Минулих вихідних у російській столиці завершився черговий, уже 35–й, міжнародний кінофестиваль. Головний приз — «Золотий Георгій» — журі, очолюване іранським режисером Мохсеном Махмальбафом, вручило турецькій стрічці «Часточка» Ердема Тепегьоза. Спеціальний приз отримали японці — фільм «Долина прощань» Тацусі Ооморі. Кореєць Чон Йонхен («Ліванські пристрасті») визнаний кращим режисером. Росіянин Олексій Шевченков, виконавець ролі Іуди в однойменній картині Андрія Богатирьова, отримав приз як кращий актор фестивалю, а туркеня Жале Асікан із «Часточки» — як краща актриса. Журі конкурсу документального кіно обрало фільм «Батько й син» Павла Лозиньського. Словом, мало не повний тріумф кіно азіатських країн...
Як отримати задоволення від кіно
Уже звичним акомпанементом було категоричне незадоволення московської кінопреси, яка виставила звичні претензії до дирекції фестивалю та її президента Нікіти Михалкова. Насамперед слабкий конкурс ігрових стрічок. Усі, правда, розуміють, чому так: ніхто не хоче давати сильні фільми на не дуже престижний фестиваль. Замкнуте коло, і як з нього вийти?
На одній iз дискусій у Спілці кінематографістів прозвучав заклик радикально поміняти фестивальну відбіркову команду і насамперед її очільника, відомого кінознавця Кирила Разлогова. Сам Разлогов у своєму виступі повідомив, що російське суспільство перебуває приблизно у 1969 році (оскільки влада нині, як і тоді, почала наступ на інтелігенцію), одначе сприймати все це належить спокійно — досить пригадати, чим той наїзд на інтелектуалів скінчився: у 1970–ті було створено чимало кіношедеврів і взагалі мистецтво розквітло. Щоправда, є й різниця, провадив далі знаний кінознавець, оскільки в кінотеатрах зараз суцільний тобі атракціон (тобто тут кінець 1910–х і 1920–ті роки) і молодий глядач звик вважати, що тільки таке кіно може показуватись на великому екрані. Одначе й тут Разлогов знайшов позитиви, нагадавши присутнім, що у 1920–ті роки найвидатніші кінематографісти були поведені на атракціон, трюк, фольклор — і з того вийшло велике мистецтво. Так що висновок простий — не панікувати, що б не трапилось, розслабитись і отримати задоволення.
Заклик пристосовуватись до ходу історії викликав ще більше незадоволення. «Отак вони і пристосовуються, а Московський фестиваль кожного року стає гіршим!» — вигукував один із московських режисерів. А до того — сама ситуація з російським кіно, яке ніхто не хоче дивитися. Роблять, роблять фільми — і де вони? Народ у кінотеатри не йде. «Скільки російських стрічок окупили себе в прокаті?» — запитав я одного із фахівців. «Один, і той з натяжкою!» — була сердита відповідь. Інший підсумував: нині кінематографічна Росія дорівнює якійсь середній європейській країні — Бельгії, до прикладу.
Послухаєш такі дискусії — гірше, аніж у кіно Росії, немає ніде. Хоча насправді це не так. Продукуються десятки фільмів, iз них десять–п’ятнадцять високої мистецької якості. Російське телесеріальне кіно витіснило будь–яке інше не тільки в самій Росії, а й в інших країнах СНД. Робиться чимало зусиль для поліпшення кіноосвіти, розвивається кінознавство, одна за іншою виходять праці з історії кіно...
Проблем, звичайно, теж вистачає. І головна, справді, пов’язана з кінотеатральним показом. Там домінують високотехнологічні, складнопостановочні стрічки, здебільшого Голлівуду, конкурувати з ними надзвичайно важко — хоча б тому, що для молодої аудиторії похід у кінотеатр означає похід на щось таке американисте. Про Україну й говорити нічого — у нас і кінотеатрів бракує, а в багатьох містах їх і зовсім немає.
Інша проблема російського кіно — надзвичайно роздуті бюджети фільмів. Пояснення просте — так звані «відкати»: аби отримати гроші, треба дати й тому, і тому, багато кому. Відтак показ фільмів не відшкодовує їх вартості. Тільки ж варто пригадати й іншу констатацію: більшість аудиторії нині дивиться фільми не в кінотеатрах, а на телебеченні, в домашніх кінотетрах та в iнтернеті. До речі, в iнтернеті навіть фестивалі уже проводяться. Так що аудиторія російських фільмів незрівнянно більша від кінотеатральної.
«Непатріотичне кіно»
У конкурсі одним із кращих був фільм «Дорожнiй патруль» поляка Войцеха Смаржовського. Сержанта Ришарда (Бартломей Топа) звинувачують у вбивстві колеги. Традиційний хід — поліціянт починає власне розслідування. І натрапляє на складні, заплутані корупційні схеми. Йому пропонують здатися і повернутися до звичного життя. Він так і робить, одначе потому знову виявляє допитливість. Цього разу йому не вибачать... Фіналом є похорон сержанта. Система перемогла героя (у традиційному бойовику завжди навпаки, одначе режисер вирішив не дарувати ілюзій). А з телеекрана ми бачимо й чуємо, що Польща за рівнем корупції у самому хвості цивілізовних країн. Позаду Білорусь, Ботсвана...
