Про комунiзм за плiнтусом

Автори альманаху «1921» — суцільні юнаки, майже підлітки, але Аркадія Гайдара тут нема. Тут узагалі відсутній будь–який аналіз Громадянської війни, яка щойно закінчилася, і тому загальний настрій оповідань — розгубленість, сумнів, страх. Не дивно, що все це було чуже для новонародженого стилю барабанної риторики, і тому альманах «Серапіонові брати» — письменницького об’єднання 1920–х років, до якого входили Зощенко і Каверін, Шкловський і Федін, — чудовий зразок ранньої радянської літератури.

Так само природно, що свого незручного часу він загубився у видавництві і знайшовся лише тепер, коли ревізія революції увійшла в кров і плоть нового покоління реалістів. Сьогодні так пише Михайло Єлізаров, який любить Гайдара, Захар Прилєпін, який обожнює Лимонова, та й сам Лимонов, що полюбляв Хлєбнікова, теж так пише. Недорікувато і грубо, особливо коли про війну. До речі, у слобідській столиці, де якийсь час паношився згаданий Хлєбніков і яку Лимонов досі вважає «своїм містом», живе людина, яка вручну переписала в публічній бібліотеці п’ятитомник Голови Земної кулі — утім його Лимонов не переписував, а читав у самвидаві. Напевно, саме в цьо­му різниця між оригіналом і копією, що відсилає до конструювання біографії, яким займалися формалісти з «Серапіонових братів». Тому–то оповідання з цього альманаху у Віктора Шкловського називається «Пустота», а оригінальна назва «Дірка від бублика» перекреслена (це на факсимільнiй копії дуже добре видно, завдяки видавцям). Ну а в тексті все одно спливає: «Якась дурня — почуваєшся в дірці від бублика, а де бублик — не знаєш!» Сьогодні про це «хлібобулочне» видання з революційного минулого прийшла пора розповісти.

Дебютний роман «Шалом» мінського художника, письменника і сценариста Артура Клинова — це, коли до правди, білоруський варіант «Москви — Петушків» Венедикта Єрофєєва. Андрійко, сучасний художник з глухої провінції, що повертається зі своїх європейських варяг у рідні пострадянські греки, — такий собі партизан мистецтва, що воює проти європейських арт–бюрократів і провінційного начальства. Їдучи додому, він з усіх сил намагається «наслідити» в європейських салонах, залишивши після себе непозбутній присмак тубільного свята, клоунського шоу, і зрозумілою, зрештою, істерики старіючого «совка». Перетворивши себе на ходячий твір мистецтва на кшталт людини–пса, як Олег Кулик (який, за сюжетом, благословляє героя), і подорожуючи в цій якості по богемних місцях Берліна, Варшави та Мінська, наш художник безжально критикує всіх і вся на своєму великотрудному алкогольному шляху. Таким чином, «Шалом» («шолом» по–білоруськи і «привіт» по–єврейськи, а разом — «мир вам без анексій і контрибуцій») — це цілком авантюрний роман, сповнений барокових надмірностей і специфічного гумору в дусі Нестерки — головного героя–жартівника білоруського фольклору. Зображуючи вояка–інваліда в купленому на барахолці шоломі пруського офіцера, який немов зійшов iз полотен художника–експресіоніста і співця декадансу Отто Дікса, герой роману виступає з неоковирним перформансом у містах Європи, безжально спекулюючи на горезвісному «комплексі провини» західних німців і в той же час відроджуючи бойовий дух східних варварів у своєму театралізованому пориві зібрати данину з народів Європи і рушити на підкорення далекої і морозної Росії. Але в тому–то й річ, що у новому тисячолітті це не так уже просто.

Пригадується, так само «танцював кіно» герой–емігрант у романі «Місяць Аркашон» Андрія Тургенєва, а інший персонаж iз класики жанру вигукував, потрясаючи милицями: «На Белград! На Белград!». Утім постмодерністська фантасмагорія білоруського автора — це, звичайно ж, не сатиричні «Пригоди бравого вояка Швейка» Ярослава Гашека, і навіть згаданий алкогольний шедевр «Москва — Петушкі» Венедикта Єрофєєва, узятий тут лише за основу подорожі. Насправді герой роману у своєму містифікованому амплуа використовує західну матрицю міфу, і тому російські художники у нього — це «гобіти, які, не чекаючи спеціального запрошення, самі всілякими способами проникають крізь щілини паркану і розповзаються по неосяжному подвір’ю матінки–Європи, засновуючи крихітні, в принципі нешкідливі і нікому не помітні, колонії в Берліні, Брюсселі, Амстердамі, Варшаві».

