Наталці Незнайомій із села Горошова Борщівського району, що на Тернопільщині, — 84 роки. Але вона чи не єдина знає всі тутешні весільні звичаї. Без бабці Наталки не обходиться майже жодне весілля в селі, адже ніхто краще за неї не вміє сплести вінок iз барвінку — чи не основний атрибут весілля. Вінки пані Наталка плете вже 50 років.
«У нас, у Горошовій, весілля святкують не менше чотирьох днів, починаючи з четверга, — розповідає бабуся. — Цей день називають «вінки». У вівторок наречена з дружками йде до лісу по барвінок. Його треба нарвати багато — зо два мішки, щоб вистачило. Якщо весілля взимку, то доводиться добувати барвінок з–під снігу. Потім, щоб зілля не зів’яло і мало гарний вигляд, його замочують у холодній воді і тримають так до четверга. У четвер вранці я приходжу до нареченої на вінкоплетення. До її оселі також сходяться вінчальна матка з батьком, дружки та найближчі родичі. Ми вибираємо гілочки, на яких є по чотири листки, — щоб молодята жили в парі, і формуємо по три гілочки — це хрещатка. А потім я починаю плести вінок. Коли він готовий, розшиваю його, обрізаю кінці і зверху акуратно нашиваю листочки. Це чи не найвідповідальніша і найбільш копітка робота. Коли вінок готовий, прикрашаю його зірочками з фольги, аспарагусом, китицями з ниток, намистинками. Кольори і квіти наречена, зазвичай, вибирає сама. Добре, що тепер у магазинах вибір великий, а колись такого не було. Щоб сплести вінок, я витрачаю цілий день. Коли він готовий — ставимо його на тарілку з житом у холодний підвал, щоб не зів’яв».
У п’ятницю наречена запрошує найближчих родичів «на вінок». Утім найцікавіше розпочинається наступного дня, в суботу. Того дня наречена одягається у народний стрій — вишиванку з бісеру, камізельку і спідницю з чорної парчі, також розшиту бісером та паєтками. Поверх спідниці пов’язують три хустки — жовту, червону й зелену. На шию нареченій нанизують намисто, його повинно бути дуже багато, десь до двох кілограмів! До речі, у Горошовій є свій квітковий орнамент вишивання бісером, за яким горошівську вишивку всі впізнають. Важить така «вишиванка» не менше трьох кілограмів, однак така краса того варта! Колись кожна дівчина з Горошової вміла вишивати бісером, адже повинна була вишити собі і нареченому вишиванки на весілля. Тепер у селі є жінки, які вишивають на замовлення, ціна такої краси стартує від п’яти тисяч гривень.
«Удосвіта, о п’ятій ранку, я приходжу до молодої, щоб заплести їй у коси вінок, — продовжує Наталя Незнайома. — Спершу заплітаю два колоски, потім на голову намотую чорну стрічку, заплетену в косу і розшиту бісером. Далі зверху кладу вінок, ззаду прикрашаю його кольоровими стрічками. Потім до вінка пришиваю «вуха» з барвінку, а насамкінець усе прикрашаю рожевою трояндою. Насправді це не зовсім просто, для того щоб вплести вінок нареченій, треба попрацювати на менше двох годин. Трапляється, що маю дві наречені в один день, то тоді для мене трохи складніше, однак за 50 років практики вже звикла».
А «свою» першу наречену Наталя Незнайома й досі пам’ятає. Це була її наймолодша сестра. «Наша сусідка, котра вміла шити вінки, — захворіла, тож, щоб нікого більше не шукати, вирішила спробувати шити вінок сама, адже добре знала, як це робиться, — каже бабуся Наталка. — Ой як я колись вміла гарно шити одяг, усіх сусідів обшивала! Тепер уже добре не бачу. Може, через такий дар до шиття весільні вінки мені гарно вдаються. Щоправда, першого разу дуже хвилювалася, тим паче що це було весілля сестри, і хотілося, щоб вона була не гірша за інших наречених. Як я люблю милуватися нареченими, коли вони вже у вінках! Хочу зазначити, що на кожній він має особливий вигляд. Минулої осені віддавала онучку Наталку заміж, їй теж шила вінок».
За словами Наталі Незнайомої, раніше у Горошовій багато жінок вміли шити весільні вінки. За традицією, головний убір повинна була шити весільна матка, яка потім у церкві тримає корону, розстеляє весільний рушничок молодятам, а згодом стає хрещеною матір’ю їхньому первістку. За весільну матку брали жінку, щасливу у заміжжі.
