«Після позовних заяв сіла й почала писати казку…»

Відшуміла–відгомоніла чергова церемонія вручень нагород літературного конкурсу «Коронація слова». Червоною доріжкою виставкового комплексу в парку Пушкіна пройшлися найвідоміші українські письменники, позуючи фотографам на тлі логотипу рейтингу, щоб лишити згадку нащадкам у родинному фотоальбомі чи одразу ж виставити фото у соцмережах — і я там був. Разом з ними було і чимало новачків у літературному колі, які вперше наважилися надіслати на конкурс свої роботи і несподівано для себе отримали запрошення на церемонію, а пізніше — і дипломи лауреатів та омріяні статуетки чи спецвідзнаки. Можливо, за деякий час і їхні імена засяють яскравими зірками на нашому літературному небосхилі — свого часу саме «Коронація» відкрила широкому загалу імена Ірен Роздобудько, Марини Гримич, Володимира Лиса, Лариси Денисенко, Міли Іванцової та ще кількох десятків відомих нині письменників.

Багато хто називає «Коронацію слова» українським літературним «Оскаром». Мені ж більше спадає на думку порівняння із шоу «Україна має талант». Тому що з шести тисяч рукописів, які лише цього року надійшли на конкурс у восьми номінаціях (організатори взяли впевнений курс на популяризацію дитячої літератури, розділивши всі чотири номінації — романи, п’єси, кіносценарії та пісенну лірику — на дорослу і дитячу категорію), важко сподіватися на те, що всі будуть якщо не геніальними, то хоча б професійними. Скажу відверто: експертам, а слідом за ними і членам журі, доводиться часто, як у Маяковського, вергати «тонни словесної руди», щоб віднайти твір, справді гідний відзнаки. Але й це буває непросто, бо часто навіть твори, відзначені дипломами, потребують серйозного доопрацювання разом із грамотними стилістами та редакторами.

Такі враження лишилися після знайомства з творами, що надійшли на конкурс у номінації «Дитячі романи», у якій мені випала честь «журитися». Попри відому думку про те, що для дітей треба писати так само, як для дорослих, тільки краще, було враження, що автори вирішили «набити руку» саме на дітях, тому надіслали на конкурс винятково свої перші проби пера. Робота журі була прозорою – ми мали справу лише з текстами, а імена авторів стали відомими лише на церемонії нагородження. Але чули б ви, які гарячі дискусії розгорілися на заключному засіданні! І, підозрюю, не лише в цій номінації.

Хоча, не всі «проби пера» виявилися настільки «сирими». Роман–фентезі «Айхо» лучанки, юристки за фахом, Орести Осійчук, який здобув першу премію в номінації, має всі шанси стати бестселером, потіснивши на книжкових поличках наших підлітків уже звичного «Гаррі Поттера» і вкотре підтвердивши дієвість формули, озвученої колись відомим американським фантастом Річардом Бахом: «Остерігайтесь молитися, оскільки ви обов’язково отримаєте те, про що просите». «Коли вперше побачила рекламу «Коронації слова» — зрозуміла: це те, що дійсно мені потрібно, — зізналася письменниця. — І після позовних заяв, довідок я сіла і почала писати казку. Чомусь одразу я знала, що це буде казка, хоча не уявляла про що? Про кого?... Я не знала, як пишуться правильно книги, як вибудовується сюжетні лінії, як описуються грамотно образи.... Я просто поринула у вигаданий світ власних героїв».

До речі, на дошці «візуалізацій мрії» під час роботи над «Айхо» в Орести серед вирізок із журналів та героїв роману висів і портрет Івана Малковича із надписом: «Співпраця з найкращим видавництвом України «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА». «Я дуже вірю і сподіваюсь, що і ця мрія моя здійсниться», — каже переможниця. На конкурс було надіслано лише першу частину роману, зараз завершується робота над другою. А загалом, це має бути тетралогія, запевняє авторка.

Хочеться вірити, що вдало складеться літературна доля і дипломанта конкурсу, роману «Янголи Києва» Софії Ковриги з Дніпропетровська — щемливої розповіді про історичний старий Київ, який від сучасних варварів намагаються рятувати і прості люди, і… янголи, які теж колись були людьми і ніщо людське їм досі не чуже. І ще одного дипломанта — «Заклятого міста» Олександра Гавроша, химерної компіляції сюжетів відомих закарпатських казок та придуманого ним образу легендарного розбійника Пинті. І володаря спецвідзнаки від дитячого журналу «Котя» Дмитра Кузьменка (добірка історій для наймолодших «Історії з чаюванням»). І ще кількох цікавих творів, які мають право на життя, хоча й не потрапили до фінальної частини «Коронації…» Зрештою, будь–який конкурс, хоч би якою прозорою була процедура, неминуче несе на собі відбиток суб’єктивних смаків того чи іншого експерта, тож і без фатуму–лотереї тут не обійтися. Тому, якщо не пощастило цього разу — стукайте, і вам обов’язково відчинять.

А організаторам конкурсу варто подумати про організацію своєрідної «школи красного письма», де авторам, чиї твори не пройшли до фіналу (а навіть і тим, які пройшли) можна буде пояснити, які у твору є вади, чим можна пишатися а на що варто звернути увагу. Можливо, після цього рівень творів, які подаватимуться на конкурс, стане на порядок вищим. А з цим зросте і кількість класних українських книжок, і рівень професійності молодих авторів. Це вже – моя особиста мрія.

Наталка Позняк–Хоменко,
голова журі номінації
«Прозові твори для дітей»
конкурсу «Коронація слова»