чужі, ворожі... І, може, теж самотні». Що тут місто? Абсолютне втілення твоєї самотності — самотність у юрбі...

І навпаки, можна бути в захваті від барвистого міського многоголосся, від запаморочливої міської динаміки — і тоді на папір лягають весело посічені стрімким ритмом мегаполіса рядки Михайля Семенка: «Осте сте / бі бо / бу / візники — люди / трамваї — люди / автомобілібілі / бігорух рухобіги / berceus kapy / селі / елі / лілі...» Це щось схоже на створену в пам’ятному 1917–му картину Сухер–Бера Рибака «Місто»... А можна взагалі співати місту осанну, як те робить, скажімо, Аркадій Любченко у своєму «Вертепі». Пам’ятаєте? «Воно невтомне, як одвічна радість життя. Воно суворе, як невблаганна смерть. Воно завжди сповнене тих загадкових, приглушено–клекітних, переможних і переможених шумів, що родяться тільки в самому вирі зустрічних сил, на перехрестях гострих почувань та домислів і в боротьбі творять прийдешнє... Безперечно, ви любите місто. Воно визнає тільки сміливих і здібних. Воно обдаровує ласкою тільки імкливих та енергійних. І воно ненавидить, безмежно ненавидить усіх, що кволі й зневірені». Справді, місто — це територія свободи, і індивідуальної, і соціальної.

З другого боку, можна дивитись на все це зі скепсисом. Мовляв, місто ніколи не розв’яже тих питань, що стоять перед людиною. Згадаймо хоч би «хутірну філософію» Куліша, який казав, що заради людського щастя рано чи пізно міста повинні стати селами: «Надобно городам роздробитися на села...» Ну й, нарешті, можна по–народницькому проклинати місто як територію зла, так, як те робить героїня оповідання Панаса Мирного «Лихий попутав»: «Бодай ти, місто, огнем знялось, крізь землю пішло! Як я до тебе йшла — як ластівочка щебетала, назад повертаюся — вороном крячу... Щоб над тобою світ не світив і сонце праведне не сходило, як ти мою молоду долю спаскудило!..» Що вже казати про роман «Повія»! Цей роман — утілена в жіночій долі трагедія України як «селянського краю», котрий гине в нерівній борні з міською цивілізацією. Опозиція села та міста як «свого» й «чужого» віддзеркалює тут структуру простору колонії в різних її вимірах — від побуту до метафізики. «Село і місто у Мирного, — писав колись Сергій Єфремов, — вороги непримиренні, між ними точиться неустанний конфлікт, боротьба невгашенна. Село — це праця, залежна від землі, а через те розмірена, регулярна, планомірна, на довгі віки непорушно встановлена. Місто — це вічно–текуча експлуатація села, хаотична «комерція», тандита, на якій один у одного з рук рве і яка висисає з села і матеріальні, і живі соки; це резиденція бюрократії, усякого начальства...» Своєрідною метаморфозою цієї опозиції є навіть «Місто» Підмогильного — чи не перший урбаністичний роман в українській літературі. Ось його головний герой–селюк стоїть на Хрещатику й довго–довго дивиться на розмаїту, барвисту, галасливу міську юрбу. І що ж він відчуває при цьому? Збентеженість, захват, заздрісну млость?.. Ні. Ворожнечу. Ворожнечу «до цього бездумного, сміючого потоку. На що інше здатні всі ці голови, крім як сміх і залицяння? Чи можна ж припустити, що їм у серці живе ідея, що ріденька їхня кров здібна на порив, що в свідомості їм є завдання й обов’язок?» А вже в геть радикальній — анархістській — версії оця одвічна селянська нехіть до міста лунає в словах повстанського маршала Марченка — героя «Чотирьох шабель» Яновського: «Усі міста зруйнувати, спалити і мешканців пороздавати селянам за наймитів»...

А як ставився до міста Тарас Шевченко — той, кого Юрій Липа по праву охрестив «селянським королем»? Чи були в нього антиурбаністичні настрої? Ні, не було. Ясна річ, природу в усій її красі він волів споглядати за містом. Пам’ятаєте, як починається повість «Прогулянка...»? «Минулого року мені заманулось зустріти нашу прекрасну українську весну де–небудь подалі від міста. Хоча в такому місті, як наш укритий садами золотоголовий Київ, вона не втрачає своєї принадності, та все ж — місто, а мені схотілось усамітненого тихого куточка». Але поет ніколи не уявляв місто територією зла вже бодай тому, що тільки там були такі любі його серцю театри, бібліотеки, музеї, виставки... Там були його друзі, його читачі, там були люди, які любили й шанували все прекрасне... 15 листопада 1852 року поет писав із заслання Андріану Головачову: «Ви, мабуть, і самі не підозрюєте, що під час ваших відвідин Новопетровського укріплення зробили мене щасливим хоч на кілька днів; а кілька днів щастя в нашому житті — це багато значить! Проведений з вами вечір снився мені кілька ночей поспіль, і переді мною, мов жива, поставала давно забута картина людського життя. Дякую вам! Від усього серця дякую за цю велику радість! Слухаючи вас того пам’ятного вечора, я переселявся в Москву й Пітер, бачив і театри, і мою Академію, і все, що ушляхетнює людину. Дякую вам!» Місто — ось де в уяві поета перебуває все те, що «ушляхетнює людину». Шевченко міг бути сам собою тільки в місті. Недарма коли пізно ввечері 27 березня 1858 року він повернувся в Петербург після десятилітнього заслання, то вже наступного дня, просто зранку, як пише в щоденнику, по снігу й мокроті пішки оббігав добру «половину міста майже без потреби». І навряд чи він повторив би вслід за Всеволодом Крестовським, мов, «сірі, мокрі петербурзькі тротуари» неодмінно зіпсують вам настрій, навіявши «на вас нудьгу, хандру, сплін, скуку». Ні, Шевченко надто любив це велике місто. Зрештою, хіба поет не писав Залеському 10 травня 1857 року: хочеш бути художником — їдь у Петербург, бо «дрібні міста небезпечні, а столиці не слід боятися в жодному сенсі»? Бути вільним і в своїх діях, і в помислах людині значно легше в мегаполісі. Так, Шевченко — «селянський король», ба більше, він, як казав Шевельов, «Селянський Син», — але жити він міг лише в мегаполісі.

Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук, професор кафедри української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди