Володимир Барна: Українцiв треба будити

Уродженець Тернопільщини Володимир Барна прийшов у НСПУ нещодавно — після того як спілку зі скандалом покинув попередній очільник Володимир Яворівський, а його місце зайняв менш публічний Віктор Баранов. Автор поетичних збірок, журналіст, громадський діяч, публіцист, літературознавець, перекладач і дипломант премії Володимира Вихруща уникає запитань про скандали з майном НСПУ, які розгорілися за попереднього голови. «Тут треба відповідати фахово, маючи під рукою необхідні документи», — каже пан Барна. Утім погоджується пояснити інші моменти щодо діяльності спілки, яку після останнього оновлення керівництва дехто звинувачує у лояльності до чинної влади, а інші вказують на послаблення її позицій.

«Ще ніколи пріоритет українського письменника не опускали так низько»

— Володимире Андрійовичу, в якому стані нині українська книга? Чи витримує вона конкуренцію з іншомовною художньою літературою?

— Сьогодні українська книжка змушена відвойовувати економічний простір. За останні 20 років у державі повністю знищили систему книгорозповсюдження, яка раніше була структуризована і мала добре налагоджену мережу. Тепер маємо іншу ситуацію, відштовхуючись від якої, будемо думати, що робити далі. Але ті, хто ствер­джує, що українська книга відходить, її немає, — лукавлять.

— Але знайти книжку українською мовою інколи важко навіть у столиці, не кажучи про деякі регіони...

— Українська книга, безумовно, є. Інша річ, що приватні книгарні налаштовані на іншу мову, на іншу культуру. А тому не беруть українську книжку до розповсюдження. У тих точках продажу, які формувалися роками, зокрема і під впливом НСПУ, українську книжку знайдете без проблем. Приміром, у Тернополі є два потужні видавництва, які займаються друком української книги. Передусім це навчальна література. Але водночас видається і художня, українське тут присутнє у повному форматі.

Київ, звичайно, в цьому плані дуже різнобарвний. Хоча у книгарнях на Хрещатику знайти українську книжку можна без проблем, погоджуся, що російська художня література значно превалює. Це легко пояснити тим, що наш північний сусід дуже добре розуміє елементарну річ: вихолостивши з українського буття книгу як основний інструмент, який дає читачу духовні й інтелектуальні речі, замінивши її тією ж «жовтою» літературою, можна посилити вплив на українців. Чи можемо ми цьому протистояти? Переконаний, що так. Способів безліч. Львівський чи київський форуми видавців, де спостерігається розмаїття української літератури. Цього, звичайно, не досить. Як на мене, українська література має виходити в телепростір. Але чи має НСПУ такі можливості? Обмежені, оскільки вітчизняний телепростір, знову ж таки, зайнятий власниками, які чітко регламентують: українського тут нема і не має бути! Звичайно, ми зобов’язані й будемо цьому протистояти.

— Вам не здається, що в цьому не зацікавлені політики, які нині перебувають при владі?

— Якби в державi українська книга була у пріоритетi, ми вже б мали і відповідні закони, і відповідні дії уряду. На жаль, нинішня влада зовсім не українська. Відштовхуючись від цього, маємо і відповідні кроки цієї влади, точніше — їх відсутність. Нас не зауважують, нас немає. Ще ніколи пріоритет українського письменника не опускали настільки низько. Ми фактично не маємо державної підтримки.

«Українська книга дедалі більше стає спеціалізованою літературою»

— Тобто самого фінансування з держбюджету, нехай і зовсім обмеженого, недостатньо? Потрібна воля державних мужів?

— На Держтелерадіо виходить програма «Українська книга», якою опікується наш письменник Олексій Кононенко. За останній рік він повністю змінив філософію підходів до цієї справи й отримав прекрасні результати. Тобто коли за справу береться український письменник, займається цим питанням фахово, українська книга, відповідно, іде широким форматом. Вона наповнює бібліотеки.

Утім треба визнати, українська книга дедалі більше стає спеціалізованою літературою, бо за останні 20 років фонди вітчизняних бібліотек практично не поповнювалися. Не йдеться про столичні бібліотеки і базові — львівську, одеську та парламентську. Але до периферійних книгозбірень щонайбільше доходять лише контрольні примірники, які надсилає видавництво.

Попри це, наприклад, завдяки президентській програмі, спілка підтримала двох молодих талановитих поетів — Ірину Мельник із Рівного і Миколу Антощака із Запоріжжя. Ми випустили їхні книги накладом по три тисячі кожна. Додатково через Міністерство культури надрукували ще дві тисячі примірників — щоб книга потрапила до всіх українських бібліотек. Цього року плануємо повторити цей «трюк», хоча би в такий спосіб наповнюючи книжкові фонди українською продукцією.

Безумовно, це мізер, якщо порівнювати з тим, що можна було б зробити. Хотілося б щороку нарощувати фінансовий ресурс державної програми «Українська книга». Але, на жаль, економічна ситуація складається так ганебно–плачевно, що минулого року це була одна сума, а цьогоріч вона значно менша.

— Чому тоді позиція теперішнього керівництва спілки щодо чинної влади настільки, м’яко кажучи, пасивна? Дехто вбачає в такому нейтралітеті певні домовленості...

— Спілку чути, спілку — видно! Там, де нас запрошують, ми є. Інша справа, що ми вивели політичну складову з нашої діяльності, бо якщо є 180 партій, то кого нам підтримувати? Тому нас цікавить винятково український продукт, українська книга. Решта — справа політиків.

