У цілому я людина «інтернетна» і взагалі без всесвітньої мережі своє життя уявляю важко. Там я читаю новини і знаходжу потрібну інформацію для роботи, спілкуюся з близькими та друзями і знайомлюся з новими людьми, читаю літературні новинки і переглядаю кінофільми, вчу іноземні мови і слухаю музику, шукаю медичні й кулінарні рецепти та запозичую досвід вирішення певних проблем на тематичних форумах. Словом, давно користуюсь усіма чудовими можливостями інтернету і могла б співати йому лише хвалебні оди, якби не... соціальні мережі. Наприкінці минулого року було оприлюднене майже сенсаційне повідомлення про результати масштабного дослідження в Німеччині. Воно виявило, що тяга до цих самих соціальних мереж для більшості молоді та людей середнього віку перевищила навіть залежність від сигарет та силу основного інстинкту. Тобто бажання зайти на свою сторінку і подивитись, чи не з’явилось там щось новеньке, в більшості випадків виявлялось сильнішим за бажання закурити чи зайнятися сексом. При цьому недоступність мереж викликала в опитуваних величезний психологічний дискомфорт, схожий на синдром відміни. Ці факти дуже навіть здивували, оскiльки особисто в мене скоро, схоже, виробиться стійка «алергія» на ці самі мережі. Далі спробую пояснити, чому.
Еротичний кошмар і неадекватні «розборки»
Не пам’ятаю вже точно, на якій із численних соцмереж я вперше завела заради цікавості свою сторінку (це однозначно були не такі гіганти, як «Фейсбук» чи «Однокласники»). Але зраділа я тоді однозначно, бо була впевнена, що знайшла чудову можливість для вільного, комфортного і цікавого спілкування з людьми з усіх куточків світу, а паралельно — і вдосконалення своєї англійської та вивчення інших мов. Що ж, за кількох саме таких співбесідників, які стали потім реальними друзями, я щиро вдячна долі й інтернету. Але здебільшого доводилося стикатися зовсім не з тим, на що сподівалася.
Так одного разу зареєструвалася випадково на начебто милому сайтику (називати в цьому матеріалі не буду жоден, щоб не звинуватили в рекламі чи антирекламі), де, окрім месиджів, люди зазвичай виставляють на сторінках одне одного красиві тематичні картинки з побажаннями, вітаннями та різними емоційними фразами. Спочатку отримувати такі й посилати час від часу щось у відповідь було прикольно, але згодом усе перетворилося на жах. Моїм першим великим розчаруванням було те, що жінки чомусь майже не йшли на контакт, чоловіки ж наполегливо намагалися надати спілкуванню «амурне» забарвлення. А вже яких я «персонажів» там надивилася! Ніколи не забуду явно напівбожевільну європейську бабуську 78 років, яка розважалася розсилкою еротичних листівок з відповідними текстами молодим красивим чоловікам, в основному з мусульманських країн. До речі, вони відповідали взаємністю! Про бабусині фото я просто промовчу, але модератори мали б поберегти нерви нормальних користувачів.
Дізналася ж я про цю стару еротоманку, бо вона надіслала мені відповідну картинку із запрошенням ....прийняти ванну утрьох(!), називаючи ім’я чоловіка, який значився в друзях у нас обох. Це був симпатичний сорокарічний викладач з Іраку, який до того видавався мені розумним й інтелігентним. Ми розмовляли про політику, релігію, життя–буття, час від часу виставляючи на сторінки одне одного абсолютно нейтральні картинки з побажаннями доброго ранку і такого іншого. З бабусею ж, виявляється, він обмінювався дещо іншими картинками.
Щиро бесідувати далі чомусь розхотілося, тож поставила в «ігнор» обох, відтак почала уважніше знайомитися з профілями потенційних друзів. Ой, краще б я цього не робила! А потім до мене причепилася молода жіночка з Росії з ревнивими «розборками» на предмет того, чому мені якийсь там її віртуальний кавалер шле щодня фотобукети з надписами, що сумує. «Мадам, ви при своєму розумі?! — написала я їй. — Тут всі всім таке шлють, це ж як своєрідна гра! До того ж ви краще у нього запитайте, бо я йому жодного слова у відповідь не написала, оскiльки просто не маю часу відповідати на всі віртуальні букети. А якби й написала, то якого милого маю вам про щось звітувати?!».
На жаль, мадам не зрозуміла і продовжувала діставати своїми віртуальними ревнощами, тож я вимушена була її заблокувати. Тим часом неадекватно поводилися і самі «друзі» чоловічої статі. Переважна більшість чомусь вирішувала, що якщо я пускаю їх до списку друзів, то вони вже можуть «качати» якісь права.
«А ти не «лайкай», не «лайкай»!...»
