Пам’ять жертв Волинської трагедії 1943–го року вшанували українці та поляки під час екуменічного служіння у селі Павлівка (раніше — Порицьк) Волинської області в суботу, 6 липня.
9 березня 1943 року на кілька українських сіл Грубешівського повіту Холмщини (нині — Польща) раптово напали бойовики з польської Армії Крайової. Палили й убивали. «Аківці» стали нападати на корінних мешканців Холмщини ще з кінця 1942–го. За кілька місяців там було знищено понад дві тисячі українців, десятки тисяч покинули свої домівки. Так починалася Друга польсько–українська війна, як називає її відомий історик Володимир В’ятрович. Вона розгорталася в ході війни радянсько–німецької і тривала з 1942 по 1947 роки. Це збройне протистояння почалося на Холмщині, продовжилося на Волині, потім — на Галичині. Її волинський епізод, через десятки літ вийнятий із контексту багаторічного протистояння, чомусь набув особливого розголосу...
Плани «очищення» від українців грунтів, родючіших за польські, визрівав у шовіністичного уряду Другої Речі Посполитої ще до 1939 року. Адже власних етнічних земель для створення Великопольщі було замало. У 1919–му землі Західно–Української Республіки були поглинуті Польщею, незалежність якої від Росії підтримали (зокрема, й фінансово) країни «Антанти». У 1923 році було затверджено кордони «Нової Європи»: українські землі за Збручем — Берестейщина, Волинь, Галичина, Лемківщина, Надсяння, Холмщина і Підляшшя «остаточно» відійшли до Польщі. Здавалося б, українці Холмщини й Волині, що доти підпорядковувалися Російській імперії, мали б радіти — все–таки стали громадянами європейської вільної держави. Утім обіцяної широкої автономії, розвитку шкільництва і культури вони не отримали. Натомість їх чимдуж полонізували, особливо після 1926–го, коли в Другій Речі Посполитій встановився авторитарний режим. Дійшло до того, що вступити до університету чи на державну службу неможливо було без визнання себе «поляком». Польські ж «колоністи», що стали активно переселятися на західноукраїнські терени, бувало, відкривали українським селянам «карти». Мовляв, усіх вас звідси виселимо на піски, а тут господарюватимуть поляки.
Українці протестували. У 1929–му створено Організацію українських націоналістів. Для їх «принуждєнія к міру» в 1930 році авторитарний уряд влаштував пацифікацію — силовики нападали на українські села, калічили людей, нищили майно, руйнували церкви. В 1934–му українських «самостійників» стали ув’язнювати в концтаборі Береза Картузька. Волинянин, свідок тих подій Валентин Яблонський, який детально дослідив передісторію конфлікту, нагадує, що особливо вразив українську громадськість розстріл полонених волинян і галичан, які в березні 1939–го захищали від нападу угорських фашистів Карпатську Україну. Угорці передали частину полонених полякам, а ті розстріляли хлопців на Верецькому перевалі в Карпатах.
У вересні 1939–го починається Друга світова війна. Польща, розбита між Німеччиною і СРСР, знекровлена, втратила армію та провідних інтелектуалів. Утім еміграційний уряд на чолі з Владиславом Сікорським не забуває про українські «креси». Тільки–но почалася німецько–радянська війна, 30 липня 1941 року, Сікорський у Лондоні у присутності Черчілля підписує угоду про співробітництво з урядом СРСР, що скасовує радянсько–німецькі угоди Молотова–Ріббентропа. Отже, Західна Україна знову «нібито» польська. Як зазначає історик Володимир Трофимович, у грудні 1941 року, на зустрічі в Кремлі на честь Сікорського, Сталін погодився, що «Львів — це польське місто», утім цинічно наголосив: «Ви змушені будете довести це українцям». «Довести» це польські політики збиралися, звісно ж, руками і кров’ю звичайних польських хлопців, «накачаних» пропагандою. «Батько народів» дозволив створити на «кресах» польську армію, підпорядковану радянському командуванню. Генерал повірив Сталіну, не передбачаючи, що й Варшава невдовзі на довгі роки стане «радянською». 14 лютого 1942 року Союз Збройної Боротьби, проголошений генералом Сікорським у Франції в листопаді 1939–го, було перейменовано на Армію Крайову. Як зазначає доктор історичних наук, заступник голови Українського інституту національної пам’яті Дмитро Ведєнєєв, ці «добре організовані, озброєні та керовані кадровими військовиками, великодержавно налаштовані сили польського націоналістичного підпілля досягли значних «успіхів» в етнічних чистках українців у тих регіонах їх споконвічного проживання, які польські націоналісти вважали за обов’язкове утримати та повернути до складу Польської держави».
