«Україна великою буде!»

Надворі літо. Спека панує на вулицях слобожанського мегаполіса. У цей час, мабуть, кожен городянин лине думкою кудись далеко–далеко, на берег синього моря, де цілюща солона вода, прохолодний бриз, спокій. Як у Миколи Бажана. Пам’ятаєте? «Тут тільки море й ти, тут тільки ритм і тіні, / Плавкий гекзаметр хвиль, мовчання берегів...» Бажан мав ідеальний слух і просто неймовірне відчуття ритму. Тому він так трепетно слухав море... Колись Вільгельм фон Гумбольдт не без подиву думав собі: «Чому це ритми старовинної поезії народжують у твоїй душі такий спокій?» Ось хоч би ті–таки гекзаметри. І якби він спитав про це в Бажана, той напевно відповів би: «Тому що гекзаметр — це лагідна морська хвиля, що мірно набігає на берег».

Ритми моря звучать у душі поета навіть тоді, коли він раптом втрачає слух, як те сталося з Олексою Влизьком. Згадаймо хоч би його легку та плинну «іронічну увертюру» про Одесу: «Над хорошим Чорним морем / Тріпотять серця і райни / І суворий владар — вікінг — / Свій проводить корабель. / Він проходить у тумані, / Обминаючи Одесу, / Де живуть буденні люди / І найкращі із жінок!» Ясна річ, поета–романтика буденні люди не дуже ваблять. Його ваблять моряки — ті, хто вічно шукає чогось незвіданого, хто має залізні нерви, мужність, порив і силу, ось як оцей капітан із «Балади про летючого голландця»: «Важкий броненосець відходить в рейс, / Відходить земля, мов іржавий дах. / Місток. Капітан. На злих вустах / Тринадцять чортів, а на носі цейс». Словом, ідеал поета — людина моря. Та й сам він — моряк, і його побратими — моряки: «Загартовані сонцем, вітрами, / Перепливши незнані світи, / Ми не маємо стежки і брами, — / До якої прийти». Ні–ні, це аж ніяк не маніфест заблукалих мандрівників, не образ безцільних людей–номадів. Це панегірик безмежній свободі. Бо в морі куди не кинь — стежки. Море не знає лабіринтів земного світу. У морі не треба шукати якихось там доріг чи брам, бо воно само — безмежна дорога–брама в незнаний світ. І про це чудово писав Юрій Яновський у своєму «Майстрі корабля»: «Я ніколи не любив ходити по дорогах. Тому я й люблю море, що на ньому кожна дорога нова, і кожне місце — дорога». Море — це абсолютна свобода, це образ людського пориву до всього незнаного й безмежного, зрештою, це щемке відчуття твоєї власної зникомості й малості. «Перед морем, — каже Яновський, — завжди себе почуваєш ніби винуватим за те, що мало живеш. За те, що такий малий». Яновський просто обожнював море. Недаром Євген Маланюк у «Книзі спостережень» писав, що Яновський був тим, «хто відкрив і завоював нам море, море в значенні не географічному чи навіть геополітичному, а в значенні психологічному, як окремий духовний комплекс...»

Справді, море для Яновського — міра всіх речей. Притягальна сила моря така могутня, що її можна порівняти хіба що з першою любов’ю. Герой «Майстра корабля» Сев, у якому неважко впізнати Сашка Довженка, каже: «Море — це розпутна красива жінка, яка хвилює більше за всіх цнотливих голубок. Ця жінка лише збуджує жагу, вашу шалену пристрасть. Як перша знана жінка, вона ввижається вдень і вночі. Задовольняє один подув пристрасті, але викликає два інших. Ви бачите, що вона брудна, оця ваша любов, вона іноді дурна й жорстока, але ніяка красуня в світі не дасть вам стільки насолоди, бо вона є й залишиться першою жінкою, першою любов’ю».

