Водо — грай

На скиртах запашного сіна вилежуються на сонечку екзотично вбрані люди, пахне трав’яним чаєм, чуються звуки тулумбасів, хтось грає на гітарі й співає власних пісень, симпатична дівчина з вінком із польових квітів пропонує обійнятися з кожним, хто проходить повз неї, поруч ліплять iз глини та вчаться працювати на гончарному колі, біля однієї зі сцен жінки стали півколом та красиво розгойдують стегнами, вивчаючи східні танці. У наметі індійської культури йде семінар iз мистецтва менді — татуювання, представники африканської культури співають запальних пісень, усі бажаючі підтанцьовують та підспівують. Так виглядають будні свята, що зветься «Трипільське коло».

Цьогоріч фестиваль відбувся вже ушосте і був присвячений стихії Води. Символічно, що у перші два дні ця стихія прийшла пофестивалити, тож учасників поливали дощі, які, проте, не зіпсували нікому святкового настрою. А на останні два дні ми з дітьми та друзями приїхали на мальовничі схили Дніпра у Ржищеві, щоб відпочити від міського галасу, духу конкуренції та прагматичності.

Відразу біля входу можна було по­тримати руку на якомусь апараті та дізнатися колір своєї аури. Детальна розшифровка та поради спеціалістів, як збільшити свою енергію та проаналізувати колір чакр, коштувала 50 грн., тож ми пішли покращувати енергетику на самому фе­стивалі. Завітали до однієї з багатьох чайних, де скуштували надзвичайно смачних і цілком натуральних — без «єшок» та стабілізаторів — східних солодощів. Потім розділилися: чоловіки пішли стріляти з лука, а дівчата — вдосконалювати своє відчуття ритму на барабанах.

Поки старшій дочці малювали на плечі хною ніжно–тонке мереживо з квітів, що зветься менді (таке татуювання не лише красиве, а й цілком безпечне, тримається близько двох тижнів), ми розпитували гончарів про трипільську символіку, пробували грати на свищиках, розглядали сувеніри, прикраси, посуд, виконані в етнічному стилі. Коли почало сутеніти, народ потягся до великої сцени. І недарма, адже там «запалювала» натовп Ольга Троян з «Дримба Да Дзиґи». Глядачі танцювали під українські народні пісні у рок–обробці. Наступними виступав польський гурт «Хавок». Як на мене, за енергетикою їхня солістка була дещо слабшою за «Дзиґу», проте старовинні ліра та цимбали звучали свіжо і сучасно, а публіка вже була «розігрітою».

До речі, допінгів — алкоголю, цигарок чи наркотиків — на фестивалі не вживали. Принаймні п’яних чи неадекватних людей ми не бачили, на пляшки з–під пива не натикалися, у кіосках на території фестивалю нічого такого не продавали.

У невеличкій перерві між гуртами ми встигли подивитися вогняне шоу. З глибокої давнини вогонь заворожує людей; кажуть, на небо, багаття та воду, що плине, можна дивитися нескiнченно. А тут ще й динамічна музика, контрастне освітлення, поєднання краси тренованих тіл та небезпеки напівприрученої стихії...

Відірвати від цієї магії нас змогла лише магія співу. Моє особисте відкриття цього року — гурт «Азія Тенгрі». Саме їхня солістка з Казахстану звучала то як екзотична пташка, дивуючи тим, наскільки високі ноти взагалі здатний брати людський голос, то вводила у майже трансовий стан низькочастотним шаманським гудінням. Її голос малював дикі простори, весняне пробудження природи, ліс, шум вітру. Допомагали цій дивній жінці сильні музиканти з різних країн — США, Ізраїлю. Стиль «Азія Тенгрі» критики описують як мікс джазу, східного етно та «академічної» авангардної музики.

Завершував концерт білоруський гурт «Пава». Цим чотирьом хлопцям та двом дівчатам вдалося поєднати середньовічні мелодії з хардовим звуком в електронній обробці. Білоруси розбудили всіх, хто впав у медитативну меланхолію, слухаючи попередню групу, примусили схопитися на ноги та витанцьовувати до третьої ночі. Паралельно йшли нічні покази фільмів Івана Миколайчука та стрічки про екопоселення в Україні.

Ночували ми в наметах. Зранку можна було помитися в душі. Як і має бути на справжній неформальній тусовці, душові кабінки майже не прикривали тих, хто купався, непрямо рекламуючи привабливість нудизму. Але з туалетами все було в порядку — сині кабінки стояли на зручній віддалі та були у значно кращому стані, ніж на «Рок Січі». Поїсти можна було у виїзних кафешках. Правда, ціна була, як на мене, завищеною, але ж ніхто не забороняв взяти iз собою казан та приготувати юшку чи кашу зі шкварками на вогні.

Удень ми з друзями розійшлися на майстер–класи: хтось пішов займатися ранковою йогою, наймолодші діти ліпили з глини, дівчата вчилися народним танцям. Можна було покататися територією фестивалю на квадроциклі чи пролетіти над землею на атракціоні скай–парку (за додаткову плату). Біля хати з глини, яку виліпили на толоці у попередні роки, можна було спробувати молоти зерно на жорнах. Ми знімаємо капелюха перед нашими предками, які таким чином намолочували собі крупи на кашу та борошна на хліб, бо тільки сильні хлопці були здатні крутити жорна більше 3–5 хвилин.

Як і минулого року, фестиваль порадував надзвичайно щирою, світлою, творчою атмосферою. Вдячні організаторам і хочемо продовження бенкету.

До речі, в Україні цього літа відбудеться низка інших цікавих фестивалів подібного формату: «Країна мрій» (6–7 липня, Київ), «АРТПОЛЕ» (10–14 липня, с. Уніж Івано–Франківська обл.), «Тарас Бульба» (12–14 липня, Дубно Рівненської обл.), «Підкамінь» (19–21 липня, с. Підкамінь, Бродівський р–н, Львівська обл.), «Франко–фест» (26–28 липня, Львівська обл.), «Сусідній світ» (26–28 липня, Судак, Крим), «ЗАХІД» (16–18 серпня, с. Родатичі, Львівська обл.) та інші.

До речі

«Трипільське коло» — міжнародний еко–культурний фестиваль з п’ятирічним циклом. Щочотири роки фестиваль називають однією зi стихій природи (Вода, Земля, Вогонь, Повітря), а п’ятий ювілейний захід поєднує в собі всі елементи попередніх і має назву «Парад Стихій!». Завдання фестивалю — пробудити інтерес до історичної спадщини, запропонувати альтернативні способи організації відпочинку для сім’ї та молоді, відродити етнічні традиції, поєднуючи їх з елементами сучасних досягнень у різних сферах. Фестиваль об’єднує оздоровчі, спортивні, музичні, екологічні, освітні, виставкові та інші культурно–розважальні та культурно–просвітницькі програми в стилі етно.

Директор і засновник фестивалю — Олесь Журавчак. Фестиваль відбувається за підтримки Міністерства культури України, Київської обласної державної адміністрації, Ржищівської міської ради.