Наприкінці 1942 року бандерівська ОУН шукала контактів з радянським керівництвом і поляками, аби разом боротися з нацистами. Згідно з ІІІ Конференцією ОУН, що відбулася в лютому 1943–го, тільки–но створена Українська повстанська армія мала розпочати боротьбу проти німців. Співпраця з радянською стороною тривала недовго: відбулося кілька зустрічей з енкаведистами, потім кілька провокативних «спільних дій». Адже радянському керівництву важливо було не допустити, щоб українське збройне формування воювало нарівні з ними — майбутніми «визволителями Європи». Адже тоді Захід, чого доброго, визнає Україну рівноправною державою.
Польський уряд у вигнанні теж нібито хотів співпрацювати, поза тим мудруючи, чи не зашкодять такі «спільні дії» його територіальним мріям. Польський дослідник і публіцист Мирослав Чех пише про виявлені в Лондонському архіві документи польського еміграційного уряду, які свідчать: польські політики, як і радянські, щосили створювали перед Заходом картинку українців як «нацистських колаборантів». Так, в одному з документів ідеться про потребу розшукати «відповідні матеріали (якщо вони існують), які б документували німецько–українську співпрацю в Польщі в багатьох сферах, як–от військовій, економічній, освітній тощо», аби після «обробки» представити їх американцям. Еміграційний уряд переконував захід, що лише в складі Польщі українці здатні поводитися по–європейськи. А от їхня незалежність загрожує цивілізованому світові чималими проблемами.
31 березня 1943 року польський уряд у Лондоні затвердив тези у справі української політики. Про окрему Українську державу там не йшлося. Як пише Мирослав Чех, було проголошено «рівні права українців у Польській державі, охоплення територій їхнього компактного проживання широким воєводським самоврядуванням, повагу до культури та релігійної свободи православної і греко–католицької церков, а також здійснення справедливої земельної реформи».
Тим часом гітлерівці не сиділи, склавши руки. Зіштовхуючи через нехитрі провокації поляків з українцями, вони зменшували власний клопіт на окупованих теренах. Як дослідив Володимир Трофимович, у перший період окупації нацисти залучали на свою службу українців (зі свіжою пам’яттю про пацифікацію), а згодом, на противагу українським самостійникам, допустили до адміністрації польських націоналістів.
Наприкінці 1942–го із Закерзоння, де тривали польські напади на українські села, на Волинь рушили тисячі українців–утікачів. А там у цей же час українська поліція, за наказом ОУН, пішла до лісу — УПА поповнилася понад 5 тисячами людей. І німці переправили «на їх місце» батальйони польської жандармерії з інших регіонів. «Підпільна преса повідомляла, що багато поляків з–під Перемишля, Дембліна і Радомя навесні 1943 p. добровільно зголосилося до німців та поїхало на Волинь, щоб там під маскою ліквідації українського повстання мордувати українське цивільне населення і в такий спосіб послаблювати український елемент», — писав Трофимович. До того ж німці за свої криваві «операції» провину часто перекладали на поляків. Утім це не заважало гітлерівцям розправлятися і з польськими поселенцями — покладаючи провину за це на українців...
Тим часом українські націоналісти не полишали надії на порозуміння з польським підпіллям. Серед польського люду поширювали листівки, де переконували не довіряти більшовикам. Отож радянське керівництво у лютому 1943–го поспішно береться за створення загонів «польських червоних партизан» (такими стали близько 7 тисяч осіб). В інструкціях для організаторів цих загонів велено підбирати їх керівниками людей «з польськими прізвищами». Як говорив командир партизанського загону імені Тадеуша Костюшка Роберт Сатановський, «пропаганда ця потерпить крах, якщо з’являться польські партизанські загони, які, отримавши допомогу від Радянського Союзу, боротимуться проти німців і націоналістів за вільну незалежну Польщу». Польські села на теренах Західної України часто ставали базами «червоних». З ними співпрацювали й відділи Армії Крайової. Утім ці загони, як і вся червона партизанка, переважно оббирали селян та знущалися над населенням. Українці сприймали їх саме як поляків...
Відомо, що митрополит Андрей Шептицький звертався до римо–католицького єпископа Болеслава Твардовського, аби разом закликати вірних різних церков припинити братовбивство. Утім єпископ цю добру ідею не підтримав. У червні 1943–го місцевий провід ОУН повідомив мешканцям польських сіл і колоній, що їм краще б перебратися «за Буг або Сян». Тоді ж видано і відозву «До українців», де зазначалося, що коли «на українських землях вибухне нова Гайдамаччина чи Коліївщина, то відповідальність за неї спадає цілковито і винятково на ті круги, що завели польську визвольну політику в протиукраїнський табір московського та німецького імперіалізмів».
