Булат, Іван та Україна

12.06.2013

Булат Окуджава на тому самому концерті в палаці культури КПУ 7 липня 1994 року. Фото з архiву автора.

Поет, композитор, прозаїк і сценарист Булат Окуджава пішов із життя рівно 16 років тому — він помер 12 червня 1997–го в Парижі на 74–му році життя. Але його твори, зокрема пісні, залишаються актуальними до сьогодні, звучать на тисячах сцен, біля тисяч вогнищ, у мільйонах компаній. Багато хто з людей нових поколінь уже можуть і не знати, що, скажімо, така знаменита композиція, як «Ваше благородие, госпожа Удача», належить сааме цьому митцеві–шістдесятнику грузинського походження.

Останній концерт уже хворого Окуджави відбувся 23 червня 1995 року в Штаб–квартирі ЮНЕСКО в Парижі. Мало хто знає, що перед самою смертю у військовому шпиталі містечка Калмар, що в передмісті французької столиці, Булата Шалвовича похрестили за православним звичаєм під ім’ям Іван (Іоанн) — у пам’ять про святого мученика Іоанна Воїна.

А за рік до того Окуджава провів одну з останніх зустрічей зі своїми шанувальниками в Києві, багато розповівши, зокрема, про своє ставлення до суспільних трансформацій на зламі епох, до політики, до українців та нової держави — незалежної України. У залі був присутній Анатолій Сигалов, член Спілок журналістів СРСР та України, нині — директор агентства преси «Журналіст». Про той пам’ятний концерт пан Сигалов розповідає в матеріалі для «УМ».

«Стою перед вами порiзаний, але бадьорий — вiд того, що живий»

Улiтку 1994 року я неочiкувано отримав безцiнний подарунок — запрошення на вечiр–зустрiч викладачiв i студентiв Київського полiтехнiчного iнституту з поетом, спiваком, композитором Булатом Окуджавою.

У контекстi Окуджави нiяково говорити про себе, але це запрошення — моя винагорода за серiю нарисiв про таких визначних студентiв–полiтехнiкiв, як створювач ракет i космiчних апаратiв академiк Сергiй Корольов (був студентом КПІ у 20–тi роки) i беззмiнний президент Академiї наук України Борис Патон, який не тiльки навчався у КПІ, а й народився i вирiс на його територiї.

7 липня я увiйшов до зали задовго до початку зустрiчi: щойно встановили мiкрофони на сценi й у рiзних кiнцях приміщення, а також на балконi, аби всi охочі могли звернутися до живого класика.

Рiвно о 19.00 органiзатор зустрiчi — викладач кафедри фiлософiї КПІ Станiслав Тимченко вийшов на сцену i... не змiг вимовити жодного слова: переповнений зал вибухнув оплесками, вимагаючи виходу людини, чия слава сягала далеко за межі Росії навіть після розпаду СРСР. Адже й у нас трiумфально пройшли фільми «Бiлоруський вокзал» та «Бiле сонце пустелi», та й інші пiснi на слова Окуджави спiвала вся Україна.

Булат Шалвович не примусив себе чекати. 70–річний бард з’явився на сценi, як завжди, з гiтарою. Помiтно втомившись у дорозi, вiн не раз пiднiмав вiльну вiд гiтари руку, щоб заспокоїти зал. Зробити це виявилося непросто — знадобився ще деякий час, щоб стихли оплески й гамір. Коли запанувала довгоочiкувана тиша, я ввімкнув переносний журналiстський магнітофон. Те спілкування із залом можна вважати великим колективним інтерв’ю з класиком авторської пісні.

— Ви прилетiли рейсом Нью–Йорк — Київ. Як проходили вашi гастролi в Америцi?

