Параска Хома: «Як почала лівою рукою, то й дотепер малюю».
Налягаючи на два ціпки, господиня неквапом запрошує до дерев’яної літньої альтанки. «Зараз побачите найсвіжіші мої роботи, намальовані за останнi три місяці. Ось «Троянди й виноград — красиве і корисне» за мотивами вірша Максима Рильського, — виймає з чималої теки яскравих тонів малюнок на листі ватману. — А це — «Калина цвіте», «Жоржини», «Бузок». Тут уже — «Початок літа». Після моїх заяв про вихід зі спілок приїжджав начальник управління культури з облдержадміністрації Володимир Федорак, привіз папір і фарби. Тож тепер маю чим малювати, бо за свою пенсію мало що можу купити».
Від щойно побаченого дивовижного різнобарв’я мальованих квітів і птахів на душі раптом стає світло й радісно, як на Великдень. Може, тому що, як тонко підмітив один із фахових мистецтвознавців, кожен листочок і кожна пелюсточка на малюнках Параски Хоми ніби випещені її пензлем. Перехопивши мій зворушений погляд, майстриня додає: «Чорними фарбами я не малюю. Використала їх лише раз на картині, присвяченій Чорнобилю. Дуже шаную землю, з якої все проростає, але кольори підбираю світлі, веселі, аби додавали радощів життю».
За розмовою незчулися, як рипнула хвіртка і з вулиці на подвір’я ступила жінка середнього віку. «Ходи, Ганько, сюди, я гостей маю, — кличе Параска Петрівна. І до мене: — Це моя невісточка, тепер вона тут безроздільно ґаздує. Добра й працьовита — як донька мені. Дві корови, пацєта (поросята по–місцевому. — Авт.), кури. То все вони з моїм сином Володею обходять. Я вже їм — не помічниця. Мають двох дорослих дітей, моїх внуків, — старшого Андрійка й молодшу Галинку. Галинка з чоловіком — у Польщі на заробітках. Мусять працювати за кордоном, бо вдома роботи немає».
Дещо пізніше, оглядаючи господарство, запитую наодинці пані Ганну, чи не з медом їй тут живеться, чи, може, вередує знаменита свекруха? «Ой що ви, вона дуже добра до мене, як рідна мама, — з усього видно, щиро зізнається жінка. — Ми разом живемо вже понад 37 років, і я слова лихого від неї не чула».
Та повернемося до альтанки. Параска Петрівна перебирає свій домашній архів із посвідченнями про нагороди, гарно впорядковані й добротно видані альбоми з репродукціями її робіт. Слово за словом згадує добрих людей. «Цими двома нагородами — орденами княгині Ольги — мене пошанував Президент Віктор Ющенко. Він навіть був у мене вдома. Цікавився, як мені живеться–працюється. Видати останній альбом допоміг Михайло Вишиванюк. Та були й не дуже доброзичливі люди, котрі, не знаю, з яких причин, ставилися до мене зверхньо». — «Маєте на увазі спілчанське керівництво?» — натякаю на нещодавнє збурення довкола заяв майстрині щодо її виходу з творчих спілок.
Розумію, що торкаюся болючої для Параски Петрівни теми, та все ж варто почути пояснення саме з її вуст, а не озвучене, як то було, з чужого голосу і в різних варіаціях. «У спілках я з 1973 року, — пояснює. — Бачите, як воно склалося. За радянської влади, що б там не говорили, мене шанували. Для музеїв та фондів культури тоді офіційно закуповували цілі мої виставки. Та ці прибутки чомусь не захотіли враховувати при визначенні розміру пенсії. І ніхто зі спілок не допоміг. Тепер я отримую скромну колгоспну пенсію і невеличку доплату за звання «Заслужений майстер народної творчості». І все. Мені багато грошей не треба, бо на той світ їх із собою не забереш. Хочу лише, аби син Ярослав добудував у селі Загвіздя Тисменицького району свою оселю, де планує створити галерею моїх робіт. Син, майстер–кераміст із вищою мистецькою освітою, та його дружина Стефанія не полишають надій реалізувати цей задум. Дуже багато моїх малюнків розійшлися по світах, значна частина зосереджена в сина вдома. Для них потрібні певні умови зберігання, а їх поки що неможливо забезпечити, бо немає коштів на завершення будівництва».