Мені здається, що всі наші найкращі поети 1920–х років мали воістину морські душі. Та й сама доба Українського Ренесансу з її всеосяжною революційністю нагадувала буремне море. Недаром Павло Филипович переспівував тоді Бодлерову «Людину і море», де є такі рядки: «Людино вільних днів, колись на все життя / Полюбиш море ти — воно твоє свічадо. / В безкраїм плині хвиль себе почуєш радо, / Спізнаєш: як вони, гірка душа твоя». А Іван Сенченко в статті «Де хвилі...», надрукованій у шостій книжці «ВАПЛІТЕ» за 1927 рік, прямо казав: «Україна» плюс «море» дорівнює «велич». Ось він — «націоналістичний маринізм» у всій своїй красі. Ось він — сенс гасла: «Україна великою буде!»

По–моєму, один–єдиний тогочасний автор, який не любив моря, був (диво–дивне!) «м’ятежний» Микола Хвильовий. Чому? «Я вас хочу зрозуміти, — писав йому Яновський. — Може, це тому, що любите ви Тургенєва й Достоєвського? Може, граф Лев Толстой захопив вас своїми суходільними монументами? Я ніколи не любив їх читати». А може, тут далася взнаки «суходільність» і нашої попередньої літератури. Пам’ятаєте іронічну тираду того–таки Яновського: «Англія — морська країна, значить, там можна писати про море, — сказав він, граціозно зіпершись на пужално, — а Україна — край не морський — значить, ніззя»? Так письменник відреагував на слова одного з київських критиків щодо романтики моря в його «Прекрасній Ут». Та що там той нещасний «пролетарський» критик, коли навіть такий знавець нашої літератури, як Іван Майстренко, в «Історії мого покоління» писав: «Тільки в українських думах яскраво зображена морська стихія. В нашій літературі моря немає, якщо не рахувати «Майстра корабля» Юрія Яновського. В нашій літературі є вишневі садки, тихі місячні ночі, верби над ставками. Все тихе, спокійне»!.. Ні. Я так не думаю. Згадаймо картини морських походів наших князів–вікінгів у Несторовому літописі. Хіба на ту пору Чорне море не звали «Руським»? Згадаймо образ моря в літературі бароко, де куди не глянь — одне море: зрадливе море світу, «солоне море» людського життя, «глибоке море» Бога й Пресвятої Тройці, море Богородиці, море сліз, море гріхів, море пристрастей, море вічних райських насолод, «вогненне море геєнське», море Божої хвали, море серця, море совісті, море книжної праці, море смерті, море сумнівів... А «Енеїда» Котляревського, де троянці–запорожці постають в образі справжніх морських розбишак!.. А Шевченко! Хіба він — учасник Аральської описової експедиції, ініціатором якої був великий Александр фон Гумбольдт, — такий уже «суходільний»?..

Ось поет підходить до борту шхуни. Перед ним Арал — ніким не звідана загадкова водна гладінь обширом 65 000 квадратних кілометрів. Віє вітер, скрипить під ногами палуба. Зовсім скоро Шевченко відчує, що таке йти під вiтрилами, що таке незнані береги, що таке безмір моря, його краса, його принада, його неймовірна сила й жорстокість. Наприклад, у травні 1849 року поет потрапить у шторм, який капітан–лейтенант Олексій Бутаков — учений і мореплавець, за чиїми плечима була кругосвітня подорож, — описав ось так: «Хвилі були величезні й, сказати б, бурунні, а тому кожен вал бив шхуну зі страшною силою, тим паче що вона й сама по собі легко зринає на хвилі, тож я щомиті чекав на смерть. О сьомій годині вечора налетів жахливий шквал із градом. Не можу збагнути, як не обірвались канати і як ми вціліли. А потім цілу ніч ні вітер, ні хвилі не вщухали аніскілечки; своїм порятунком ми зобов’язані одному лиш Божому милосердю».

