Іван Миронюк: «У день запуску «Бурану» я захищав кандидатську дисертацію». Фото автора.
Однією з перших серйозних розробок нині відомого прикарпатського науковця, доктора хімічних наук Івана Миронюка, як не дивно, було освітлення виноматеріалів та соків. І саме за цей винахід групу дослідників, серед яких був і молодий прикарпатець, у 1984 році відзначили Всесоюзною премією імені Ленінського комсомолу. Чи то керівні комсомольці дали маху незадовго до старту сумнозвісної кампанії боротьби з пияцтвом й алкоголізмом, чи в її ідеолога секретаря ЦК КПРС Єгора Лігачова тоді ще остаточно не визрів план вигнання «зеленого змія» з просторів СРСР, та «освітлювачам» вина таки встигли вручити блискучі лауреатські медалі.
— Іване Федоровичу, як у вас, молодого інженера–фізика з Калуського хіміко–металургійного комбінату, виник науковий інтерес до виноробства?
— На той час я вже працював начальником лабораторії розташованого в Калуші дослідного виробництва Інституту фізичної хімії АН УРСР. Тоді з колегами ми винайшли високодисперсний порошок асорбаційної дії, який можна було з успіхом використовувати для освітлення харчових продуктів, зокрема виноматеріалів. Технологія виробництва вина така, що на певному етапі бродіння цукри виноградного соку переходять в етиловий спирт. Цю функцію виконують мікроорганізми, які згодом «зависають», створюючи помутніння. Самоосвітлення якісного вина триває близько року. Разом із вченими розташованого в Ялті тодішнього Всесоюзного НДІ вина і виноградарства ми розробили технологію інтенсифікації цього процесу, який скорочувався до однієї доби. І це ніяк не впливало на якість кінцевого продукту. Ефект був колосальний.
— Ви особисто дегустували вина, освітлені таким прискореним методом?
— Так, бо спершу виноматеріали возили з Криму в Калуш, де ми їх освітлювали в лабораторних умовах і, звісно ж, куштували на смак. Працювали з різними сортами, зокрема «Мускатом червоного каменю», шампанськими й сухими винами. Їх якість після нашої обробки за органолептичним сприйняттям і фізико–хімічними показниками жодним чином не поступалася традиційному методу освітлення. Невдовзі цю технологію почали застосовувати на виноробних та консервних заводах по всьому Радянському Союзу. У ті часи (бензин, приміром, коштував 7 копійок за літр) наш сорбент був дешевий, та згодом його собівартість зросла настільки, що він став надто затратним для виноробів.
— Це, мабуть, змусило вас переорієнтовуватися на медичну сферу. Пригадується, в середині дев’яностих на полицях аптек з’явився «Силард» — популярний сорбент калуського виробництва.
— Розроблений нами диво–порошок із назвою «аеросил» справді мав широке застосування. Це такі піщинки, як на березі річки, тільки дуже чисті й надзвичайно дрібні. Їх розмір — від 8 до 15 нанометрів (один нанометр у мільйон разів менший від міліметра). Цей порошок отримують від спалювання тетрахлориду кремнію. У потоці диму спеціальними пристроями уловлюють його часточки. «Аеросил» виробляли на Калуському хіміко–металургійному комбінаті, а при Академії наук України створили підрозділ, фахівці якого експериментували в пошуках ще якіснішого порошку. Його передусім потребував військово–промисловий комплекс, зокрема космічна галузь.
Тоді передбачалося, що найкращим паливом для космічних кораблів буде зріджений водень у пастоподібному стані. Зріджувати його навчилися добре, а загущувати вітчизняним порошком — ніяк. Можна було застосовувати імпортний, проте існувало правило: для військових потреб усе мало бути радянського походження. Дослідження фінансувалися в необмеженому обсязі. Мене тоді ще не надто посвячували у військово–промислові таємниці, але я вирішив знайти відповідь на запитання: чому за однакового складу порошок провідних закордонних фірм загущував водень, а наш — ні. Паралельно велися роботи щодо створення супертеплоізоляційного матеріалу для радянських «шатлів» — космічних кораблів «Буран». Це було складне завдання, позаяк при проходженні крізь щільні шари атмосфери апарат зовні зазнавав впливу температури, що сягала майже 1500 градусів за Цельсієм.
У тогочасних солідних наукових журналах, передусім виданих у США, можна було знайти докладний опис процесу виготовлення такої ізоляції. Проте в цьому технологічному ланцюжку (це ми зрозуміли під час експериментів) закладався — очевидно, навмисно — напрям, який у пiдсумку мав завести дослідників у глухий кут. Ми, зрештою, цю пастку оминули. Застосували для виготовлення вітчизняної спецізоляції діоксин кремнію, і цей матеріал пройшов успішне випробування при запуску «Бурану». Так збiглося, що саме в цей день, 15 листопада 1988 року, і саме за темою теплоізоляційних матеріалів я захистив кандидатську дисертацію. Щоправда, через брак фінансування роботи за програмою «Енергія» — «Буран» були згорнуті в 1990 році. Таким чином завершилася і наша участь в освоєнні космічного простору. Перед тим я керував відділом, що займався розробкою покриття для бойових літаків, яке «не вловлювали» радари. Роботи велися під керівництвом командуючого хімічними військами генерал–полковника Володимира Пікалова, проте не були завершені у зв’язку з тими ж фінансовими проблемами.
— І вам знову довелося шукати для себе нову наукову нішу?
