Не треба шукати країну парадоксів — ми в ній живемо. Країна з безліччю гострих політичних і соціальних проблем: від тотальної корупції й піратства до дитячої пиятики і злочинності, — це водночас країна свят, фестивалів із найбільшим у Європі числом вихідних на рік. Але так уже склалося — й ніхто не хоче звертати з наїждженого шляху. А може, так і має бути: якщо для одних найвища радість — це особисте збагачення (заради чого й живуть), то для інших — це радість спілкування у пісенній стихії. Друге не тільки завуальовує, відволікає від першого, а й дозволяє створити ілюзію благополуччя більшості, схильної до святкувань.
Але свята бувають різні. На щастя, є такі, що відповідають первісному значенню слова — «святий, священний». Без офіціозу, осяяні щирістю і любов’ю. Коли святкуємо дні народження наших світочів — видатних і шанованих українців.
...15 червня Співоче поле в Чорториї Кіцманського району на Буковині заполонили люди в національному вбранні. Всюди — намети, оздоблені рушниками й виробами народних майстрів, на столах — приготовані господинями смачні українські страви. В центрі — сцена, на якій упродовж чотирьох годин тривав концерт професійних і аматорських колективів. Поле просторе — то в одному, то в іншому гурті виграють музики, зринають імпровізовані пісні. Спів доноситься до рідної хати Івана Миколайчука — меморіального музею, до його погруддя на подвір’ї. Шанувальники таланту українського актора святкують його 72–й день народження. Панує піднесення, звичне для краян і таке цілюще для тих, хто завітав на гостини до Івана здалеку. Ця аура фольклорно–етнографічної стихії додає сили й енергії. І наштовхує на думки. Різні. Насамперед — чи достатньою є наша пам’ять і шана цiй видатнiй особистостi?
На жаль, у Києві, де з 1961 по 1987 рік (тобто більше половини свого короткого життя) навчався і працював Іван Миколайчук, немає музею його пам’яті. Єдина данина пам’яті — меморіальна дошка на кіностудії ім. О. Довженка. Про те, що такий заклад потрібен, розмови в професійному середовищі ведуться вже понад десять років. Як і про комплексний музей, який би увічнював пам’ять провідних діячів українського кіно, — Івана Миколайчука, Сергія Параджанова, Леоніда Осику, Наталю Наум, Володимира Денисенка, Костянтина Степанкова, Борислава Брондукова, Леся Сердюка, Юрія Іллєнка, Миколу Мащенка. Зверталися з пропозиціями і до міської, і до державної влади. Безрезультатно. Всі розуміють, що шанси знайти відповідне приміщення в Києві, де все пішло під офіси й торговельно–розважальні центри, — мізерні.
На щастя, земляки свого Івана шанують: у краєзнавчому музеї обласного центру є присвячена йому експозиція, в Чернівцях — вулиця його імені, меморіальна дошка. А також — кінотеатр його імені. Щоправда, тут не все так просто. Відомо, в якому стані нинішні кінотеатри в Україні: до установ культури їх не прирівняли, а без дотацій ці заклади занепадають. Водночас іноземні інвестори вкладають гроші в мультиплекси, де й демонструють «своє» кіно. Винятком кінотеатр імені Миколайчука не став, тому простора споруда нині не функціонує, хоча громадськість давно домагається, аби влада міста відремонтувала і надала їй статусу культурно–мистецького центру (а не комерційного закладу). Земляки Миколайчука хочуть, аби тут постійно тривала ретроспектива фільмів Івана Миколайчука, можна було б придбати на носіях його художні картини, а також фільми й літературу про українського кінематографіста, який своє життя віддав наймасовішому з мистецтв і чия творчість мала світовий вимір. А крім того, там можна було б організовувати прем’єри фільмів молодих кінематографістів, фестивалі молодого кіно, виставки, конференції, семінари, дискусії, присвячені сучасному і минулому українського кінематографа. Потреба в такому закладі назріла давно, і зробити повноцінним та насиченим його життя готові допомогти фахівці з Чернівців та Києва — доки є ті, хто творчість Миколайчука й узагалі історію українського кіно досліджують. Адже за такого ставлення до нашого кіно, як нині, не виключено, що через десятиліття не тільки вітчизняний кінематограф знищать, а й ліквідують пам’ять про нього. Щоправда, влада Чернівців за підтримки громадськості обіцяє здійснити цей проект найближчим часом: два роки тому голова облдержадміністрації Михайло Папієв публічно запевнив у цьому вдову актора Марію Миколайчук. Чекаємо...
