Віталій Білоножко — один із тих співаків, які визначають обличчя традиційної української естради. Його глибокий оксамитовий бас неможливо сплутати ні з чим, а пісні торкаються найглибших струн людської душі. Разом із дружиною Світланою ось уже 15 років він є засновником фестивалю родинної творчості «Мелодія для двох сердець». А ще він виявився надзвичайно щирим і цікавим співрозмовником. У цьому «Україна молода» змогла переконатися, поспілкувавшись зі співаком напередодні його 60–ліття.
— Пане Віталію, ви народилися в селі на Сумщині. Звідки такий потяг до музики? Ким мріяли стати в дитинстві?
— Я народився в сім’ї офіцера, який пройшов усю війну, почавши її сержантом, а закінчивши — підполковником, командиром дивізіону легендарних сорокап’яток. Тут потрібно було мати голову на плечах: або ти прямою наводкою розстрілюєш німецькі танки, або вони тебе — німці теж уміли стріляти. Батько пройшов війну фантастично. А ще він фантастично любив свою дружину Катю і з кожного повернення — чи то з війни, чи то з армії, чи в мирному житті — він дарував їй дітей. Я був наймолодшим, шостим.
Тому з дитинства мріяв стати офіцером, бо я син офіцера і брат у мене був офіцером. Всі мої дитячі фото — у військовій формі. Але я закінчив музичну школу по класу баяна, грав «Чардаш» Монті, усі три частини. І співав з дитинства.
— А космонавтом не хотіли стати? У ті часи практично всі хлопчики про це мріяли.
— Мій старший брат Анатолій був у загоні космонавтів — дублером Павла Бєляєва, який із Леоновим тоді здійснив перший вихід у відкритий космос. Толя був курсантом Харківського авіаційного училища, потім у Ленінграді — курсантом академії зв’язку. Він був дуже креативний, у 30 років уже мав звання майора, у 32 — підполковника. У ті часи це було унікальне явище.
Але коли помер Сергій Корольов, із запусками космічних кораблів почалися різні проблеми — то в парашутах позаплутувалися, то не спустилися, то не піднялися, то зірвалися. І одного разу там сталася якась аварія, Толя отримав колосальну дозу опромінення (бо ж пальне все було радіоактивне) і невдовзі помер разом із Бєляєвим та ще одним генералом — керівником польотів. Я вже й не пам’ятаю його прізвища — тоді це все було засекречене.
— Десант під час служби ви вибрали через таку любов до армії?
— А ми не вибирали. В армії на призовному пункті на тебе дивилися, який ти по фактурі, і кидали туди, де більше потрібен. Головне — подалі від того місця, де ти народився, бо тоді була система асиміляції різних націй, які входили до Радянського Союзу. Мені пощастило, що я служив у Білій Церкві, в Кіровограді. А найкраща служба була — в Ансамблі пісні і танцю Київського військового округу. Я там співав, їздили і за кордон.
— А туди як потрапили?
— А я ще до армії, коли після школи приїхав прослуховуватися в Київську консерваторію, розумів, що мене або приймуть туди, або я піду в армію. І для підстраховки пройшов прослуховування в Ансамблі пісні і танцю КВО. Але потім, коли відбувався призов, мене якось «загубили», і я півмісця просидів на Дарниці на призовному пункті. Досидівся до того, що вже воші завелися. А там ходив якийсь майор, збирав до себе рекрутів у ВДВ. Побачив мене і каже: «Годі вже вошей годувати, збирайся», — і відправив у свою військову частину.
Так я став десантником. То був мій курс молодого бійця. А потім я написав листа — і мене забрали в Ансамбль пісні і танцю, я їздив в Англію, в Сомалі з концертами.
— Ви якось згадували, що в Ансамблі служили з Олександром Биструшкіним? А хто ще з відомих людей служив із вами?
— О, там у нас стільки було видатних особистостей! Саша Биструшкін тоді у нас був зіркою, він на той час уже зіграв у «Анничці», так само, як і Іван Гаврилюк. Женя Паперний служив. А «каптьорщиком» у нас був прекрасний музикант Петро Чуприна, нинішній директор Національної опери.
Я від цих хлопців багато чого набирався. Я ж прийшов в армію практично вісімнадцятирічним, а вони майже всі — після консерваторії, з вищою освітою, їм було по 23–24 роки. Половина тих людей зараз в Ізраїлі, в Таїланді, в Канаді.
А найголовнішу роль у моєму становленні як українця відіграв Іван Гаврилюк. У тому, що я ніколи Україну не покидав і ніколи її не покину. Він мені читав вірші Івана Драча в рукописах, він мене забирав до себе додому, ми сиділи ввечері, розмовляли, потім він із дружиною Мирославою ішов спати, а я роздивлявся фотографії з кінофільмів, де він знімався. Він і в житті мені багато в чому допоміг, був як хрещений батько. Від нього я зрозумів, що наша земля — найкраща, і в неї мусить бути майбутнє.