— Ще раніше академік Олексій Олексійович Чуйко організував при Інституті фізичної хімії відділення, яке згодом трансформувалося у повноцінний Інститут хімії поверхні, де активно досліджували сорбенти з перспективою найширшого їх застосування. Очолюваний академіком Чуйком інститут базувався у Києві, а його дослідне виробництво, директором якого мене й призначили, було в Калуші. Наш вугільний сорбент на основі кремнезему виявився надзвичайно ефективним при виведенні радіонуклідів, а білий порошок успішно використовували як ентеросорбент при хімічних і харчових отруєннях, сальмонельозі, діареї. Ми дуже гордилися цим препаратом, поки наші конкуренти його не викрали й налагодили випуск під виглядом «ексклюзивного» білого вугілля.
Та під час економічної кризи дев’яностих років, що вразила українську економіку, нам вдавалося вижити завдяки вдосконаленню технології та модернізації виробництва. Наша продукція на світовому ринку впродовж тривалого часу користувалася незмінним попитом. Порошок почали використовувати зокрема для загущення фарб, виробництва полімерів тощо. Підприємство дотепер успішно працює в Калуші.
— Яким чином із посади науковця–виробничника ви пересіли в крісло проректора Прикарпатського національного університету?
— У 2005 році ректором університету було обрано Богдана Костянтиновича Остафійчука, котрий запропонував мені посаду заступника з наукової роботи. І вже тут я познайомився з багатьма талановитими вченими і продовжив наукові пошуки на якіснішому рівні. У нас склалася також плідна співпраця з кількома інститутами Національної академії наук, тому не виникало жодних проблем із діагностикою винайдених нами матеріалів.
— За час перебування в університеті, мабуть, розширилося і коло ваших наукових інтересів.
— Передусім ми зосередилися на дуже перспективному напрямі створення наноматеріалів. Особисто мене захоплює технологія одержання фотоактивних нанооксидних матеріалів, які реагують на сонячне освітлення. Один із матеріалів майбутнього — діоксид титану, використання якого вже нині багато в чому визначає рівень технічного прогресу тієї чи іншої країни. Діоксид титану я досліджую впродовж десяти останніх років. Він має декілька кристалічних модифікацій, і ми вже навчилися цілеспрямовано отримувати матеріал з необхідними фізико–хімічними властивостями.
Ще одна надзвичайно цікава тема, над якою працюємо разом із вченими Інституту загальної та неорганічної хімії імені Вернадського, — одержання сонячного водню, який утворюється при розкладі води під дією сонячного випромінення. Цією проблемою нині активно займаються науковці світу. Що б там як, а ми наближаємося до ери водневої енергетики — екологічно чистої і безпечної.
— Якщо запитати про впровадження у вітчизняне виробництво ваших винаходів, то не важко спрогнозувати невтішну відповідь.
— На жаль, ми живемо в такій країні і в такий час, що наші напрацювання тут нікому не потрібні. Хоча українських учених охоче запрошують до співпраці провідні наукові центри США і Західної Європи. До того ж, фундаментальна наука — інтернаціональна, її представники працюють в інтересах усього людства. Яка країна швидше використає плоди праці науковців — це вже суто технічне питання. Прикро, звісно, що наша держава скочується на узбіччя інноваційно–технологічного прогресу.
Миронюк Іван Федорович
Народився 1 травня 1951 року в прикарпатському селі Котиківка. Закінчив Львівський технікум промислової автоматики за спеціальністю «Технік–електрик» та фізичний факультет Чернівецького держуніверситету. Працював інженером на Калуському хіміко–металургійному комбінаті, директором дослідно–експериментального заводу Інституту хімії поверхні НАН України, проректором Прикарпатського національного університету імені В.Стефаника (2005—2012 роки). Нині — завідувач кафедри органічної та аналітичної хімії Інституту природничих наук Прикарпатського університету.
Доктор хімічних наук (2001), автор 97 винаходів, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1992), переможець Всеукраїнських конкурсів «Винахідник року–2006» та «Винахідник року–2009». Як науковий консультант брав участь у спорудженні кількох сучасних хімічних підприємств у Китаї.
Захоплюється краєзнавством. Співавтор десятка книг з історії рідного краю, зокрема «Скит Манявський», «Євангеліст Лука з княжого Галича», «Історичні постаті Івано–Франківщини», «Стародавній Галич: цивілізація відома і таємнича».
Знання, які людина повинна засвоїти, множаться у геометричній прогресії. Чи здатен наш мозок витримати такі навантаження? А може, він уже досяг піку свого розвитку і радіє, що новітні технології забирають на себе частину його функцій? >>
У радянські часи Всесвітній день авіації та космонавтики відзначали справно. Власне, у той час усі досягнення, пов’язані чи то з польотом у космос, чи то з появою нового літака, прирівнювались мало не до державних свят. Сьогодні цю дату також відзначають, проте масштаб суттєво зменшився. Чи розвивається авіація та космонавтика сьогодні? >>
Фахівці навчально-наукового центру «Небесна долина», що діє у Вінницькому національному технічному університеті, передали військовослужбовцям розвідувального підрозділу, який виконує завдання в зоні бойових дій на сході України, безпілотний розвідувальний комплекс власної розробки. >>
Ярослав Шпотюк — фізик-матеріалознавець, закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка (ЛНУ) та займався науковими дослідженнями у Франції. Науковець здійснив майже неможливе і захистився одразу в двох навчальних закладах: у ЛНУ та університеті Ренн 1. >>