Після того як наречену одягли, вона йде до церкви просити благословення у священика, після цього приходить додому, батьки благословляють її хлібом і сіллю і вона разом iз дружками йде в село просити гостей на весілля. Тим часом молоді хлопці, які теж будуть на весіллі, часто це можуть бути рідні брати або найближчі родичі, несуть нареченому вишиту бісером сорочку, а також калач і зверху чорну хустку з яскравими квітами. Потім цю хустку, за традицією, закладають молодому за пояс. Після того як він одягнеться, просить благословення у батьків і йде з дружбами просити своїх гостей на весілля.
«Весілля у нас справляють велике — на 400—500 гостей, — розповідає Наталка Незнайома. — Раніше це робили вдома в наметі, тепер усе частіше замовляють ресторан — це трохи дешевше, бо й гостей тоді вже менше кличуть. Сам день весілля у нас не дуже вирізняється. За традицією, після вінчання в церкві наречені йдуть до нареченої. Там їх зустрічають батьки. Брат молодої бере її за руку, і вони з батьками, дружками і весільними батьками заходять до хати, де вони тричі обходять стіл. Потім батько тричі садить наречену за стіл, тримаючи білою хустинкою її за плечі, і лише на третій раз вона таки сідає. Це у нас називається «корогода». Після цього починається звична зустріч гостей. Якщо весілля святкують удома, то у нас прийнято, аби наречений і наречена окремо справляли весілля. Лише під ранок наречений забирає її до себе, де вже «перегулюють вельон». Наречену свекруха замотує в ту чорну хустку, що була за поясом у нареченого. Після того як «перегуляли вельон», музиканти грають швидкий танець для молодят, у нас він називається «волочити коноплі». Це означає, що весілля завершене».
...Попри поважний вік, бабця Наталка має дуже гарний вигляд. Може, тому що займається улюбленою справою і на весіллях мимоволі почувається молодшою, це додає їй енергії та снаги, адже вона так любить робити наречених ще вродливішими.
Засилля реклами «русской маслєніци» в інфопросторі України вже не вражає і не печалить, а закликає до дії: пізнати власні традиції і докласти зусиль, аби їх дотримуватися. Хоча б задля власної безпеки. Та спершу розберімося з традиціями російськими. Основні атрибути тамтешньої «Маслєніци» — це «бліни» з ікрою, грибами, медом чи іншими начинками, виготовлення і спалення солом’яного опудала, гучні розваги й чаювання з самоварами просто неба, змагання… >>
Ще півтора десятка років тому візиткою талановитого подружжя з Коломиї були гобелени. У цьому виді ткацького мистецтва Ярослав Сахро з Оксаною Литвин сягнули такого рівня, що їхні твори почали залюбки купувати для приватних колекцій цінителі гобеленів з України, Великої Британії, Данії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції та Японії. >>
Наше знайомство з Русланом Козленком, або ж Русалімом (це його кобзарський псевдонім), відбулося під час фестивалю епічної традиції «Кобзарська Трійця-2014». Освячення музичних інструментів на подвір’ї Михайлівського Золотоверхого собору, виступи майстрів із різних куточків України, традиційний «кобзарський чайок». >>
Усього два кольори — білий і червоний. А ними створено цілий світ. Пряма горизонталь — земля, хвиляста лінія — вода, хрест — вогонь. Квітка, яка означала початок життя. І — жінка з піднятими руками. Берегиня, мати–прародителька, символ життя і родючості, захисниця людей від усілякого зла, добра «хатня» богиня, що оберігає родину… >>
Симпатики древньогрецького філософа Сократа навряд чи аж так піднесено, услід за вчителем, можуть нині повторити його знамениту фразу «Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо для того, щоб жити». У сучасному світі не все так просто, стабільно високі прибутки рестораторів — тому підтвердження. >>
У столиці українського гончарства — селищі Опішня — завершився п’ятий щорічний Тиждень національного гончарного здвиження «Здвиг–2013». Хоча насправді ця щедра на глину й таланти земля «двиготіла» під натиском грандіозного мистецького дійства майже весь місяць. Адже учасники третьої Е–літньої академії гончарства, міжнародного молодіжного гончарського фестивалю та четвертого ІНТЕРСимпозіуму кераміки приїхали сюди раніше. Зрештою, у рамках згаданого Тижня відбувалося десять повноцінних мистецьких конкурсів і презентаційно–виставкових заходів, у яких, крім гончарів і керамістів, демонстрували свою майстерність ковалі, фотохудожники, майстри графіті та бодіпейнтінгу, тобто художнього розпису на тілі. Найгучнішим же і водночас заключним акордом «Здвигу», власне, його апогеєм, став Національний фестиваль гончарства. >>
