Скарби з бабусиних скринь i душ

У столиці українського гончарства — селищі Опішня — завершився п’ятий щорічний Тиждень національного гончарного здвиження «Здвиг–2013». Хоча насправді ця щедра на глину й таланти земля «двиготіла» під натиском грандіозного мистецького дійства майже весь місяць. Адже учасники третьої Е–літньої академії гончарства, міжнародного молодіжного гончарського фестивалю та четвертого ­ІНТЕРСимпозіуму кераміки приїхали сюди раніше. Зрештою, у рамках згаданого Тижня відбувалося десять повноцінних мистецьких конкурсів і презентаційно–виставкових заходів, у яких, крім гончарів і керамістів, демонстрували свою майстерність ковалі, фотохудожники, майстри графіті та бодіпейнтінгу, тобто художнього розпису на тілі. Найгучнішим же і водночас заключним акордом «Здвигу», власне, його апогеєм, став Національний фестиваль гончарства.

Сто доріг роду й народу

Почесними гостями фесту стали відомий поет Іван Драч і академік, директор Інституту літератури НАН України Микола Жулинський. Перший на його відкритті прочитав власний вірш про сто доріг свого роду й народу та зізнався в особливій приязні до Опішні ще з тих часів, коли він купував у присутнього на святі, але тоді значно молодшого місцевого патріарха, одного з корифеїв українського гончарства Василя Омеляненка глиняних коня та лева. Другий же похвалився щойно придбаними на фестивальному ярмарку дерев’яними народними іграшками для внука й пожалкував, що в часи його дитинства таких іграшок не можна було придбати.

А от добре знайомого читачам «УМ» онука видатного українського митця, одного з творців нашого національного стилю Василя Кричевського — Василя Лінде–Кричевського, котрий «дійшов» до майже рідного йому селища з–за океану, — гостем уже не називали. І не лише тому, що, як завжди, прибув він сюди не з порожніми руками, а з розкішними подарунками для нещодавно відкритого музею мистецької родини Кричевських — унікальними документами (особливу цінність серед них становить лист класика до свого сина), картинами, книгами. Саме на фестивалі в. о. селищного голови Світлана Педченко офіційно оголосила Василя Лінде–Кричевського почесним громадянином Опішні та вручила йому відповідне свідоцтво.

На тому ж таки гончарному «здвиженні» згадали й інших видатних митців. Напередодні фестивалю Стіна гончарної слави України, що вгніздилася на фасаді відновленого будинку Кричевського–Лебіщака, поповнилася двома меморіальними дошками. Так вшанували неперевершеного кераміста–технолога Павла Вауліна, котрий, втілюючи задум Василя Кричевського, робив художні кахлі для будинку полтавського зем­ства (теперішнього краєзнавчого музею) та, власне, оздоблював цей архітектурний шедевр, а також видатного гончаря з Опішні Івана Білика. Близькою до першовитоків творчості Василя Кричевського була й цьогорічна тематика найпрестижнішого творчого змагання професійних художників–керамістів — ІНТЕРСимпозіуму за участю митців із семи країн. Присвятили його етноренесансу та еволюції глечика. Першу премію зі своєю справді оригінальною роботою здобув представник Хорватії Младен Іванчек. А от гран–прі журі вирішило не присуджувати.

Метал, який поруч із глиною

На відміну від ковальського «Вакула–фесту», де всіх вразив мистецький витвір єдиної жінки–учасниці Емілії Сидор зі Львова, а гран–прі вона одержала за своє «Таїнство» (інша назва — «П’ятеро безсмертних, які споглядають створення світу»). Як зазначила у розмові з власкором «УМ» ця тендітна молода жінка, професію «мистецького» коваля вона не вважає «нежіночою». Хоча б тому, що в Європі це досить поширене явище (щоправда, ковальство там більш механізоване), та й в Україні, крім неї, є справжні майстрині. Після закінчення у 2004 році Львівської академії мистецтв, де є відповідна кафедра, вона 4 роки працювала у кузні, а потім вступила в аспірантуру й улаштувалася в Музей етнографії. Та без кузні вже «не може». Тому й зараз виготовляє з металу, за її словами, «невелику пластику».

Але ж чи не важко такій майже мініатюрній жінці, даруйте, «махати» молотом? «Не все так страшно, як здається, — посміхається пані Емілія. — Коли треба розбити якийсь масив металу, ми застосовуємо пневматичний молот. Зазвичай же працюю з півтора– чи двокілограмовим молотком. Трикілограмовий для мене, звісно, заважкий, хоча брала до рук і його. До речі, він дуже добре збалансований, тож працювати ним просто приємно. У нашій справі багато залежить саме від того, як зроблений молоток, як він підігнаний, як лягає в руку».

Водночас «батько» опішнянського «Здвигу», директор тамтешнього Інституту керамології НАН України, доктор історичних наук Олесь Пошивайло зазначив, що просто вражений тим, як гармонійно вписалися мистецькі роботи ковалів, серед яких є справжні шедеври, у старовинний інтер’єр будинку Кричевського–Лебіщака.

Чому зупинився «Гончарний круг»?

Прикро, та згаданий гончарський фест увиразнював і найпекучіші проблеми. Біля однієї з яток зі справжньою опішнянською керамікою, яка останнім часом усе більше потерпає від неякісних підробок, автор цих рядків зустрів Миколу Задорожного — фундатора й керівника невеликого приватного підприємства «Гончарний круг», яке було єдиним, що залишилося працювати на базі колись потужного місцевого заводу «Художній керамік». Однак, як повідомив «УМ» пан Микола, півтора року тому «завдяки» фіскальній політиці держави він змушений був своє підприємство закрити, тепер працює як звичайний приватний підприємець–«індивідуал». Тільки завдяки цьому продовжує забезпечувати роботою чотирьох гончарів і стількох же малювальників, загалом створив близько півтора десятка робочих місць. Стверджує, що міг би й розвивати виробництво, але...

Поки що під акомпанемент балаканини про необхідність підтримувати малий бізнес в цілому й народних майстрів зокрема бачить зовсім інше. Скажімо, всі звикли до того, що опішнянські глечики, миски, горщики та інший ужитковий глиняний посуд від «фірми» Миколи Задорожного стали однією з візиток Сорочинського ярмарку, до якого залишилося вже якихось півтора місяця. Та чи повезе він туди свій товар нинішнього літа, пан Микола й досі не знає. Чому? Та тому, що за п’ять місць (на меншій площі свій скарб просто не розкладе) у містечку майстрів йому вже зараз треба викласти приватним розпорядникам ярмарку 16 тисяч гривень. А витрачатися ж треба буде ще й на дорогу, і на тижневе проживання реалізаторів... Чи вторгує бодай на покриття витрат? Не певен. От вам і «підтримка» народних майстрів...

Звісно, про ці та інші проблеми забуваєш, коли бачиш на фестивалі подібну красу. Тут, як кажуть, очі розбігалися від розмаїття рукотворів. Хоча найбільш видовищним і очікуваним стало суперництво майстрів бодіпейнтінгу, котрі художньо «розписували» дівочі тіла. Водночас не менший ажіотаж серед глядачів викликала цьогорічна новація фестивалю — показ старовинного одягу зі «скринь» Національного музею–заповідника українського гончарства в Опішні живими моделями. Ними стали, до речі, звичайні хлопці й дівчата зі згаданого селища, котрим одразу після показу довелося відповідати на запитання, в якому театрі моди чи фольклорному ансамблі вони працюють... Зрештою, вишиванки та інше національне вбрання не менш органічно прикрашали багатьох відвідувачів фесту, який дарує всім розкіш відчути себе українцями.