— То вашу кандидатуру офіційно висували на здобуття Шевченківської премії чи ні?
— Збирали документи, писали характеристики, кудись їх відсилали, але нічого з того не вийшло. Переказували, що нібито спілчанські чиновники на рівні Києва гальмували подання, посилаючись на те, що в мене недостатньо персональних виставок. Насправді ж за життя я мала їх понад сотню. Якщо це мало, то що тут удієш. Тоді син мені сказав: «Мамо, нащо тобі такі спілки, що крутять, як циган сонцем. Пиши заяву про вихід». І я написала. Після того приїжджали з управління культури облдержадміністрації і просили зачекати з остаточним рішенням.
— Скільки ж усього робіт у вашому творчому доробку?
— Точно не можу сказати. За деякими підрахунками, — понад п’ять тисяч. А знаєте, чому немає точної цифри? За радянської влади все, що виставлялося, додому вже не поверталося. Купували цілі виставки — в мене збереглися документи. Шістдесят робіт — та ще й одні з кращих — загубилися десь у Фонді культури. Часто приїжджали до мене різні начальники з Івано–Франківська переважно з однією метою. Одні натяком давали зрозуміти, інші прямо казали, щоб подарувала картини для їхніх вищих начальників або іноземних делегацій. Забирали й не питали, чи маю я за що малювати, навіть плитки «чоколяди» не залишали. Розказую чисту правду, як було.
Параска Петрівна зізналася, що з кожним роком слабшає зір і тепер вона малює лише впродовж світлового дня. В молодості, навпаки, бралася за пензель переважно ночами, бо народила один за одним трьох синів — Ярослава, Володимира та Богдана, тож викроювати годину–другу для улюбленого заняття доводилося за рахунок власного сну. «Нині в мене більше вільного часу, — каже майстриня. — Вдень малюю, а ввечері в’яжу. Ось цей светрик, що на мені, взимку зв’язала. Ще вишила дві сорочки. Не можу просто так сидіти склавши руки. І сьогодні від шостої ранку — на ногах».
Господиня показує своє обійстя, розповідає, як у 1955–му з чоловіком «поклали» тут хату, де і за яких обставин колись садила бузок («він у мене цвів на подвір’ї трьома кольорами»), як буяли вздовж паркана кущі калини, черемхи, липа й плакуча верба. «А тепер поведу вас у свою творчу майстерню, — загадково посміхнулася Параска Петрівна. — Це наша з дідом кімната, там ми літуємо й зимуємо. Подивитеся і вам, мабуть, дивно стане: ніхто так не малює, як я нині, — на ліжку».
Майстриня повагом витягує з шафи «мольберт» — звичайний фанерний квадрат, який кладе на ліжко — звичне робоче місце, поруч — набори фарб і пензлів. «Техніка в мене дуже проста. Я цьому ніде не вчилася, бо закінчила лише чотири класи сільської школи й колгоспний «університет», — пояснює жартома. — Віддавна і дотепер спершу малюю на простенькому папері, бо, буває, треба щось підтерти, поправити, а потім переношу на ватман і замальовую».
— А чи не зберігся у вас той перший олівець, з якого все й почалося?
— Та де там. Від нього давно й сліду не залишилося. Я тоді мала 6 років і до школи ще не ходила. Кольоровий олівець мені подарували за участь у самодіяльній виставі. Як почала я малювати лівою рукою, то так і не перелаштовувалася. Пам’ятаю, біля клубу, де ми жили, росла слива. Я на неї маленькою вилазила, вмощувалася між гіллям і малювала на чім попало. І в більш зрілому віці навіть синьку використовувала, коли бракувало справжніх фарб.
— Найулюбленіша ваша квітка — жоржина?