Навесні 1943 року німці виявили поховання польських офіцерів у Катинському лісі. Польський уряд у Лондоні погодився, аби Міжнародний Червоний Хрест розслідував цей злочин. Після цього, 25 квітня 1943–го, СРСР розірвав дипломатичні відносини з польським урядом, звинувативши його «у прислужництві фашистам». Утім відтепер поляки мали б виступити на Волині проти червоних партизан. У червні розвідники стали передавати до Українського штабу партизанського руху інформацію, що українські націоналісти «закликають поляків до спільної боротьби проти більшовиків і німців, заявляючи, що у розстрілі польських полонених офіцерів були зацікавлені і німці, і більшовики, маючи за мету знищення верхівки польської армії». Радянські партизани, аби нагадати полякам, «хто насправді є їхнім другом», стали нападати на польські оселі, перевдягаючись в українських повстанців. Свідків, ясна річ, намагалися не залишати.
Як зауважує Мирослав Чех, «жодна провокація не може стати вдалою, якщо для неї немає сприятливого суспільного та політичного ґрунту». Звісно, нацисти й більшовики скористалися накопиченою люттю, роздмухавши її до неймовірності. Та чи варто покладати відповідальність за масові вбивства лише на прямих виконавців — як з українського, так і з польського боку? До того ж нацистські й радянські документи про успішні операції із зіткнення народів збереглися, а жодного наказу чи принаймні запису про «стратегічну операцію українців зі знищення поляків на Волині» немає, як і свідчень про неї пильних німецьких і радянських розвідників.
«УПА долучилася до стихійного конфлікту між поляками і українцями десь у квітні 1943 року. На той момент уже палала селянська війна, село проти села», свідчить історик Володимир В’ятрович. Дослідники вказують, що волинський провід повстанців на той час не надто координувався з центральним проводом ОУН. Відомо, що рішення про збройне втручання в конфлікт самочинно прийняв Дмитро Клячківський («Клим Савур») — організатор і перший командир УПА на Волині.
На зустрічі українських і польських істориків у червні 1995–го польська сторона називала кількість своїх жертв — 50 тисяч, при чому документи, мовляв, зібрано про понад 34 випадки убивств, а ідентифіковано прізвища майже 12,5 тисячi осіб. Тепер ідеться вже про 100 тисяч жертв. Які ж документи про таке свідчать? Чи не книжка Владислава і Еви Сємашків «Геноцид, вчинений українськими націоналістами на Волині», «факти» з якої раз по раз переписують у свої тексти нетерпимо налаштовані польські публіцисти й політики?
Волинський краєзнавець Ярослав Царук, побувавши у майже 100 селах, які згадують автори книжки, опитав там очевидців. З’ясувалося, що українські жертви Семашки суттєво применшували, а польські — в кілька разів перебільшували. В іншій книжці за співавторства Семашка за «жертви українських націоналістів» видано «польських і чеських» мешканців поліського села Малин. Утім зберігся щоденник священика з сусіднього села, де сказано, що 500 людей у малинській церкві спалили живцем німці з поляками.
Якою б не була кількість загиблих, ця кривава сторінка нашої історії завжди відлунюватиме болем. Чи потрібно тут змагатися, «в кого більше жертв»? Навіть не з’ясовуючи, від чиїх рук вони насправді загинули — від українських повстанців, чи перевдягнутих енкаведистів, чи червоних партизан, чи вояків Армії Крайової, чи польських жандармів, чи нацистів, чи пройдисвітів та мародерів, яких завжди «піднімає» війна? Може, варто просто згадати імена загиблих у молитві, вшанувати в пам’ятних знаках і спробувати навчити молодь (і в Україні, і в Польщі) мати власну думку та не піддаватися на провокації.
Євген Сверстюк, головний редактор часопису «Наша віра»,
свідок подій на Волині
У резолюції польського парламенту події на Волині названо «етнічною чисткою з ознаками геноциду». Чи справді є такі ознаки? «Геноцид передбачає лише одну сторону, яка постраждала, й одну сторону, яка відповідальна за організацію злочину. Натомість, коли ми говоримо про польсько–український конфлікт — і українці, і поляки були водночас жертвами цього конфлікту і стороною, яка організовувала вбивства іншої сторони», — наголошує історик Володимир В’ятрович. До того ж, як засвідчує волинянин, свідок тогочасних подій, згодом радянський політв’язень Євген Сверстюк, «національна свідомість українських селян на Волині була незрівнянно нижчою за національну свідомість поляків». Більшість поляків на Волині були приїжджими. Адже у Волинській губернії Російської імперії польське населення складало 5 відсотків, а за півтора десятиліття, у Другій Речі Посполитій, — уже 15 відсотків.
