Пам’ятники з пластилiну

У сьогоднішніх автобіографічних фантазіях російського розливу йдеться здебільшого про прагнення людини до відновлення власної цілісності. Тобто письменницькі спогади як жанр. Повоєнне дитинство, заводська молодість і впевненість у тому, що сили можна черпати зі списку своїх гріхів. Творча, так би мовити, психологія народу–переможця, для якого і сльози ворога народу — божа роса, і дівчина з веслом — обов’язкова предтеча смерті піонерки.

Недарма мудра вчителька у романі «Злодій, шпигун і вбивця» Юрія Буйди, дізнавшись, що її учень збирається стати письменником, дає вбивчу характеристику типовому представникові цього цеху, яка потрапила у назву книжки: краде у реальності образи, шпигує за найменшими порухами душі, вбиває моменти, щоб закарбувати їх навіки. А навколо — чоловіки із залізними зубами і самокрутками завбільшки з фабричну трубу, інваліди на візках iз підшипниками, палкі коханки, які розплачувалися в буфеті скинутими трусиками, та інші казкові герої з історії радянського агітпропу, який давно вже проникнув у літературу. Іноді це майже поезія: «Пізній вечір. Чорний дощ. Вулиця безлюдна». Часом — суцільна проза, особливо, коли міський божевільний «з любові» вбиває няньку героя. Так само вражає міфологічне звалище макулатури, куди після військової реформи Хрущова тоннами зсипали класиків iз розформованих дивізій, а після дружби з вождем китайського народу вагонами звозили його праці. Над Хрущовим і комунізмом iз кукурудзою сміялися навіть партійні батьки автора (за неоплачені облігації — проклинали), і один iз героїв жартує про те, що «у нашій країні нікому не можна ставити пам’ятники з бронзи — тільки з пластиліну», проте навіть після розвінчання культу Сталіна його сусіду заарештували у 1958 році за те, що він «свідомо розбив молотком» бюст Сталіна, який стояв на сцені у фабричному клубі.

Безумовно, Борхес і Маркес, щільно повечерявши давньогрецькими архетипами, надійно заночували у цій наваристій прозі. Кіно б робити з таких людей, на кшталт «Злодія», «Тата» і «Краю» з Машковим, а поки що в самому романі його герої бігають на «Людину–амфібію» і «Пана 420» з Раджем Капуром.

Ну а «Книгу Гріха» Платона Беседіна взагалі споживати треба так: спочатку забути, що колись у подібній тональності вже пролунав «Камікадзе» Іллі Стогова, а після не згадувати про резонанси від «Третьої штанини» Євгена Альо­хіна. У будь–якому випадку, йдеться у цьому романі про героя нашого часу на прізвисько Гріх (Гріхов), який експериментує з екстремізмом. Але якщо Данило Багров у фільмі «Брат» — це стиль покоління 90–х, то Данило Гріхов у «Книзі Гріха» — лише перестановка букв і складів у спорожнілій касі двотисячних. Немов за завітом Юрія Буйди, він збирає гріхи нашого часу, але не для того, щоб стати письменником, а суто з бажання відповідати епосі: «Ми граємося в революції, щоб розважитися. Це наша альтернатива клубам та наркотикам». Інтелігенти завжди мріяли бути ближчими до народу, чи не так? «Зображуючи Христа» — чим не назва для половини наших біографій?» — підтверджує герой роману. І не тільки тому, що грошей немає на клуби з наркотиками. Вантажники з бригади називають його Достоєвським, ініціацію в тоталітарній секті він не пройшов, азербайджанців у трамваї, побитих його друзями–скінхедами, жаліє. Може, з революцією щось не так і слід підправити ідею захоплення банків iз телеграфом? Або уточнити план позакласного читання нашої молоді? У будь–якому разі, як жанрово–стилістичнi знахідки у «Книзі Гріха» запам’ятовуються не рясно цитовані Ніцше, Кастанеда і Селін, а нескінченні діагнози, статистичні дані та інші загрози здоров’ю наших літераторів: «При зловживанні пива спостерігається жирове переродження сім’яних каналів і розростання сполучної тканини в паренхімі яєчок», а також «людина фізично розвивається до двадцяти п’яти років, після чого починає старіти».

