Оленинські гондольєри

Це поліське село на лівому березі Стоходу нічим ніби не відрізняється від своїх сусідів. Виросши на піщаних дюнах в оточенні соснових борів, Оленине ніколи не славилося родючими землями, зате завжди виживало з лісу та річки. Вони і дотепер годують місцевий люд: чорниця, гриби, риба, підпільні пилорами. Сьогодні тут 350 дворів і трохи більше тисячі чоловік. Як для Полісся, геть невеличке село. І все ж має свою родзинку, яка й покликала мене в цей мальовничий поліський куточок...

Нема свого депутата — нема школи

Ексклюзивними місцевими «товарами» Олениного є сила–силена холостяків та оригінальний рецепт самогонки з жита. Всі знають у Камінь–Каширському районі, що хорошу «житнівку» можна придбати тільки тут. Попри всю складність технологічного процесу, оленинці не зрадили сільськi традиції і досі сіють жито, щоб вигнати з нього хорошої «житнівочки». Звичайно, привозять у село і спирт із Ковеля, що вже давно є столицею спиртовозів. Але місцеве чоловіцтво не дуже охоче його купує і прозвало «банколом», себто отрутою для жуків. Хлопці тут не ліниві, роботящі, але дуже вже скромні. У поїздках за довгим карбованцем розгубили вони свої роки та сімейне щастя. Дівчата ж тим часом повиходили заміж у сусідні села. І тепер цю несправедливість спробуй виправити. Коли я років iз п’ять тому вперше приїхала в Оленине, сільський голова бідкався і шкодував хлопців, бо пропадають! Тоді в селі нарахували 109 холостяків різного віку. Це була справжня демографічна катастрофа. Суттєво ситуація не змінилася за ці роки, але, попри малооптимі­стичні демографічні прогнози, росте Оленине, розвивається. Повиростали цілі нові вулиці. Щороку по 5–7 нових будинків будується. Значить, потроху женяться холостяки. І дітки народжуються. Але навчатися дітлахам ніде. Вже цілий рік, як з аварійного приміщення післявоєнної доби виселили учнів, бо знаходитися там було небезпечно. Першого вересня діти ще пішли до відремонтованої школи, а третього один корпус закрили, бо стіна похилилася. Цілий рік вчилися у селянській хаті, яку люди надали під шкільні потреби, та ще в одному, не менш старому, шкільному приміщення. Аварійну школу в центрі села почали потроху розвалювати, щоб під уламками, не доведи Боже, ніхто не постраждав.

— Прожили ми, діти наші, онуки, а школи як не мали, так і не маємо нормальної. Ні садка у нас ніколи не було, ні контори, ото добре, що хоч приміщення для сільради знайшлося, — бідкається поважна селянка Ганна Семенівна Ліщук. — Цю школу в село з–за ріки з хуторів переправили. Тоді радянська влада виганяла селян iз хуторів до села. От і привезли нашу хату та ще одну польську. Зробили тут спочатку сільраду, потім клуб, а потім — школу. Ми у ній ще вчилися. Тепер і її немає. Куди нашим онукам подітися?

Нову школу оленинцям обіцяють уже років із двадцять. За цей час поміняли три земельні ділянки, де мав вирости храм науки. Останній проект потягнув на 45 мільйонів, бо це мала бути школа–садок. І будівництво обіцяли розпочати вже торік. Тепер проект здешевили до 18 мільйонів, але й на нього коштів немає. Вибори пройшли, а разом iз ними розтанули і мрії про нову школу. Зате сусідам оленинців поща­стило більше: у сусідній Житнівці нову школу таки будують. Гарна, сучасна, хоч учнів у ній значно менше, ніж в Олениному. Житнівцям пощастило — мають свого земляка, народного депутата Григорія Смітюха. Той пообіцяв у рідному селі школу збудувати і слова свого дотримує.

— Що ж ви на свого нардепа не розжилися? — жартую.

— Не всім так щастить. Нам сказали так: в області будуються зараз три школи. Поки їх не закінчать, нові не починатимуть, — бідкається сільський голова Олександр Сидорук.

— І що робитимете першого вересня?

— Навіть боюся уявити. Ту хату, що люди віддали і де вчилися діти торік, можуть забрати. І що тоді буде — не знаю. У школі 155 учнів. Ще 30 старшокласників їздять у сусіднє Боровне. На наступні сім років практично щороку набирається повноцінний перший клас. Тобто дітки є, а вчитися немає де. Показали сюжет по ІСТV про нашу школу. Після цього телефонували від Миколи Азарова, цікавилися ситуацією. І все. Наші люди просто у відчаї. Кажуть, що першого вересня не пустять дітей на навчання. Люди готові допомагати на будівництві безкоштовно, готові самі будувати школу. Хтось пустив чутку по селу, що складають список добровольців, то стільки до мене підходило бажаючих! Бо батьки хочуть, щоб їхні дітки вчилися у нормальних умовах. Якби треба було — вийшло б півсела.