— Люба дiвчино, цього разу менi було не до гастролей, оскiльки я був за кiлька крокiв вiд смертi. Але американськi кардiологи врятували мене. Я перенiс багатогодинну операцiю, а потiм став свiдком дива: вже через два днi менi принесли милицi, примусили ходити по палатi, по коридору, а на п’яту добу зовсiм виписали. І тут менi зателефонували друзi — письменник Валентин Берестов, кiнорежисер Володимир Мотиль (постановник фільму «Біле сонце пустелі». — Ред.): «А що, Булате, добре все–таки затриматися на цьому свiтi?» Я вiдповiв: «Добре!»

Так що я стою перед вами порiзаний, але бадьорий — вiд того, що живий.

«Єдиний вихiд iз кризи — курс на ринкову економiку й вільну конкуренцію»

Один чоловік запитав, нарікаючи на кризу початку 90–х:

— Я вiдпочивав iз батьком на турбазi «Борове» в Пiдмосков’ї, i ми, звичайно, скористалися нагодою побувати в Москвi. Те, що ми побачили, вразило нас: продуктовi магазинi порожнi, скрiзь — черги за горiлкою й хеком, у гастрономах замiсть їжi продають iграшки, зубнi щiтки, жiночi купальники... Чи довго росiяни терпiтимуть тандем Черномирдiн—Єльцин, який довiв країну до такого зубожiння?

— Я представляю тут Москву, Росiю, i все, що ви сказали, безжалiсно б’є мене, буквально по щоках. Але ви, судячи з усього, людина пряма, негнучка, не здатна аналiзувати, — стримано відповів шістдесятник Окуджава. — Ви так i не помiтили, що винуватцями занурення Росiї у жебрацтво й хаос стали Брежнєв, Андропов, та й Горбачов, якого я поважаю, надмiру красувався з Маргарет Тетчер i Рейганом, але цiлком самоусунувся вiд економiки рiдної країни, вiддавши її не найкращим людям. Цi троє виявилися неспроможними впоратися з наслiдками багаторiчного правлiння КПРС, не впоралися вони й iз нафтовою кризою початку 80–х рокiв.

І ось результат: країна розчавлена мiлiтаризованою економiкою, не здатна виробити нiчого власного (крiм танкiв i ракет), усе ж решта, необхiдне для населення, закуповують за кордоном.

Ще один результат: Росiя вичерпала свої кредитнi спроможностi, у борг уже нiхто у свiтi не хоче їй давати. Єдиний вихiд iз такої ситуацiї — курс на ринкову економiку, приватне пiдприємство, найману працю i вiльну конкуренцiю, роздержавлення, приватизацiю, вiдпускання цiн — тобто те, про що не втомлюється говорити прем’єр Черномирдiн.

— Що ви думаєте про досвiд Китаю, адже там теж була i залишилася бiля керма партiйна номенклатура? Чи прийнятний досвiд Китаю для Росiї?

— Не знаю, i нiхто, на мою думку, не знає. Про китайський шлях кажуть щось незрозумiле. Але ж Китай при всiх його успiхах так i залишається бiдною, невiльною країною. Ранiше китаєць, мрiючи про миску рису, бачив перед собою виснаженого спiтнiлого рикшу, тепер же, мрiючи все про ту саму миску рису, вiн бачить лiмузини i хмарочоси.

«Українці не чинять наруги. Який тут націоналізм?..»

Із перших запитань відчувалося, що частину аудиторії становили, скажімо так, не національно свідомі громадяни України. А зустріч із визначним представником російської словесності вони сприймали як можливість знайти підтримку в новому середовищі. Незалежна Україна на той час не існувала ще й трьох років, багато кого не відпускало радянське минуле.

— Чи знаєте ви про те, що зал, де перебуваєте (Палац культури КПІ. — Ред.), став прихистком для [з’їздів] українського Народного руху, пiд прапором якого зiбралися махровi нацiоналiсти. Менi вони глибоко несимпатичнi, а що думаєте про нацiоналiстiв ви — росiйських, українських, чеченських?