— Напевне, жоржина. Її і малювати легко, і маю не один десяток малюнків, де вона — на почесному місці. А ще — бузок, півонії, чорнобривці... Усі квіти в природі, я це помітила давно, неповторні і до кожної треба підбирати листочки, характерні лише для неї.
— Ви знайомі з творчістю Катерини Білокур і Марії Примаченко? У вас є щось із ними спільне?
— Знайома. Бачила альбоми з репродукціями їхніх робіт. Але нічого ні в кого я не запозичувала. Я малюю природу такою, якою її бачу і розумію.
— Чому саме квіти і птахи переважають на ваших малюнках, а не, скажімо, пейзажі чи зображення людей?
— Не знаю, чому так. Може, тому що дуже люблю українські пісні, в яких співається про квіти. Обожнюю поезію Дмитра Луценка. Коли не спиться вночі, то я подумки повторюю його вірші. Зачаровує голос Раїси Кириченко. До багатьох пісень, виконаних нею, я намалювала картини. І не в одному, а в різних варіантах. Портретів не малюю. Передаю настрій людини через квіти і птахів. Щоправда, кілька разів таки пробувала зобразити людей, але це — не для мене. Мій світ зовсім інший. І я безмежно щаслива, що він мені відкрився саме таким.
Хома (дівоче прізвище — Процюк) Параска Петрівна
Народилася 10 листопада 1933 року в покутському селі Чернятин, поблизу міста Городенка. Була з–поміж сімох братів і сестер п’ятою дитиною в сім’ї. У 14–річному віці стала колгоспницею, згодом — ланковою. У 1950–му побралася з односельцем Василем Хомою. Народила і виховала з чоловіком трьох синів.
Малювати почала ще в ранньому дитинстві, проте визнання прийшло тільки в 1968 році, коли у Львівській національній картинній галереї за сприяння її директора Бориса Возницького відбулася дебютна виставка творів Параски Хоми. Згодом її роботи з успіхом експонувалися в Івано–Франківську, Києві, Москві, Ленінграді. Вона — автор понад 5 тисяч оригінальних малюнків у стилі декоративного розпису, частина з яких поповнила експозиції провідних художніх музеїв України та Росії, а також — приватних колекцій у Європі, Північній Америці та Австралії. Побачило світ кілька альбомів із репродукціями творів майстрині.
Параска Хома в 1973–му стала членом Національної спілки художників України та Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Вона — заслужений майстер народної творчості й лауреат Всеукраїнської премії імені Катерини Білокур та Премії імені Ярослава Лукавецького. Нагороджена орденами княгині Ольги ІІ та ІІІ ступенів і Срібною медаллю Академії мистецтв України.
Богдан Новосельський, заслужений художник України, член–кореспондент Української академії архітектури:
— Творчість Параски Хоми — унікальне явище не тільки у вітчизняному мистецтві. Її талант здобув визнання на світовому рівні. Я вже понад двадцять років колекціоную репродукції малюнків цієї обдарованої майстрині, надруковані в каталогах і журналах, а останнім часом їжджу в Чернятин і купую оригінали її робіт, які насправді випромінюють світло. Вони вже нині мають величезну мистецьку цінність, а через десятиліття–два взагалі стануть безцінними. Не перестаю дивуватися, як їй без спеціальних знань композиції вдається так досконало витримувати форму й колорит малюнка.
На превеликий жаль, такі таланти за життя у нас чомусь гідно не пошановані. Мені дивно, що цінителі сучасного мистецтва не стоять у черзі за її роботами, а унікальний доробок Параски Хоми донині не відзначений Шевченківською премією. Про неї просто забули. Хоча Параска Хома, поза сумнівом, сягнула рівня Катерини Білокур та Марії Примаченко. Це — феноменальна тріада українських народних художниць.
Прикро, що солідні люди, наділені владою і чималою зарплатнею, приїжджають і випрошують у Параски Петрівни щось із її робіт на згадку про відвідини. І мало хто цікавиться, чи може вона викроїти зі своєї скромної пенсії хоч якісь кошти на дорогі фарби, пензлі та папір.
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