Ніяк не можуть люди зрозуміти: за які гріхи їхнє село потрапило в немилість і радянської, і української влад, що більш як за 60 рокiв ніхто так і не подумав про їхніх дітей? Перші все танки й літаки будували, комуністичні режими у всьому світі годували, і поліським молоком та маслом — теж. А другі стадіони будують з аеропортами, а потім думають, де взяти мільйони, щоб їх утримувати. Відгриміли футбольні баталії, тепер до баскетбольних готуємося, зариваємо мільйони в нові баскетбольні майданчики. А за 20 мільйонів гривень, які щорічно треба витрачати з бюджету тільки на утримання нового львівського стадіону, збудованого до Євро–2012, можна було б якраз збудувати школу в Олениному. І була б вона на віки...

На Поліських полонинах

Та поки що літо і весь місцевий люд перебрався до лісу. Там нині тривають жнива — чорничні. На чорницю в Олениному не ходять хіба немовлята і геть немічні. Удень в селі можеш живої душі не зустріти. За місяць можна добрячу суму заробити — заготівельники скуповують ягоди залюбки. Подивувало це село ще однією дивиною: частина оленинців, які живуть уздовж річки, виганяють своїх корів у літній табір на протилежний берег Стоходу на ціле літо — як гуцули овець на полонину. А доїти плавають щодня човнами. Тепер зрозуміло, чому на сільській пристані пристають до берега плоскодонки в основному з чоловіками. Бо корів подоїти, поки жінка в лісі — обов’язок кожного оленинського чоловіка.

— Хочете побачити, де пасуться наші корови? Сідайте у човен, — люб’язно запропонував один із місцевих холостяків Гриша Коширець.

Він і став нашим гондольєром. Якщо весна не повноводна, то через річку до літнього табору місцеві мешканці можуть пройти навіть у калошах. Серед річкової трави видно добре протоптану стежку. Але не цього року. Стохід нині повноводний, тому шлях один — через водне плесо човном. Без водної посудини тут ніяк. Човном поліщуки сіно перевозять із лісу, телят на продаж заготівельникам. Худобу виганяють у лісове урочище навесні, як тільки трава підросте. Цьогоріч гнати корів довелося через міст у сусідньому селі, а це 12 кілометрів шляху. До села у свої хліви рогаті повернуться пізньої осені.

— Чому аж за річку треба гнати худобу пасти? Невже паші не вистачає ближче? — цікавлюся у нашого перевізника.

— Деякі вулиці пасуть свої череди в селі. А ті, хто живе над рікою, завжди на тому березі пасли. Бо землі не вистачало, трав хороших — теж. А в лісі трави, як золото. Бачите, скільки очерету стоїть на ріці незачепленого? Колись ми тут сіно косили. Онде стоять високі палиці, на них сіно сушили, складали в копиці. Тепер уже ніхто тут не косить. Люди паї свої взяли, вистачає сіна і без Стоходу.

Наш човен тихо долає шлях між очеретами. Серед річкових заростей біліють і жовтіють лілії, цілі острівки водяної м’яти, рідкісних лікарських рослин, що колись росли на поліських болотах і яких тепер удень iз вогнем не знайдеш. Стохід інтенсивно заболочується. Це почалося після проведеної меліорації. Його давно вже ніхто не чистить. Посередині річки — справжнісіньке болото. Наш човен нарешті причалює. Кажуть, оленинці не дуже хочуть розповідати, тим паче показувати, де вони пасуть свою худобу, щоб не внадилися сюди двоногі звірі, себто злодії. А четвероногих лісових вони не бояться. Вовки сюди ніколи не підходили близько. Старі люди заговорили ці місця від сіроманців, бо вони багато чого знали. Колгоспна череда колись теж випасалася за Стоходом, то туди вовки навідувалися частенько.

Попід лісом розкинувся літній табір. Маленькі хлівчики захищають худобу від літньої спеки, тут вона й ночує. Пасуть корів по черзі, як у звичайній сільській череді.

Оленинського екологічно чистого, запашного, як з альпійських лугів, молока, як виявилося, ніхто не заготовляє. У сусідні села машини приїздять, забирають, а у них ніхто цим не займається. Раніше тримали люди по дві корови, але заробітків з того не мали, бо гроші за молоко виплачували з великими затримками. Тепер тримають по одній корові, для себе. Хоча молоко здавали б, якби хтось заготовляв. У сільській раді пояснили: ніхто з місцевих не хоче бути заготівельником. Бо платять молочники невисоку зарплату. За тисячу гривень працювати щодня ніхто не хоче. Хто має силу — той поїде на заробітки в Москву чи Київ. У лісі на ягодах і грибах теж можна непогано підзаробити. Для чого та молочна морока?