Тож коли Шевченко змальовує в «Прогулянці...» «прекрасно–жахливу» картину бурі на морі, — це не просто фантазми сну, а ще й позасвідома згадка пережитих морських штормів. Прикметно, що цей феєричний буряний образ супроводжують звуки думи про Олексія Поповича, де є чудесний опис бурі на морі, той самий, про який перший видавець українських народних дум, «герольд романтизму» князь Микола Цертелєв писав: «Прекрасні Оссіанові описи бурі навряд чи мають у собі більше жвавості й правдивості». А ще були солодко–бентежні й украй небезпечні обстеження невідомих морських берегів. Приятель Шевченка, учений–мандрівник Олексій Макшеєв згадував: «Пам’ятаю дві–три поїздки, коли хвилі перехлюпували вже через борти шлюпки чи барки й коли всі бліді як смерть мовчки гребли або вичерпували шапками воду; та море нас милувало, ми поверталися благополучно й при першій же нагоді знову довірялись мінливій стихії. Так, можна звикнути до небезпек, можна навіть полюбити їх, коли спонукою до їх подолання є така сила, як цікавість побачити новий, ще ніким не досліджений куточок землі». За своє бурхливе життя Шевченкові доводилось бачити і ці незвідані морські береги, що часом лякали своєю дикістю й безлюддям, а часом були принадні й жадані, мов незнайома красуня, і розкішні морські міражі, і «найрізноманітніші та найкрасивіші мушлі тропічних морів»...

Але справжня романтика моря настане в нашій літературі згодом, за часів Українського Ренесансу... Тим більше що це була доба панування соціальної утопії, адже, як слушно писав колись Віктор Петров, «морська далечінь неодмінно пов’язана зі свободою, а ще — з якоюсь соціальною утопією, з надією знайти незнану землю, де на тебе (на всіх!) чекає щастя». То вже інша справа, що жаданий земний рай, на пошуки якого рушали в океан революції відважні аргонавти, конкістадори й вікінги, з бігом часу все більше й більше починав нагадувати ту ненависну тюрму, від якої вони тікали. І вже невдовзі вони зрозуміють, що їх хочуть перетворити на в’язнів, яким не вільно навіть думати про море. Саме тоді Олекса Влизько напише ось ці рядки про мандрівку в примарне Ельдорадо: «В нудний океан пішов корабель, / З людьми, що втекли від своїх земель. / Бо власна земля — холодна й німа, / Бо власна земля, — як завжди, — тюрма, / А краща — усюди, де нас нема». І далі: «Романтика моря? Конрад? Стівенсон? / Капітан таємничий, як масон? — / Нічого подібного. Через борт / Схиляється кілька зелених морд, / Щоб дерти з апломбами шлунки: — «Чччорт». / В салоні для шиберів, нагорі, / Танцює Манон з кавалером де Грі. / А палубу третю, від бруду руду — / Провітрює сон про світ какаду, / Про кактуси й Мехіко на меду...» Ні, не все так просто і з цією романтикою моря, і з Ельдорадо, і з Конрадом та Стівенсоном...

Та що б там не було, саме Український Ренесанс породжує прекрасну морську літературу. Уже наприкінці 1940–х Святослав Гординський, пливучи на кораблі, нотує у своєму щоденнику: «Чомусь пригадалася наша морська поезія. Найсильніше, найорганічніше передавали її поети, зв’язані з морем — Влизько, Яновський, Чернов–Малошийченко, Марко Вороний. Є ще поети–естети, філософи моря: Маланюк. Морська поезія — це та, що ставиться до моря активно, не споглядально. Влизько зукраїнізував Одесу, відкрив її доки і запах її вітру, Чернов зв’язав українську поезію з Червоним морем, з Індійським океаном. Маланюк відкрив для неї Балтику, Косач — південно–західне море конкістадорів. Микола Трублаїні відкрив своєю прозою море північне, Беринга, Софія Яблонська — море Жовте. Але скільки ще морів та океанів у нашій поезії невідкритих. А море як проблема космічна в нашій поезії ще майже не заторкнуте»... Так–так, море чекає на своїх поетів. Тим паче що «Україна» плюс «море» дорівнює «велич».

Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук,
професор кафедри української та світової літератури
Харківського національного педагогічного університету
ім. Сковороди