— Після армії ви таки вступили до консерваторії. Свого часу навіть дебютували як оперний співак, співали у Лейпцизькій опері. Чому ж обрали естраду?
— Це окрема історія. Першим моїм учителем у консерваторії був Георгій Маргієв, осетин за національністю, дуже принциповий. Він був із тих, хто вважав, що людина мистецтва має віддаватися професії на всі сто, і дуже не любив, коли студенти одружувалися. І тут він раптом дізнається, що я на другому курсі одружився і в мене вже народився син. Я зробив спробу розтопити його серце, сфотографувався з Жориком, намалював на фото його маленьку ручку і написав: «Георгію Петровичу від Георгія Білоножка». Але на нього це не подіяло, він це сприйняв як зраду, бо на той час ми готувалися до конкурсу Чайковського і до міжнародного конкурсу Глінки. І він мені сказав: «Мальчік мой. Всьо. Ти нє мой студєнт. Іді апельсіни–мандаріни прадавай на Бєссарабку». І він мене вигнав.
— І тоді ви перейшли до Огнєвого?
— Так. Мені наша викладачка Єлизавета Чавдар — унікальна співачка, вона колись перед Сталіним виступала, та так заспівала, що їй одразу дали народну артистку Радянського Союзу, минаючи заслужену та інші ступені, — порадила звернутися до Котика (так у консерваторії називали Костянтина Дмитровича). І я приходжу до нього і кажу: «Візьміть до себе». А він подивився і каже: «Ну ти ж знаєш, що я з басами не працюю. Але давай спробуємо». І ми спробували. І я закінчив консерваторію уже в нього.
— А що це за історія з вінком на могилі Огнєвого?
— Це містика якась. Коли помер Огнєвий, ми зі Світланою прийшли попрощатися, принесли вінок, квіти поклали. Прощання відбувалося в оперній студії консерваторії, там лунали його пісні — «Чорнобривці», «Вчителько моя», і я не міг стримати сльози. А в мене через півгодини була зйомка на телебаченні — прямий ефір. І ми пішли, я навіть не знав, де його поховали.
І тут менш як за півроку помирає моя мама. Я приходжу до директора Берковецького кладовища, кажу: допоможіть мені маму поховати, щоб недалеко було. І він веде мене по центральній алеї, повертаємо праворуч, показує мені гарне місце і раптом каже: «До речі, ось тут лежить співак Огнєвой». Дивлюся — а на могилі вже порожньо, земля просіла, і тільки остов від нашого вінка залишився і стрічка: «Дорогому маестро від сім’ї Білоножків». І я зрозумів, що Котик з усіх студентів, яких у нього були сотні, вибрав саме мене і через мою маму привів до себе. І тепер, коли я приїжджаю на поминальні дні чи так до мами, я обов’язково доглядаю і за могилою свого вчителя. От така–от містика.
— Вас із пані Світланою називають ідеальною парою. До речі, колись по телебаченню крутився відеоролик із піснею, де були такі слова «Ты уходишь в театральный. Поступаешь в театральный — ты уходишь от меня». Це — автобіографічна пісня?
— Цій пісні уже більше 30 років. Вона не зовсім автобіографічна, бо я познайомився зі Світланою, коли вона вже закінчила Дніпропетровське театральне училище і працювала солісткою Київської оперети. А я тоді ще служив. Якраз так сталося, що напередодні нашого знайомства я отримав листа від дівчини, яка проводжала мене в армію, де вона зізнавалася, що її цілував однокурсник. І я зрозумів, що вона мене з армії не дочекається. А тут друг мені каже: «Пішли в театр, там у мене є знайома артистка». Я пішов. І коли побачив Світлану, зрозумів, що пропав.
— А не важко було простому солдатові завоювати серце красуні–артистки?
— А я спочатку не зізнався, що я солдат. Взяв у Івана Гаврилюка одяг — пальтечко, картузик. Коли ми познайомилися, я подарував Світлані книжку «Вокальні паралелі» італійського співака і письменника Джакомо Лаурі–Вольпі з надписом «Від шанувальника вашого таланту» і в той же вечір, розігнавши всіх її прихильників, пішов проводжати. Я тоді цю книжку сам іще не дочитав до кінця, але чомусь був твердо переконаний, що нікуди вона від мене не дінеться і повернеться в мою бібліотеку. Так і сталося.
— Весілля у вас було теж артистичне?
— Весілля було унікальне. Ми років зо два зустрічалися, уже і з батьками перезнайомилися, їздили часто то до її батьків, то до моїх. Моєму батькові Світлана одразу сподобалася, він, мабуть, зрозумів, що мені саме така дружина і треба. І він вирішив нам «допомогти». А батько мій був головою сільради в моєму рідному селі Попова Слобода на Сумщині. І от одного разу ми приїхали в гості, прокидаємося вранці, а у світлиці сидить секретар сільради з книжкою і каже: «Василь Мусійович сказав, щоб я вас розписав, тому давайте швидше вмивайтеся, одягайтеся, бо в 9 годин я уже маю бути в конторі». Світлана запротестувала: «А весілля як?». А батько каже: «Весілля буде». Добре, що в мене обручки були давно вже куплені. От так нас розписали, обмінялися ми обручками, а увечері батько зібрав родичів, друзів і ми відгуляли скромне весілля. А потім поїхали до Світланиних батьків, так само зібрали родичів і відгуляли весілля ще й там.