А до Чорториї кияни приїжджають охоче — і на ювілеї митця, і просто — «без календарного приводу». Це своєрідна Мекка для людей, які усвідомлюють, ким був Іван Миколайчук для України, для українського кіно. Він творив культурні основи нації в часи несприятливі для української культури. Як у житті, так і на екрані полонив щирістю й самовідданістю, вражав харизмою.
Нині часто говорять про зміну поколінь. Тож настав час, коли пам’ять про Івана Миколайчука повинна передаватись і молодим. Хату–музей актора навідують багато охочих. А за штатним розписом передбачено єдину одиницю (директора), з окладом у півставки. Багато років директором була Фрозина Василівна — старша Іванова сестра, нині справу продовжує її син Михайло Грицюк. Він не нарікає на брак грошей: підтримує порядок у хаті, щодня розповідає відвідувачам про Івана Миколайчука, його батьків, родину, про історію села, про лебедів, які після смерті Івана кожної осені прилітають на ставок у Чорториї. «Але, — каже пан Михайло, — як пояснити школярам, хто такий Миколайчук, якщо вони ніколи не бачили його на екрані? Коли б фільм про нього — бодай на 20 хвилин — можна було показати як доповнення до екскурсії...». Але в маленькій хатинці (і як там колись вміщалася родина з десятьма діточками?!) зробити це неможливо.
Інтер’єр хатини максимально наближений до автентичного, а стіни заповнені фотографіями, на яких Іван — і в ролях, і в житті. Вікна маленькі, відвідувачів — багато, роздивитися все важко. А скільки експонатів не помістилося! Тож потрібен експозиційний зал, де можна вибудувати всю цю іконографію по періодах, а оглянути — при доброму освітленні.
В експозиційному залі можна було б представити історію села, роду Миколайчуків. А також висвітлити міжнародні успіхи актора. В архіві Лариси Кадочникової збереглися знімки, на яких зафіксоване їхнє перебування на МКФ в Мар–дель Плата в березні 1965 року, коли «Тіні забутих предків» викликали справжній фурор. Потрібно зафіксувати численні нагороди цього фільму, представити фото золотої медалі за фільм «Білий птах з чорною ознакою», показати участь Миколайчука у фільмах «Всупереч усьому» (Югославія) та «Третя після сонця» (Болгарія) — сьогодні ж не проблема добути кадри з фільму і зробити якісні фото. В аматорській студії «Волинь» збереглися знімки, на яких Іван із французькою кінорежисеркою Еліан Сабате в Луцьку, де вони 1984 року вибирали натуру для зйомок фільму «Катерина» (остаточна назва сценарію — «Острів сліз», якому, на жаль, не судилося відбутися). У цій експозиції варто відобразити, який вплив мали фільми українського поетичного кіно на творчість Міклоша Янчо, Георгія Стоянова, Еміра Кустуриці.
Все це не тільки популяризуватиме творчість Івана Миколайчука, увиразнить її значення для української і європейської культури, а й стимулюватиме подальші її дослідження.
На щастя, обійстя музею просторе і можливість збудувати приміщення для експозиційного та переглядового залів є. Постає проблема коштів. Можливо, це ілюзії, але я певна: кожен українець, який любить Івана Миколайчука і його фільми, готовий пожертвувати сто гривень на таку споруду. А коли вона буде завершена, імена благочинників буде занесено в Книгу пошани. Переконана: це не порожні мрії, а цілком реальні плани. До речі, українці в еміграції саме так, не сподіваючись на когось, спільними зусиллями зводили церкви, українські школи, музеї, інститути українських студій при університетах.
...Тут, у Чорториї, особливо усвідомлюєш, чому саме Іван Миколайчук найповніше виразив душу і ментальність українця. Атмосфера згаданого свята зворушлива — тут немає фестивальної конкуренції, до того ж його територію оголосили вільною від політики. Сюди треба приїхати, аби оздоровитися морально і духовно. Особливо — молодим кінематографістам, бо за 20 років занепаду галузі, витіснення з широкого вжитку українського кіно, безроздільного панування в Україні чужинського кіно відбулася дезорієнтація. Враження, що молоді кіномитці — принижені безгрошів’ям і залежністю від чиновників, охоплені бажанням перемог на міжнародних кінофестивалях — не мають творчих ідей, а борсаються у чомусь низькопробному. І навіть особиста здібність не рятує, якщо втрачено зв’язок зі своєю нацією та її живими традиціями. Тут, у Чорториї, той зв’язок можна поновити. Сюди треба привозити на практику студентів кіноінституту, аби вони могли поспілкуватися з родиною Миколайчука та його земляками. Таке спілкування буде святом. Справжнім. Яке не відпускає.
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