Погодьтесь, така картина мало збігається з нашими уявленнями про сьогоденну Польщу. Більше на Україну схоже, їй–Богу. Фільм викликав доволі велику увагу польських глядачів, у прокаті його подивився мільйон глядачів. Отут давайте підрахуємо. Уявімо, що подібне трапилося з українською стрічкою. Мільйон проданих квитків — це щонайменше 25 мільйонів гривень. А бюджети наших фільмів, за деяким винятком, менші — 5–10 мільйонів, а можна й менше. Отже, у нас можна робити незбиткові кінострічки. Одначе для цього треба робити таке–от кіно, як у Смаржовського — чесне, пряме, соціальне. Й водночас вигадливе кінематографічне видовище, де використовуються різні техніки, де так здорово працюють актори...
Українські реалії нагадує нам і грузинська «Кома» (росіяни назвали її «Беспределом») режисера Арчіла Кавтарадзе. Герой стрічки на авто збиває двох людей і потрапляє до в’язниці. Іде слідство, а з ним разом одкривається жах. Це не тюрма, а, швидше, катівня. У ній працюють нелюди... Натомість мешканці камери — нормальні добрі люди. Незвична картинка, що й казати, тим більше для нас. Ми ж усі останні роки дізнавалися, що в Грузії тепер усе по–іншому. Одначе на прес–конференції режисер наполягав на тому, що все правда. Понад те, щось подібне трапилося з ним особисто.
«Ліванські емоції» південнокорейського режисера Чон Йонхена занурюють глядача у цілковитий жах існування. Варто лиш трохи збитися з дороги — і жодної тобі живої нормальної душі, лише монстри, з ментальністю не просто вбивці, а винахідливого ката. Доволі майстерно, треба сказати. І знов подумалось: а тут доволі скромні «страшилки» деяких українських молодих режисерів викликали приплив таких патріотичних емоцій (майже «ліванських», чи то пак «африканських») у частини кінематографічної та побілякінематографічної публіки. Мовляв, Україна не така страшна, як її малюють. Не така, хто б тут сперечався. Одначе ж бачите, авторське кіно у багатьох країнах схильне фокусуватися на жахах життя, соціального у першу чергу.
Несполучувані часточки
Головний приз та приз за краще виконання жіночої ролі у турецькій стрічці «Часточка» Ердема Тепегьоза виглядає загалом справедливим. Доволі вражаюче відтворено цілковите безправ’я та відчай нижніх соціальних верств турецького суспільства. Теж, до речі, легко уявити собі переформатування цього матеріалу в українську кінострічку про наші українські реалії.
Зейнеп (Жале Асікан) живе на околицях Стамбула, разом із матір’ю та дочкою–інвалідом. Працює на швейній фабриці. Лише за намір піти до фабричного начальства і вимагати сплати заробітної платні її миттю викидають за ворота. Які там права, які там профспілки — нічого цього немає й близько. Добре,що брат працює у невеликому ресторанчику і щовечора дає щось попоїсти...
Режисер вибудовує фільм абсолютно послідовно — жодного стильового збою, жодного дарунка глядачеві — мовляв, це я так, трохи згущую фарби, насправді все значно краще. Ні, ілюзіям тут немає місця. Хіба що у самої Зейнап жевріє надія коли–небудь прилаштуватись на роботу в мерії. Тобто десь побіля влади, у прихистку. Тільки для цього потрібні гроші, і чималі. А де ж їх узяти? Жінку всі, починаючи з господаря квартири, прагнуть виштовхати на периферію життя.
Власне, вона і їде на заробітки кудись у провінцію, де те ж саме безправ’я, а до того ж жінок змушують працювати не тільки вдень, а й уночі, надаючи секс–послуги (безкоштовно, звісно). Зейнап повертається до Стамбула, нажахана повідомленням про дочку, в якої взяли кров для якихось експериментів. З відчаю вона сама погоджується дати ту кров, яка — час від часу — струмує з її носа упродовж фільму. Коли вже вимагають від тебе часточку твого тіла, то краще так... Тільки ж центральний образ картини: ми загублені у всесвіті, ми ізольовані, несемось кудись крізь холодний відчай космосу. Що порятує нас?
Такий собі неореалізм по–турецькому. Він не дарує надії, одначе пропонує вихід: об’єднуватися, інакше згинемо всі. В Туреччині, в Україні... Краще розумієш, до речі, природу протестів, які тривають нині в низці турецьких міст.
Самої України у Москві не було. За одним лише винятком: у програмі «81/2», куди відбираються найцікавіші, з точки зору критика Петра Шепотинника, фільми світового кіносезону, показали «Вічне повернення» Кіри Муратової. Подивитись картину мені не вдалося (квитків не вистачило!), тож зацитую невеличку рецензію Зари Абдуллаєвої: «Кіра Муратова знову зняла авангардне кіно. Молоде. Хуліганське. Жанр її «Вічного повернення» — кінопроби. Один і той же епізод чужого матеріалу, відзнятого померлим режисером iз різними акторами (так за сюжетом), вона монтує в масці такого собі закадрового бідаки. Результат: кожна сцена — за схожості ситуації, реплік і завдяки акторським варіаціям — не дорівнює сама собі. Себто фільм «про різноманітність одноманітності — і навпаки» («Манеж, 2013, №2).
А загалом на фестивалі показали кількасот фільмів — і як усе це охопити? Усю цю різноманітнітну одноманітність?