Та Окуджава виглядав справжнім мудрецем на тлі таких «стурбованих»:

— З усiх рiзновидiв нацiоналiзму вас, як я зрозумiв, хвилює саме український. Особисто менi будь–який нацiоналiзм неприємний, тому що нацiоналiзм — це насилля. Це ми бачили по Нiмеччинi, а сьогоднi це демонструє Югославiя. Але ось який факт не дає менi спокою: визначний росiйський реформатор Петро Аркадiйович Столипiн, який нiколи не визнавав український етнос як окрему незалежну нацiю, так от, цей, за вашими мiрками, росiйський шовiнiст похований на українськiй землi, і не де–небудь, а в Києво–Печерськiй лаврi. І нiхто з українцiв, нiхто з українських нацiоналiстiв не плюндрує його могилу — без малого сто рокiв вона не знає наруги й вандалiзму. Який уже тут націоналізм? Замислiться над цим.

— Декiлька рокiв тому Україна проголосила свою незалежнiсть. Ваше ставлення вже не до радянської, а до незалежної України?

Відповідь Окуджави багатьох вразила:

— Звернiться до українських першоджерел, почнiть iз Шевченка. Менi здалося, що краще за нього нiхто не передав стогiн українського народу, який опинився пiд п’ятою польських, татарських, турецьких, ханських, а пiсля 1654 року — i росiйських гнобителів.

Інакше пiдiйшов до цього Гоголь. У своїх творах–памфлетах вiн висмiює тупiсть i байдужiсть, чванливiсть i ницiсть росiйського самодержавства в особi його вiрних слуг — чиновництва.

Якщо Шевченко та Гоголь виступали за незалежну Україну — буду вдячний, якщо ви зарахуєте до них i вашого покiрного слугу, тобто мене.

— А у вас у роду є українцi?

— Моя мама Ашхен Степанівна склала генеалогiчне древо нашого роду. З нього я дiзнався, що в 1860 роцi засновник нашого роду Павло Перемушев вiдслужив у солдатах 25 рокiв, з’явився в Грузiї (якщо точнiше — в Кутаїсi), де за бездоганну службу отримав дiлянку землi. Вiн побудував будинок, i в громадянському життi став кравцювати. Це дало привід вважати його євреєм, бо в ті часи російського кравця було не знайти.

Павло Перемушев одружився з грузинкою Саломiєю Медзмарiашвiлi, їхня старша донька Єлизавета вийшла замiж за Степана Окуджаву i народила вiсьмох дiтей. Один iз них — Шалва, мiй батько — одружився з вiрменкою Ашхен, моєю мамою. Як наслiдок, у моїх жилах, крiм грузинської, є й вiрменська кров. Я завжди кажу про це відверто, і це викликає верески російських націоналістів. Вгамуйтеся, урезонюю я їх, адже в Пушкіна, в Афанасія Фета теж було єврейське коріння, а Володя Висоцький прямо написав: «Гены гетто живут во мне».

«І тут раптом сталося те, чого нiхто не мiг передбачити: мої пiснi заспiвав народ»

— За часів Хрущова у вас була судова тяганина з «Молодою гвардiєю». Розкажiть про це детальніше.

— Судова тяганина — це не про мене. Я насправдi людина смиренна, вiд свавiлля чиновникiв не захищена. У видавництвi «Молода гвардiя» я займався перекладами вiршiв народiв СРСР росiйською мовою. Я вiдiбрав декiлька пристойних перекладiв, пiдготував до друку об’ємний альманах.

І раптом — НП. Авторами найкращих перекладів виявилися... євреї. Мене викликало керівництво й заявило: «У нас російське видавництво, дотримуйтеся пропорції».

І в «Літературній гезеті», де я завідував поезією, сталася схожа історія. Женя Євтушенко приніс мені надзвичайний вірш «Бабин Яр». Мені й тодішньому редактору Косолапову він неймовірно сподобався, і ми опублікували його. Уже назавтра спалахнув грандіозний скандал, мене й Косолапова тут же звільнили. І не просто звільнили, а з «вовчим квитком». Мене позбавили права друкуватися.

— Це, однак, не завадило вам стати загальновизнаним поетом, композитором, виконавцем...