Влада ніколи не була поблажливою до Спілки письменників — чи то попередня, чи в радянські часи. Ми з нею не обiймаємося, але влада є влада. Ми можемо апелювати до наших читачів, а чому ж ви таку владу вибрали? Письменники були, є і будуть совістю націй. Тому влада чудово розуміє, що ми ніколи не підтримаємо її антипатріотичні кроки. Але є речі, які НСПУ мусить чітко узгоджувати з владою.

Наприклад, ми проводимо в Харкові міжнародне Шевченківське свято. Місцева влада навіть не захотіла зустрітися з членами оргкомітету. Всім добре відомо, хто репрезентує харківську владу. Але що нам — відмовитися від проведення національного свята, яке є міжнародним? Тому я відкладаю у бік свої симпатії, бо захід потрібно провести не для влади, а для харків’ян. Ми змушені шукати точки дотику.

Чи інший приклад. Вінницьку обласну організацію НСПУ тривалий час очолював відомий поет Михайло Каменюк, який домігся від місцевої влади щорічного виділення 860 тис. грн. на книговидавничу справу в регіоні. Це позитивно? Безумовно. Обласна влада Вінниці виділяє вісімнадцять стипендій для підтримки письменників. Ще чотири стипендії маємо від міської влади. Оскільки це добрі моменти, ми будемо продовжувати таку форму співпраці. Нещодавно на вінницьких теренах ми провели міжнародне свято «Русалка Дністрова». Влада пішла нам назустріч. То це погана влада? Та ні — це мудра влада!

Чи, скажімо, голова Івано–Франківської облдержадміністрації Михайло Вишиванюк настільки толерує письменників, що з обласного бюджету щороку виділяється 1,2 мільйона гривень на потреби книговидавництва області. З обласного бюджету на Прикарпатті фінансується журнал «Перевал». Ще 35 тис. грн. область виділяє на фінансування обласної організації — це свідчення про мудрість влади.

«Поки нашого хлопа не копнеш — не дійде»

— Але, якщо відкинути політичну складову, НСПУ також не сказала жодного слова про переписування підручників історії міністром Табачником...

— Оцінювати дії чинного міністра освіти повинні не письменники, а науковці, педагоги тощо. Якщо пан Табачник дійсно викидає шматки української історії, то це завершиться для нього плачевно. Українці вже це проходили. На жаль, міністр не розуміє елементарних речей: наскільки сильно затиснеш пружину, настільки потужним буде відцентрований удар. За 20 років незалежності ми мали багато партій, але де вони нині? Тому такі речі треба сприймати по–філософськи. На мій погляд, вдаючись до таких речей, Дмитро Табачник робить нам послугу. Українців треба будити, смикати, бити. Бо поки нашого хлопа не копнеш — не дійде.

Нещодавно слухав радіопрограму української письменниці Марії Влад, під час якої поставили питання про книжку «Вурдалак» — чи добре написав автор? Та він молодець! Бо чим більше нас будять такі прихвосні й нікчеми, не хочу навіть згадувати ім’я цього автора, тим більше ми починаємо реагувати. Кожне знищення пам’ятника Бандері українців зворохоблює. Коли невідомі спалили греко–католицьку церкву, кардинал Любомир Гузар сказав: «Дуже добре, що вони це зробили, бо ми знаємо, що це робить ворог, а не брат. Значить, ми чимось їм насолили. Бо іншої методики, окрім розстріляти, знищити, вони не знають».

Але всіх не знищать. Хочуть вони цього чи ні — колесо історії крутиться. Ми йдемо, ми впевнено крокуємо вперед, і Україна встане на ноги, незважаючи ні на що. Нині ми проходимо черговий складний відрізок, у якому теж є позитив. Бо якби Партія регіонів не була при владі, люди не прозріли б. А так — хотіли, вибрали їх — маєте. Чого тепер нарікаєте? Продавали свої голоси? Продавали. Тепер пасочок треба добряче затиснути, щоб вижити.

— А письменникам не образливо, що поки ви затягуєте пасочки і по крихтах випрошуєте кошти на видавництво української книжки, один маловідомий автор книги отримує 32 млн. грн. гонорару?

— Прецеденти у світовій практиці, коли перші особи держави пишуть книги, є. Інша справа, що мудрий витратить такі гроші на якусь благодійну справу. Зрозуміло, що такі гонорари так просто не виплачують. Але те, що українці сміються з цього, свідчить: народ чекає на великі зміни. Це одномоментні акції, які йдуть у певному часовому розрізі — поки людина на посаді — і які потім ніколи й не згадаються.

— Які критерії сучасного письменника? Як ви оцінюєте деяких письменників сучасності, у творчості яких превалює лайка, і чи можна такі твори називати літературою?

— Каналізаційні стоки йдуть у каналізацію. Залишається лише духотворче, працююче, світле — те, що йде від Бога. Чим ці так звані автори намагаються виділитися? Матюччям? Так таких «ноу–хау» багато. Хіба ця література затребувана? Коли ці письменники матимуть сім’ю, чи виховуватимуть своїх дітей на зразках своєї ж літератури? Без сумніву, ні. Переконаний, що навіть соромитимуться показати власні витвори.

На таких прикладах ми вчитимемо дітей у школах? Це література з присмаком декласованих елементів. А декласовані елементи, відповідно, такою мовою і розмовляють. Але ж це не вся нація! Водночас воно присутнє, і ми не маємо права його відкидати. Якщо людина хоче читати літературу, в якій найбільш порядне слово — зв’язка «і», — це її право.

— Кого із сучасників можете порекомендувати?

— Нещодавно письменник Сергій Пантюк випустив книжку «Війна і мир», у якій викладено погляд на події на Кавказі, безпосереднім учасників яких був автор. Це сучасна і правдива література. Останнім часом я взявся читати твір «Доповідна Апостолу Петру» вже покійного режисера Юрія Іллєнка. Це дивовижна книга, яка стала великою несподіванкою для мене.