Чули пісеньку з такими словами? Ну дуже актуально! Не знаю, як хто, а я просто дурію від запитань мережевих «друзів» на кшталт «Чому не відповіла?», «Чому так пізно відповіла?», «А чому тобі той–то таку пісню запостив?», а особливо на тему «лайків». Так само «подобаються» образи реальних знайомих за те, що не приєдную до списку друзів чи месиджі–ультиматуми від знайомих віртуальних на тему, що якщо, мовляв, не проявлятиму активності в спілкуванні, то мене буде видалено. Словом, бажаної свободи самовираження і спілкування я в соцмережах не знайшла. Як і (за невеликим винятком) справді цікавого, відвертого і водночас комфортного спілкування. Зате напоролася на купу різного негативу.
Якось, наприклад, у пошуку фактів для однієї газетної статті зареєструвалася на досить популярному жіночому форумі. Ідіотський сленг, хамство та «базарний» рівень дискусій просто шокували. Складалося враження, що там зібралися в основному по вуха нашпиговані різними психологічними комплексами особи, для яких найбільшим задоволенням було «доколупувати» одна одну. Або ось дивна гра на віртуальні гроші одного з англомовних сайтів, де, навіть попри власне небажання, можеш стати об’єктом «власності» та купівлі–продажу інших відвідувачів. Вибачте, але навіть віртуальним рабом відчувати себе якось зовсім не хочеться. Окрема тема — різномаста реклама в соцмережах та просування там всього, що тільки можна просунути, від ширвжиткових дрібничок до партійних лідерів та ідеологій. Ну якщо цим займаються хоч знавці цього самого просування, то це ще куди не йшло, але частіше — це повна профанація. Якось мала честь спостерігати процес навіть зсередини однієї закритої партійної групи, то весь час так і тягнуло віртуально заволати: «Колеги, ви ж розумні люди! Вашу б активність — та в маси на майдани, а то витрачаєте колосальну енергію з майже нульовим коефіцієнтом корисної дії!...».
Плітки з інтернету
Як би цього не хотілося, але особисті сторінки в соціальних мережах, найчастіше — через розміщені там фотографії — слугують і джерелом небажаних пліток в реальному житті. Нещодавно була свідком великого скандалу в сім’ї знайомих через необережно виставлене кимось в «Однокласниках» фото з дачно–шашличної гулянки. Зате посміялася з пліток, породжених моїми власними діями в інтернеті. Бо, на думку деяких місцевих пліткарок, я, напевне, знову збираюся заміж, бо ж недарма в розділі «Подобається» моєї сторінки на «Фейсбуці» з’явилася весільна агенція. Не знаю, можливо, комусь і подобається, коли в їхньому контенті на особистих сторінках хтось порпається, як у брудній білизні, відтак усе знайдене трактує винятково згідно з власним розумінням. Мені — не дуже...До речі, «Фейсбук», порівняно з багатьма іншими соцмережами, має багато інструментів для приховування своїх дій і такого іншого, однак на всі подібні «заморочки» ще й час потрібно мати. Ну але повернімося знову до психологів.
Виявляється, деякі з них вважають надто активне спілкування в соціальних мережах на кшталт «Фейсбука» та «Твіттера» своєрідною... психічною патологією(!). Саме це, наприклад, стверджує у своїй книзі Alone Together американський професор Шеррі Теркл, підкреслюючи, що в соцмережах відбувається потужна підміна реальних людських взаємодій зв’язками кібер–реальності, а це — лише жалюгідна імітація справжнього життя і справжнього світу.
На підтвердження можна навести відому сумну історію з того ж самого інтернету. В одній з популярних соцмереж одна з її користувачок розмістила месидж про те, що збирається покінчити життя самогубством. Це прочитала майже тисяча віртуальних «друзів», але ніхто навіть не спробував її зупинити...
Правда, психологи не забувають згадувати і про такі безперечні плюси соціальних мереж, як можливість компенсувати брак живого спілкування при тотальних зайнятості та цейтноті. А також — можливість обмінюватися одне з одним інформацією, до якої в такому разі є значно більша довіра. Так що дискутувати на цю тему можна багато. Але особисто я все–таки вирішила зменшити свою присутність у соцмережах до мінімуму.
«Безсонними ночами психіатри розважаються тим, що ставлять діагнози людям за їхніми статусами в соціальних мережах»
«Зайшла в «Однокласники»... 500 друзів, iз них 200 — на сайті, а щиро поговорити, блін, нема з ким...»
«Панове!!! Те, що я додаю вас до списку віртуальних друзів, зовсім не означає, що ви повинні цікавитися кольором моєї нижньої білизни, хапати презервативи і поспішати до мене в гості з нічлігом, а чи й планами відразу оселитися разом».
«Шановні автомобілі, прикраси, букети, ремонтники, майстри масажу та решта подібних наполегливих бажаючих додатися в друзі! Якщо ви будете мені потрібні, то я сама вас знайду!»
«Інтернет–провайдерам час замислитися над введенням нової послуги — вимкнення соцмереж на годину, дві, три, — залежно від тарифного плану».
«О Боже, знову напрошуються в друзі «Корпусні меблі «Едуард»! Та не хочу я дружити з корпусними меблями!»
«Покажи мені свої аватарки, і я скажу, які в тебе комплекси».