— Поштовхом стала несподівана обставина: американська «Нью–Йорк таймс» надрукувала статтю, в якiй на прикладi моєї долi звинуватила керiвництво країни у вiдсутностi свободи творчостi в СРСР. На це боляче вiдреагували iдеологи з ЦК КПРС, якi невтомно лакували нашi порядки й наш лад, особливо в очах зарубiжної громадськостi.

І от викликають мене на Стару площу до секретаря ЦК з iдеологiї Ільїчова. «Ознайомтеся, — дiловито каже вiн, простягуючи аркуш iз перекладом iз «Нью–Йорк таймс», — треба пiдписати спростування заокеанського наклепу».

Прочитав я все уважно i просто кажу: «Я не отримую «Нью–Йорк таймс», i народ цю газету не читає. Полемiзувати з нiкому не вiдомою публiкацiєю — навiщо? Мене дiйсно не друкують i виступати не дають».

«Ну, це ми виправимо», — каже Ільїчов i простягує другий аркуш. Читаю: «З глибоким обуренням я, радянський поет, прочитав у газетi...»

«Нi, Леонiде Федоровичу, — кажу я, — не за моїми правилами спростовувати правду i брехати для спасiння я не буду». І пiшов.

Це означало кiнець для будь–якої творчої людини i, звичайно, для мене. І тут раптом сталося те, чого нiхто не мiг передбачити: мої пiснi заспiвав народ, зокрема iнтелiгенцiя, вiршi залунали в молодiжному середовищi. Тут уже всемогутня цензура i навiть мракобiси з ЦК були безсилi.

«Євреям ніколи не жилося привільно на Русі»

— Пiк вашої популярностi (вже легальної) збiгся з пiком єврейської емiграцiї. Як ви оцiнюєте це явище?

— Євреям ніколи не жилося привільно на Русі. Вони пізнали тут і погроми, й рису осілості, і процентну норму, а в радянські часи — ганебну «п’яту графу», обмеження під час прийому у ВНЗ, на престижну роботу та багато інших обмежень... У євреїв повільно, але послідовно визрівала неприязнь у відповідь, і щойно відкрилася така можливість, вони стали масово залишати країну «соціалізму, що переміг»...

Коли виїхали мої близькі друзі, я написав такі рядки:

Под крики толпы угрожающей,

хрипящей и стонущей вслед,

последний еврей уезжающий

погасит на станции свет. [...]

Весь мир, наши судьбы тасующий,

гудит средь лесов и морей...

Еврей, о России тоскующий,

на совести горькой моей.

Аеропорти Вiдня, Рима, Будапешта виявилися безсилi обробити безпрецедентну кiлькiсть біженців [з СРСР], причому бiльшiсть iз них їхали не тiльки в Ізраїль, а й у США, Канаду, Австралiю i навiть у Нiмеччину — цитадель нацизму. Цi картини масового виїзду людей (а там були старики i дiти) спостерiгали тисячi людей — мiсцевi жителi, туристи, полiтики, журналiсти. Але найбiльше всiх хвилювало свiтовий комунiстичний i робочий рух: щось у СРСР не так. Якщо у вас безплатнi медицина та освiта, якщо iнтернацiоналiзм об’єднав народи великої країни, якщо «так хорошо в стране советской жить», як спiвають у популярнiй пiснi, то чому вiд вас тiкають люди?..

— Як вiдреагувала влада на цей «великий вихiд», по сутi — другий пiсля виходу з Єгипту?

— Нiяк. Проявляючи цiлковиту байдужiсть до доль тисяч людей, влада почала безупину вихваляти одну–єдину людину — «дорогого Леонiда Іллiча». У мирний час (вдумайтеся!) вiн став маршалом Радянського Союзу, кавалером ордена «Перемога», п’ятої Золотої зiрки Героя, його худосочнi твори, написанi найнятим автором, удостоїлися Ленiнської премiї в галузi лiтератури. Усезагальнi принижуючi лестощi незабаром зробили його особою №1 у партiї i в країнi, а коли заговорили про «соцiалiзм iз людським обличчям», свiту показали обличчя цiєї людини. Показали обличчя людини, обтяженої старечим маразмом, — вiн погано говорив i погано розумiв, демонструючи очевидний атеросклероз i провали в пам’ятi. Таке «обличчя» нiкого не надихнуло i не привабило: СРСР був приречений також, як i його престарiлий лiдер.