Так само малопомітна, але напрочуд вигадлива і філігранна проза, з необов’язковими пасажами, на яких автор не економить, долаючи інтонаційні підльоти, — усе це роман «Наречена» Дмитра Рагозіна. Так колись писав Набоков, так нині пишуть нео­академісти Микола Кононов та Андрій Лебедєв, так могли б писати представники нової хвилі щирості на зразок Олега Зоберна. Гра в сновидіння, конструювання снів на проїжджій частині тексту, коли, здавалося б, треба поспішати до нареченої, а герой задрімав на лавочці у міському парку, у тривожній атмосфері біди в стилі Булгакова. Міський божевільний мастурбує поруч на його сни, фарба липне до штанів, а він усе дрімає. А потім виявляється, що зовсім ні, і, як у пісні «Акваріума», це не старий, а молодий Іван Сусанін, одурений Кафка і зажурений Хармс.

Усе це загалом нагадує фільм «Божевільний день інженера Баркасова» за оповіданнями Зощенка і сагу нового російського кіно про хлопця, який їде зі свого провінційного міста не по своїй волі і якого радісно проводжають усім світом. Адже що головне у цьому романі Дмитра Рагозіна? Навряд чи фабула, в якій день весілля вже призначено і залишилося лише догуляти останні місяці на волі. Головне — внутрішній сюжет, де роль тамади і заодно свідка минулих злочинів бере на себе місто. Саме воно верховодить у цьому лабіринті мікроскопічних пригод, який плете тонку ауру вселенської катастрофи. Як обійти пастки кохання, якщо сам же їх і влаштовуєш на шляху до сумнівного щастя? «Кому і кобила — наречена», — казав сторож у класиків соцреалізму, а нині весілля загрожує вилитися в горезвісні поминки за цим суконним стилем у бганках і воланах міської ностальгії «за справжнім».

Чимало приємних (і не дуже) згадок про «колишнє життя» також у романі «Хроніки Роздовбая. Поховайте мене за плінтусом–2» Павла Санаєва. Тутешні гласність, перебудова і ранні 90–ті — це реквієм за мрією, зіграний віртуозно, але за відомою партитурою. І хоч у цій епопеї немає ані малинових піджаків, ані рекету, і один iз друзів головного героя загадково каже про те, що «крига скресла, хоч про це майже ніхто не знає», маючи на увазі руйнацію Системи, але неуявні на той час «ринок» і «бізнес» якісь картонні, кіношні, трафаретні. «Бізнесмен — це спекулянт із душею — вся різниця, — вважає герой. — Звичайним спекулянтам важливі тільки бабки. Вони будь–яку річ у цифрах оцінюють і кайфу від своєї справи не отримують». Натомість для самого героя, недорікуватого меломана і художника, спустити в ресторані п’ятнадцять рублів за один вечір «здавалося божевільним марно­тратством», а подібні заклади вважалися «якимсь немислимим грабіжницьким непорозумінням, куди ось–ось увірвуться міліціонери, щоб усіх заарештувати».

Спочатку, як завжди, у нашого Роздовбая було безхмарне радянське дитинство, хоч без батька, але з вітчимом, який добре заробляв благородною працею, будучи директором видавництва. «Сніданки в школі були безкоштовними, одяг і проїзний купували батьки, і, крім як на моделі літаків, витрачатися не було на що». А далі він усвідомив, що на всіх своїх нових друзів йому доводиться дивитися знизу вгору. Один був фанатичним служителем музики, яким він захоплювався, другий — досвідченим ловеласом, на якого мріяв бути схожим, треті знали про життя стільки, що здавалися йому вдесятеро старшими, а дехто взагалі погорів на спекулюванні валютою. І, окрім як за плінтусом (немов допіру за колгоспною клунею), думати про капіталізм, яким виявився обіцяний комунізм, по суті, було ніде. Саме тут, де квітнуло буйним цвітом обивательське щастя — з телевізійною програмою «Погляд», газетою «СНІД–інфо» і рок–музикою з «Ранкової пошти» — можна жити інфантильному герою з комсомольського минулого, а далі, у пострадянські греки, дороги зазвичай нема. Хіба що крива стежка літератури.