— А як же ж біла сукня, весільні фото?
— Було і це. У мене на той час уже були деякі «халтурки», а серед них — і завод шампанських вин, і фабрика з пошиття одягу на Глибочицькій, і «Шоколадний будиночок», де на той час був центральний ЗАГС. І мені раптом сяйнуло: «Та в мене ж усе схоплено!». Я приходжу до директора цього ЗАГСу, ми одягаємо Світлані весільну сукню, фотографуємося. А батьки нам на весілля подарували 200 карбованців. І я найняв «Чайку» і «Волгу», посадив друзів, і ми як проїхалися по Києву, як обпилися шампанським, як нафотографувалися — у нас було шикарне, потрясаюче весілля. Хоча, скажу я вам, не в цьому справа. Буває, весілля зіграють, а через півроку вже розбіглися. А ми разом уже сорок років.
— В одній із ваших пісень років 20 тому були слова: «Ті зреклися мови, ті зреклися роду. Отака історія нашого народу». Чи не здається вам, що ця пісня й досі актуальна? Що з цим робити?
— Воно мені болить, але це моя країна, моя земля, яку я люблю понад усе. Я від’їздив 49 концертів у Чорнобиль, усі дні культури, які могли бути. Я об’їздив увесь світ, але найбільший комфорт я відчуваю вдома. Я не розумію тих своїх колег, які кажуть, що в Україні їх не оцінили і вони їдуть звідси, бо їм немає чого тут робить. Я з тих людей, які Україну ніколи не покидали. Ні в часи чорнобильські, коли мене залишали в Америці, Канаді, обіцяли котеджі, машини. Ні тоді, коли запрошували в Ленінград, давали квартиру на Невському проспекті і звання через два роки, коли були проблеми у Сергія Захарова. Я ніколи не залишав Україну. Я з Україною з’їв усе лайно: Чорнобиль, перебудову, порожні полиці, двомовність нашу рідну, оте, що зараз відбувається в нашій політиці. Але я залишаюся з Україною.
— Видно, не всі такі патріоти...
— Я би хотів, щоб усі були патріотами, але не тоді, коли вдягають вишиванки, а тоді, коли роблять щось для України. Я не люблю фальшу. Я знаю одного депутата, який коли обирався, то поставив свій «Мерседес» у дворі, а сам три місяці їздив маршрутками, а щоб люди не ставити зайвих запитань, увесь час тримав телефон біля вуха. І його обрали. Мені свого часу пропонували балотуватися в депутати на моїй батьківщині, на Сумщині, казали, що я прохідний. Але я знаю, що це не моє.
— Ви — щаслива людина?
— Так. У мене є все. У мене є родина, у мене зелено у дворі, у мене ходять по двору павичі. Я живу за принципом: «Люби те, що ти маєш, якщо не зміг досягти більшого». І я щасливий тим, що мало знайдеться таких людей, які, ко0ли я проходитиму, захочуть плюнути мені в спину.
— Їх стільки було за ці 15 років, що всіх одразу й не пригадаєш. Вперше на нашу сцену Раїса Кириченко вийшла зі своїм чоловіком Миколою, який до того лише акомпанував їй. А вийшли, заспівали, потім ще не раз вони виступали дуетом. Донька Ніни Матвієнко Антоніна, вперше відчувши нашу сцену, сказала, що хоче бути співачкою. Алла Кудлай зі своїм сином Максимом заспівали дуетом у нас, син В’ячеслава Малежика дебютував тут. А скільки простих талановитих родин із провінції у нас виступило, і після цього вони отримали чи звання, чи просто визнання земляків! А ще я пишаюся тим, що ми допомогли вступити до вишів 60 дітям–сиротам. Це — наше найбільше досягнення.
— Ваш родинний дует відомий усім. А не плануєте його перетворити на родинний ансамбль? Маю на увазі ваших синів, онуків?
— Усе може бути. На сцені фестивалю вже дебютував наш онук Віталій Білоножко–молодший. Він з цього року навчатиметься у Михайла Чемберджі в Дитячій академії мистецтв.
Віталій Білоножко
Народний артист України, співак.
Народився 11 червня 1953 року в селі Попова Слобода на Сумщині.
Навчався в Сумському музучилищі на диригентсько–хоровому факультеті та у Київській державній консерваторії за класом вокалу.
Разом із дружиною, народною артисткою України Світланою Білоножко, є засновником Міжнародного фестивалю родинної творчості «Мелодія для двох сердець».
Кавалер орденів Ярослава Мудрого V ступеня (2003), «За заслуги» ІІІ ступеня (2008).
Професор, викладач кафедри естрадного співу Київського національного університету культури та мистецтв.
Має синів Георгія та Євгена, онуків Віталія та Світлану.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