«У Києвi мене не приваблюють житломасиви i та iнфраструктура, що охоплюється поняттям «соцмiсто»

— Булате Шалвовичу, до вас звертається корiнний киянин. Хотiлося б почути вашу думку про Київ.

— Я народився й вирiс у Калузi. Це теж давнє мiсто, але за кiлькiстю пам’ятникiв старовини воно, звичайно, поступається Києву. В Києвi мене не приваблюють житломасиви та iнфраструктура, що охоплюється поняттям «соцмiсто». Для мене Київ — це та сива давнина, вiд якої пiшла Київська Русь. Сьогоднi вранцi я був бiля Золотих воріт — це просто ворота, просто в’їзд у Київ. Згадайте, у Нестора–лiтописця: «І тi, що приходили вiд iнших земель, казали: нiде такої краси немає». Неповторної краси Києву надавав саме золотий блиск ворiт, ще в XVI столітті його бачив i передав на полотнi голландський художник ван дер Вестерфельд. Але де сьогоднi цей блиск, панове реставратори? Де мiднi листи, вкритi сухозлітним золотом, як банi навколишнiх церков? Нiхто не скаже.

Не кращi справи зi Щекавицею — лiтописною горою, де розвивалися подiї, описанi Пушкiним у знаменитiй «Пiснi про вiщого Олега»: саме на Щекавицi гробова змiя вкусила Олега, i вiн помер. І був на мiсцi кончини похований. І Нестор констатує наявнiсть його могили («есть же могила его и сего дни»), яка простояла не одну сотню рокiв.

Сьогоднi я спростовую давній лiтопис: немає там не тiльки могили Олега, а й найменшої згадки про неї, як немає жодного слова про те, що пiд час перебування в Києвi в лютому 1821 року на Щекавицi бiля могили Олега довго стояв Олександр Сергiйович Пушкiн.

«Незабаром виявилося, що артист цей нетрадицiйної сексуальної орiєнтацiї, вiн i в життi не здатний кохати жiнку»

— Хотiлося б поговорити з вами про кiнематограф, до якого ви як співавтор сценарiїв, пiсень маєте пряме вiдношення.

— Пряме — не скажу, але що можу, те й роблю для кiнематографа. До горбачовської «перестройки» наше кiно виступало пропагандистом нашого зовсiм не iдеального ладу, ставило «правильнi» фiльми, настiльки правильнi, що позитивний герой — красивий, а негативний — мерзенний. У цьому велике досягнення державної цензури, яка безцеремонно втручалася у найважливiше з мистецтв, як сказав Ленiн, а «вищестоящі товариші» так само безцеремонно втручалися в кiнопроцес.

Один характерний приклад: Сергiй Бондарчук екранiзував повiсть «Вони билися за Батьківщину» за Шолоховим. Стрiчка, як i попереднi його фiльми, вийшла, про неї заговорили. Окрилений успiхом Бондарчук береться за «Тихий Дон». Йому кажуть: будь ласка, але «є думка», щоб Григорiя Мелехова грав артист, кандидатура якого погоджена «нагорi». І ось приходить цей артист на зйомки, мовчки пiдкоряється волi режисера. Та от бiда: сцени кохання, постiльнi сцени в нього не виходять. Незабаром виявилося, що артист цей нетрадицiйної сексуальної орiєнтацiї, вiн i в життi не здатний кохати жiнку. Кохання на екранi вийшло в нього тьмяним, непереконливим, глядач не вiрить, що Мелехов палко кохає свою Аксинью.

Пiдступна доля зглянулася над Бондарчуком i Шолоховим — обидва не дожили до прем’єри, не побачили цiєї ганьби.