У «Реалізмі долі» художника–емігранта Олександра Путова не менш скрупульозним чином описані всі три періоди його життя: радянський (1940—1973), ізраїльський (1973—1986) і французький (1986—2008). У радянському — повоєнне дитинство, шкільні роки в Західному Сибіру і Підмосков’ї, московське нонконформістське середовище 1960—70–х років. Серед майбутніх знаменитостей — поет Леонід Губанов, музикант Олексій Хвостенко і безліч інших. Натомість ізраїльський період рясніє знайомствами зі «справжніми» художниками: «— Путов! — гукнув він мене. — Ти хочеш заробити гроші? Є робота для тебе. Для нас трьох. Ось, познайомся — Женя, моряк, теж піде з нами. — Де і яка робота? — запитав я. — Тут неподалік вулиця Леонардо да Вінчі. Там живе один учений зі світовим ім’ям, якому потрібні три чоловіки на один день, викинути різне барахло з хати, меблі та інше». Що ж до останнього, французького, періоду життя Путова («незабаром мені належало познайомитися з іншим Парижем, Парижем без фрака, черевом Парижа»), то він найбільш цікавий — і відносною свіжістю подій, і участю більш відомих діячів культури. Це був веселий і безтурботний час барлогу на Жюльєт Додю, де мешкала радянська художня еміграція, де працював Володимир Котляров (Товстий) і бувала Наталія Медведєва. За чотирнадцять років життя у Франції Олександр Путов змінив таких майстерень рівно шістнадцять, а вже кількістю робіт — 7 тисяч полотен і 50 тисяч об’єктів — перевершив усіх художників світу.

Назва мемуарів Євгена Ухнальова «Це моє» подібна до аналогічної книги життя Григорія Шевельова «Я, мені, моє», позичене, у свою чергу, з пісні та мемуарів Джорджа Харрісона I, Me, Mine. Хай там як, але звідки це бажання заволодіти чужою реальністю, перетворивши її на казку, міф, бувальщину і дійсність власного виробництва? Або ж навпаки — стати як усі, мовляв, усе довкруж колгоспне, все довкруж моє? У свій час Варлам Шаламов писав про те, що в таборі люди озлоблюються і що табір ще нікого не виправив. На обкладинку книги «Це моє» винесена уточнююча позиція автора щодо мімікрії — неминучої в умовах вічної мерзлоти радянського режиму. «Коли ми вийшли звідти, ми стали іншими, — вважає Ухнальов. — Ми були кращі там, коли сиділи. Напевно, відбулася адаптація під тих, хто був тут, хто не сидів. Мімікрія — страшна річ...»

Між іншим, про того, хто не сидів, згаданого у книзі Ухнальова, який загримів у 1948 році за горезвісною 58–й статтею, «щасливо» уникнувши розстрілу. Сигнал про антирадянську пропаганду міг виходити з будь–якого кутка комунальної квартири, від будь–якого сусіда, який вирішив поліпшити свої житлові умови, настрочивши на тебе донос. Далі в автора все, як у всіх, і назви глав, немов узяті зі всенародного літопису радянського терору: «Арешт», «Слідство», «Суд», «По етапу». А також не менш стандартні «Шахта Капітальна», «Смерть Сталіна» і «Звільнення». Те саме щодо подальшого маршруту: «У мене нічого не було, тільки дивне відчуття — я можу йти куди завгодно, просто за глобусом». І лише згодом у декого шляхи–доріжки розходилися. Зокрема подальше життя художника Ухнальова обросло радісними главами «Реабілітація» та «Повернення в Ермітаж», об’явилися друзі, знайомі та однокласники — «Іллюшка Глазунов — у той час у нього була англійська військова форма, він у ній ходив, на голові якась офіцерська пілотка. Причому це не було піжонством, просто не було іншого одягу. А форму, гадаю, за ленд–лізом прислали».

До речі, це полум’яні революціонери жили за принципом «я люблю тебя, жизнь», а пересічна людина любила вибірково — то життя, то смерть. Життя навіть менше, оскільки як його любити таке? «Коли Троцького запитали, як би він хотів прожити своє життя, якби міг почати спочатку, він відповів — точно так само, кожну секунду він би хотів прожити так, як прожив, — розмірковує автор в епілозі. — А мені зараз здається, що за всі вісімдесят років мого життя немає жодної хвилини, яку я б хотів прожити так, як прожив». Уявляєте, жодної! Народний художник Росії, колишній головний архітектор Державного Ермітажу, член Геральдичної ради при Президентові РФ — і жодної. Самі лише «гріхи» і розплата за них.