Всесвітньо відомий британський історик, професор Норман Дейвіс вважає недоречним використання терміна «геноцид» щодо подій на Волині у 1943–му та закликає пам’ятати і про жертви з української сторони. «Слід поєднати те, що робилося на Волині і Східній Галичині, з тим, що відбувалося після війни, тобто операцією «Вісла» — етнічними чистками, які проводив польський уряд проти невинних українців», — наголосив історик в інтерв’ю польському радіо «Tok FM».
Історик Іван Патриляк вважає, що термін «геноцид» свідчить у даному разі про можливість територіальних претензій. Мовляв, ці терени відвічно польські, а українці знищили поляків і самочинно там поселилися. Нардеп–свободівець Олег Панькевич також пов’язує тему «геноциду» з розкрученою нині в Польщі темою «повернення історичних земель». Утім вважає, що такі закиди можуть нашкодити не лише українсько–польським відносинам, а й самій Польщі.
І це після того, як 10 років тому дві держави публічно примирилися. Адже у 2003 році, коли відзначалися 60–ті роковини подій на Волині, парламентарії України і Польщі та Президенти Леонід Кучма і Александр Кваснєвський заявили про примирення.
Відомий історик та громадський діяч Володимир В’ятрович пов’язує раптове «замороження» дружніх стосунків із втручанням «третьої сторони». Він нагадує, що ще 15 липня 2009 року польські парламентарії прийняли постанову, мовляв, «ОУН і УПА вчинили антипольську акцію масові мордування, що мали ознаки етнічної чистки та геноциду». Її приймали гарячково, без індивідуального голосування й обговорення, це питання навіть не було включене до порядку денного. Такий поспіх В’ятрович пов’язує з тим, що напередодні, 14 липня Польський сейм прийняв спеціальну постанову «Про вшанування жертв злочину, вчиненого в 1937–1939 років проти поляків — мешканців СРСР». Адже в результаті тривалої співпраці Архіву СБУ (який на той час очолював В’ятрович) та Польського Інституту національної пам’яті було видано чималий збірник документів про так звану «польську операцію НКВД» 1937 року, коли в радянській Україні за національною ознакою було репресовано понад 150 тисяч поляків, 110 тисяч із них розстріляно. «На думку багатьох дослідників, дії радянської влади, яка ставила собі за мету під прикриттям боротьби зі шпигунами розгорнути знищення польської національної меншини в СРСР, були класичним прикладом геноциду», — зазначає історик.
Цьогорічну дивну постанову польського парламенту Володимир В’ятрович пов’язує із 80–ми роковинами Голодомору. «Повернення до теми оцінки злочину на Волині як геноциду знову стало актуальним, — наголошує дослідник. — За результатами першого півріччя цього року «геноцид проти польського населення» цілком заступив собою спроби нагадати про 80–ті роковини геноциду, який забрав життя мільйонів українців».
Цікаво, що й церковні ієрархи Польщі цілком підтримують «перекреслення миру». У червні 2005 року у Львові й Варшаві було проголошено «Послання єпископів греко–католицьких України та римо–католицьких Польщі з нагоди акту взаємного пробачення і поєднання». Утім цього року запланованого підписання спільної заяви з нагоди 70–річчя Волинської трагедії католицьких єпископів східного та латинського обрядів України не відбулося. Звернення собору українського греко–католицького духовенства польські католицькі єпископи проігнорували. Польський архієпископ Мечислав Мокшицький, який керує справами РКЦ в Україні, не погодився на спільну заяву, бо в її тексті «не засуджено український націоналізм». Відомий публіцист Вахтанг Кіпіані нагадує, що «ідеологія польського націоналізму католикам у цій країні не чужа. Чому багато прикладів. Від світлих до ганебних, у стилі антиукраїнської та антисемітської діяльності ксьондзів Ісаковича–Залеського і Ридзика». До речі, Тадеуш Ісакович–Залєскій, який очолює Польське товариство кресов’яків, у квітні 2010–го разом з нардепом Вадимом Колесніченком організував у Києві скандальну виставку «Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН–УПА», де під виглядом жертв українців подано фото, починаючи від 1918 року, з жертвами НКВС, нацистів і навіть... армії Будьонного.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