Нам у «Бiле сонце пустелi» нiхто акторiв не проштовхував, але недотепна, надокучлива, прискiплива цензура не залишала у спокої. Ми врахували це, i головним героєм у нас виступає червоноармiєць — боєць товариш Сухов. Коли Мотиль декiлька разiв великим планом показав картуз Сухова — із червоною зiрочкою, з серпом i молотом, вiдпали всi питання. Але цензори тут же вп’ялися у Верещагiна. «Це бiлогвардiйський офiцер, — доводили вони, — за яку державу йому прикро? За царську Росiю, не iнакше».

Довелося зануритися в довiдники i довести цензурi, що на момент, коли розгортаються подiї у фiльмi, Туркестан уже був радянським.

— На вiдмiну вiд нашого, американське кiно не зазнало пiдступiв цензури i втручань чиновникiв. Чи не тому американське кiно найкраще у свiтi?

— З приводу «найкраще у свiтi» — це ваша особиста думка. Є ще й iталiйське кiно з його неореалiзмом, що прославило глибину людських почуттiв на тлi необлаштованого побуту. Але й американцi не плентаються у хвостi. Чому? Та тому, що для них кiно — те саме, що для бразильцiв футбол: прем’єра фiльму — це подiя, успiх фiльму — вже сенсацiя, присудження «Оскара» — мальовниче всенародне дiйство. Досягли успiху вони i в пропагандi американського способу життя, в тому числi й у негативному аспектi. Наш кiнематограф зробив це лише у двох фiльмах: «Покаяння» режисера Абуладзе i «Маленька Вiра» Пiчула. Я думаю, що нашi кiнематографiсти почнуть копiювати методи i прийоми Голлiвуду, хоча рiшуче цього не схвалюю — треба йти своїм шляхом. Мене бiльше надихають випадки, коли американцi щось запозичують у нас. І фактiв таких чимало. Ось конкретнi приклади. У 1983 роцi американцi зняли пригодницький фiльм «Сахара». Подивилися ми цей фiльм у вузькому прокатi i вжахнулися: та це ж цiлковита копiя «Бiлого сонця пустелi», перенесена на американську дiйснiсть.

Далi. Талановитий, але не визнаний у нас режисер, львiв’янка Лариса Шепiтько привезла у США i Канаду свiй фiльм «Сходження». Зiбралися режисери–метри Голлiвуду. Треба було бачити їхню реакцiю: великий Коппола плакав i запевняв усiх, що так зняти йому не до снаги, а Сазерленд, подивившись фiльм, сказав: «У мене немає квiтiв, дозвольте подарувати вам годинника». І тут же простягнув їй «Сейко» із золотим браслетом.

Дещо подiбне вiдбулося i з «Комiсаром» Олександра Аскольдова. Цей фiльм сколихнув американське суспiльство, вiн прикрасив особисту фiльмотеку знаменитого Стiвена Спiлберга. Американського режисера вразив той епiзод фiльму, де дiти в єврейському мiстечку граються... в погром. Бо нiчого iншого у своєму дитинствi вони не бачили.

Добре, що Голлiвуд бере щось у нас, — це показник наших успiхiв.

— ...І знову про Америку. Ви щойно звiдти, там перенесли складну операцiю. Що допомогло вам вистояти, звiдки брали ви моральнi сили?

— Навiть при тому, що я людина врiвноважена i спокiйна, перспектива опинитися на операцiйному столi, балансуючи мiж життям i смертю, викликала в мене стресовий стан. А вистояти поету завжди допомагає поезiя. Просто в палатi я написав вiршi, в яких, якщо хочете, фiлософiя надiї:

В земные страсти вовлеченный,

я знаю, что из тьмы на свет

однажды выйдет ангел черный

и крикнет, что спасенья нет.

Но простодушный и несмелый,

прекрасный, как благая весть

идущий следом ангел белый

прошепчет, что надежда есть.

...Булат Шалвович узяв гiтару й почав спiвати свої найкращi пiснi. Разом iз залом...